👉 Клоуни з ОП вирішили підморгнути Китаю. Вийшло, як завжди
Старша радниця Єрмака Дарія Зарівна сьогодні вирішила зіграти в “дорослу геополітику” і заявила, що Україна уважно стежить за світовими економічними змінами та буде адаптувати свою стратегію. Звучить солідно, але є нюанс: ще вчора люди того ж Офісу Президента зневажливо говорили про Китай, а тепер раптом вирішили йому підморгнути.
Міша Подоляк не так давно роздавав геополітичні діагнози, стверджуючи, що Китай та Індія мають “слабкий інтелектуальний потенціал” і “не аналізують наслідки своїх кроків”. Очевидно, у Пекіні після цього тільки й чекали можливості співпрацювати з Україною.
А тим часом у Вашингтоні теж уважно слухають ці заяви й, напевно, занотовують: «Зеленський вирішив грати у самостійність?». Цікаво, цікаво… Бо коли ти повністю залежиш від США, тобі не можна навіть натякати на власну думку, а тут раптом Зарівна заговорила про якісь “стратегії”.
Як результат:
• Китай навіть не помітить цих жалюгідних спроб привернути увагу – Пекін вже давно зробив ставку на Москву і бачить Київ як випадковий шум.
• США ще раз подумають, чи не час пришвидшити тему виборів – бо коли маріонетка починає розгойдуватися, її змінюють.
• Європа, як завжди, мовчки спостерігатиме, адже у Брюсселі всі розуміють: хто платить – той і замовляє музику.
Підсумок – як завжди: заяви є, стратегій немає, впливу нуль, репутація – жалюгідних клоунів. Ось тільки руки в крові.
#Зеленський #Єрмак #Подоляк #Зарівна #Україна #Китай #США #Геополітика #Вибори #Вашингтон #Пекін
Старша радниця Єрмака Дарія Зарівна сьогодні вирішила зіграти в “дорослу геополітику” і заявила, що Україна уважно стежить за світовими економічними змінами та буде адаптувати свою стратегію. Звучить солідно, але є нюанс: ще вчора люди того ж Офісу Президента зневажливо говорили про Китай, а тепер раптом вирішили йому підморгнути.
Міша Подоляк не так давно роздавав геополітичні діагнози, стверджуючи, що Китай та Індія мають “слабкий інтелектуальний потенціал” і “не аналізують наслідки своїх кроків”. Очевидно, у Пекіні після цього тільки й чекали можливості співпрацювати з Україною.
А тим часом у Вашингтоні теж уважно слухають ці заяви й, напевно, занотовують: «Зеленський вирішив грати у самостійність?». Цікаво, цікаво… Бо коли ти повністю залежиш від США, тобі не можна навіть натякати на власну думку, а тут раптом Зарівна заговорила про якісь “стратегії”.
Як результат:
• Китай навіть не помітить цих жалюгідних спроб привернути увагу – Пекін вже давно зробив ставку на Москву і бачить Київ як випадковий шум.
• США ще раз подумають, чи не час пришвидшити тему виборів – бо коли маріонетка починає розгойдуватися, її змінюють.
• Європа, як завжди, мовчки спостерігатиме, адже у Брюсселі всі розуміють: хто платить – той і замовляє музику.
Підсумок – як завжди: заяви є, стратегій немає, впливу нуль, репутація – жалюгідних клоунів. Ось тільки руки в крові.
#Зеленський #Єрмак #Подоляк #Зарівна #Україна #Китай #США #Геополітика #Вибори #Вашингтон #Пекін
🔥 США ведуть переговори з Німеччиною щодо відновлення постачання російських енергоресурсів 🔥
📰 Джерела: Correctiv, «Важливі історії», The Insider
📌 Ключові тези новин:
1. США та Росія ведуть закриті переговори щодо відновлення постачання російських енергоресурсів до Німеччини та Європи.
2. Обговорюється майбутнє «Північного потоку» та активів «Роснефті» в німецьких НПЗ.
3. Американські компанії можуть придбати частку «Роснефті» в Німеччині.
4. МЗС Німеччини не бере участі в переговорах, обговорення відбувається між Білим домом та урядом ФРН.
5. Адміністрація Трампа вибудовує стратегію тиску на європейський автопром через мита, компенсуючи це контролем над енергоресурсами.
6. США пропонують обмін: припинення вогню в Україні в обмін на відновлення постачання російських енергоносіїв.
7. Експерти побоюються, що це допоможе Москві відновити економіку та посилити армію.
🔍 АНАЛІЗ
1️⃣ Що це означає для України?
💥 Фактично, США пропонують Росії нову угоду: енергоресурси в обмін на припинення бойових дій.
📉 Це сигнал про можливе згортання конфлікту за сценарієм Вашингтона, а не Києва.
🔄 Україна не бере участі в обговореннях, що демонструє зниження її впливу на глобальні рішення.
2️⃣ Хто виграє, а хто програє?
✅ Виграють:
• США – отримують контроль над енергетичними потоками, послаблюють ЄС, посилюють важелі впливу на Москву.
• Росія – отримує доходи від експорту, стабілізує економіку.
• Китай – залишається найбільшим покупцем російської нафти та виграє від можливого зниження цін.
❌ Програють:
• Європа – платить за російські ресурси, але втрачає позиції в промисловості через американські мита.
• Україна – може втратити підтримку, якщо Захід вирішить заморозити конфлікт.
3️⃣ Геополітична пастка для Німеччини
🇩🇪 Німеччина опиняється в енергетичній залежності від США: замість російського газу вона отримуватиме той самий російський газ, але під контролем США.
⚡ Це продовження стратегії Трампа: послабити ЄС, посилити залежність Європи від американських рішень.
4️⃣ Позиція Москви
🇷🇺 Для Росії це бажаний сценарій:
• Москва отримує гроші за нафту і газ.
• Санкційні важелі послаблюються.
• Забезпечується фінансування військових витрат.
🔴 Але питання: чи піде Кремль на поступки в Україні?
Ймовірно, тягнутиме переговори, паралельно закріплюючи військові позиції.
🔮 ПРОГНОЗ
🔹 У найближчі тижні можливі нові домовленості між США та Росією, але без реального завершення конфлікту – скоріше тимчасовий компроміс.
🔹 Німеччина буде поставлена перед фактом: або приймати нові умови США, або продовжувати економічний спад.
🔹 Україні доведеться шукати альтернативні сценарії, адже очевидно, що її думка у цьому процесі вже вторинна.
📢 Висновок: США, Росія і Китай вже переписують геополітичну карту, а Європа та Україна змушені лише реагувати.
#США #Росія #Німеччина #Енергетика #Трамп #Європа #Україна #Геополітика #Correctiv #TheInsider #Економіка #Політика #Санкції #Захід #Китай #Війна #Дипломатія #ЄС
📰 Джерела: Correctiv, «Важливі історії», The Insider
📌 Ключові тези новин:
1. США та Росія ведуть закриті переговори щодо відновлення постачання російських енергоресурсів до Німеччини та Європи.
2. Обговорюється майбутнє «Північного потоку» та активів «Роснефті» в німецьких НПЗ.
3. Американські компанії можуть придбати частку «Роснефті» в Німеччині.
4. МЗС Німеччини не бере участі в переговорах, обговорення відбувається між Білим домом та урядом ФРН.
5. Адміністрація Трампа вибудовує стратегію тиску на європейський автопром через мита, компенсуючи це контролем над енергоресурсами.
6. США пропонують обмін: припинення вогню в Україні в обмін на відновлення постачання російських енергоносіїв.
7. Експерти побоюються, що це допоможе Москві відновити економіку та посилити армію.
🔍 АНАЛІЗ
1️⃣ Що це означає для України?
💥 Фактично, США пропонують Росії нову угоду: енергоресурси в обмін на припинення бойових дій.
📉 Це сигнал про можливе згортання конфлікту за сценарієм Вашингтона, а не Києва.
🔄 Україна не бере участі в обговореннях, що демонструє зниження її впливу на глобальні рішення.
2️⃣ Хто виграє, а хто програє?
✅ Виграють:
• США – отримують контроль над енергетичними потоками, послаблюють ЄС, посилюють важелі впливу на Москву.
• Росія – отримує доходи від експорту, стабілізує економіку.
• Китай – залишається найбільшим покупцем російської нафти та виграє від можливого зниження цін.
❌ Програють:
• Європа – платить за російські ресурси, але втрачає позиції в промисловості через американські мита.
• Україна – може втратити підтримку, якщо Захід вирішить заморозити конфлікт.
3️⃣ Геополітична пастка для Німеччини
🇩🇪 Німеччина опиняється в енергетичній залежності від США: замість російського газу вона отримуватиме той самий російський газ, але під контролем США.
⚡ Це продовження стратегії Трампа: послабити ЄС, посилити залежність Європи від американських рішень.
4️⃣ Позиція Москви
🇷🇺 Для Росії це бажаний сценарій:
• Москва отримує гроші за нафту і газ.
• Санкційні важелі послаблюються.
• Забезпечується фінансування військових витрат.
🔴 Але питання: чи піде Кремль на поступки в Україні?
Ймовірно, тягнутиме переговори, паралельно закріплюючи військові позиції.
🔮 ПРОГНОЗ
🔹 У найближчі тижні можливі нові домовленості між США та Росією, але без реального завершення конфлікту – скоріше тимчасовий компроміс.
🔹 Німеччина буде поставлена перед фактом: або приймати нові умови США, або продовжувати економічний спад.
🔹 Україні доведеться шукати альтернативні сценарії, адже очевидно, що її думка у цьому процесі вже вторинна.
📢 Висновок: США, Росія і Китай вже переписують геополітичну карту, а Європа та Україна змушені лише реагувати.
#США #Росія #Німеччина #Енергетика #Трамп #Європа #Україна #Геополітика #Correctiv #TheInsider #Економіка #Політика #Санкції #Захід #Китай #Війна #Дипломатія #ЄС
А якщо не США — то хто? Китайський привіт.
Вище ми розглянули причини, чому Україна не повинна відмовлятися від угоди зі США щодо управління активами. Але якщо поставити запитання інакше: що буде, якщо ми таки відмовимося? Чи взагалі є альтернатива ?
Це питання звучить у політичному середовищі дедалі частіше. І не випадково: останнім часом дедалі більше українських політиків почали загравати з Китаєм. Вони натякають, що Пекін міг би замінити США у сфері відбудови, ресурсних інвестицій чи геополітичної підтримки. Давайте розберемо.
Чому Китай не розглядає Україну серйозно
За останні кілька років Китай отримав від України чіткий сигнал: ми не хочемо стратегічних відносин. Україна неодноразово демонструвала Китаю непослідовність і зневагу: спочатку продала «Мотор Січ», а потім фактично націоналізувала, не запропонувавши компенсації; вустами топчиновників неодноразово публічно звинувачувала Пекін у співпраці з Росією; за всі роки незалежності так і не сформувала жодної професійної стратегії діалогу з Китаєм — ані кадрів, ані політики. Тому варто чесно визнати: Китай нам не довіряє. І ми самі до цього доклалися.
Китай на партнерських умовах працює тільки з сильними
Китай — це не Захід. У нього немає програм безповоротної допомоги, стандартів прозорості чи принципу “інституції понад усе”. Китай — це гравець, який приходить у країну, коли бачить вигідні умови для себе.
Так було в Африці, Південно-Східній Азії, Латинській Америці. Пекін охоче інвестує, але:
• очікує прямого доступу до активів;
• веде переговори не публічно, а через політичні домовленості;
• не цікавиться внутрішніми реформами держави — тільки вигодою.
Такий підхід працює в сильних державах, які можуть виставляти власні умови.
Але Україна — не Німеччина і не Польща. Ми не маємо ані стратегії, ані ресурсної переваги, ані кадрової школи, щоб вести рівноправну гру. Тому “китайський вектор” для нас — не альтернатива, а ризик нової залежності. У слабкій державі Китай діятиме як і скрізь: отримає доступ до логістики, рентних активів, земель чи підприємств — і реалізує свої інтереси.
І не тому, що Пекін поганий. А тому, що ми — занадто слабкі, щоб диктувати правила.
Китай ніколи не піде проти Росії
Одна з ключових ілюзій українського політикуму — що Китай нейтральний, або принаймні «грає свою гру». Але це не так.
• Китай не визнав Росію агресором;
• Китай не підтримав жодну ключову резолюцію ООН;
• Китай відкрито співпрацює з РФ у стратегічних секторах;
• Китай сприймає Україну як поле гри — але не як цінність.
В очах Пекіна ми не суб’єкт. Ми просто інструмент США, з якими Китай конкурує.
Ставка на Китай — це не вихід. Це перехід в іншу реальність
Розмови про можливу “орієнтацію на Китай” часто подаються як прагматична альтернатива Заходу. Але насправді це не інший спосіб отримати інвестиції — це інша модель держави.
Китай дійсно успішно працює з низкою країн, включно з Білоруссю. Але ця співпраця базується на повній керованості з боку держави, відсутності політичної конкуренції, централізованому прийнятті рішень і нульовій прозорості.
Україна — інша. У нас багатопартійна система, сильне громадянське суспільство, відкрита медіасфера, численні бізнес-групи. Усе це несумісне з китайською моделлю “інвестицій під контроль”.
Крім того, співпраця з Китаєм не сумісна із західним порядком денним. Тому ставка на Китай — це не просто економічний маневр. Це стратегічний вибір. І питання не в тому, чи дасть Китай гроші. Питання в іншому: чи готова Україна змінити свою природу, щоб їх отримати?
Ми вже це проходили
В історії України вже була спроба відмовитися від західного вектора — і зробити ставку на Китай. У 2012–2013 роках Віктор Янукович спробував налагодити з Китаєм стратегічне партнерство та економічні відносини — як альтернативу курсу на ЄС. Усі пам’ятають, чим це закінчилось — і для нього, і для країни. Історія вже дала відповідь: Китай — не той, хто підставляє плече.
👉 t.me/GOPReport
#Зеленський #Китай #Відбудова #Янукович #Надра #Олігархи #Відбудова
Вище ми розглянули причини, чому Україна не повинна відмовлятися від угоди зі США щодо управління активами. Але якщо поставити запитання інакше: що буде, якщо ми таки відмовимося? Чи взагалі є альтернатива ?
Це питання звучить у політичному середовищі дедалі частіше. І не випадково: останнім часом дедалі більше українських політиків почали загравати з Китаєм. Вони натякають, що Пекін міг би замінити США у сфері відбудови, ресурсних інвестицій чи геополітичної підтримки. Давайте розберемо.
Чому Китай не розглядає Україну серйозно
За останні кілька років Китай отримав від України чіткий сигнал: ми не хочемо стратегічних відносин. Україна неодноразово демонструвала Китаю непослідовність і зневагу: спочатку продала «Мотор Січ», а потім фактично націоналізувала, не запропонувавши компенсації; вустами топчиновників неодноразово публічно звинувачувала Пекін у співпраці з Росією; за всі роки незалежності так і не сформувала жодної професійної стратегії діалогу з Китаєм — ані кадрів, ані політики. Тому варто чесно визнати: Китай нам не довіряє. І ми самі до цього доклалися.
Китай на партнерських умовах працює тільки з сильними
Китай — це не Захід. У нього немає програм безповоротної допомоги, стандартів прозорості чи принципу “інституції понад усе”. Китай — це гравець, який приходить у країну, коли бачить вигідні умови для себе.
Так було в Африці, Південно-Східній Азії, Латинській Америці. Пекін охоче інвестує, але:
• очікує прямого доступу до активів;
• веде переговори не публічно, а через політичні домовленості;
• не цікавиться внутрішніми реформами держави — тільки вигодою.
Такий підхід працює в сильних державах, які можуть виставляти власні умови.
Але Україна — не Німеччина і не Польща. Ми не маємо ані стратегії, ані ресурсної переваги, ані кадрової школи, щоб вести рівноправну гру. Тому “китайський вектор” для нас — не альтернатива, а ризик нової залежності. У слабкій державі Китай діятиме як і скрізь: отримає доступ до логістики, рентних активів, земель чи підприємств — і реалізує свої інтереси.
І не тому, що Пекін поганий. А тому, що ми — занадто слабкі, щоб диктувати правила.
Китай ніколи не піде проти Росії
Одна з ключових ілюзій українського політикуму — що Китай нейтральний, або принаймні «грає свою гру». Але це не так.
• Китай не визнав Росію агресором;
• Китай не підтримав жодну ключову резолюцію ООН;
• Китай відкрито співпрацює з РФ у стратегічних секторах;
• Китай сприймає Україну як поле гри — але не як цінність.
В очах Пекіна ми не суб’єкт. Ми просто інструмент США, з якими Китай конкурує.
Ставка на Китай — це не вихід. Це перехід в іншу реальність
Розмови про можливу “орієнтацію на Китай” часто подаються як прагматична альтернатива Заходу. Але насправді це не інший спосіб отримати інвестиції — це інша модель держави.
Китай дійсно успішно працює з низкою країн, включно з Білоруссю. Але ця співпраця базується на повній керованості з боку держави, відсутності політичної конкуренції, централізованому прийнятті рішень і нульовій прозорості.
Україна — інша. У нас багатопартійна система, сильне громадянське суспільство, відкрита медіасфера, численні бізнес-групи. Усе це несумісне з китайською моделлю “інвестицій під контроль”.
Крім того, співпраця з Китаєм не сумісна із західним порядком денним. Тому ставка на Китай — це не просто економічний маневр. Це стратегічний вибір. І питання не в тому, чи дасть Китай гроші. Питання в іншому: чи готова Україна змінити свою природу, щоб їх отримати?
Ми вже це проходили
В історії України вже була спроба відмовитися від західного вектора — і зробити ставку на Китай. У 2012–2013 роках Віктор Янукович спробував налагодити з Китаєм стратегічне партнерство та економічні відносини — як альтернативу курсу на ЄС. Усі пам’ятають, чим це закінчилось — і для нього, і для країни. Історія вже дала відповідь: Китай — не той, хто підставляє плече.
👉 t.me/GOPReport
#Зеленський #Китай #Відбудова #Янукович #Надра #Олігархи #Відбудова
А якщо не США — то хто? Європейський вибір під мікроскопом
Після аналізу варіантів зі США і Китаєм логічно звернутися до ще одного можливого вектора — Європейського Союзу. Саме ЄС був політичною орієнтацією України протягом десятиліть. Але чи може він реально замінити США у безпеці, інвестиціях і відбудові? Подивімось уважно.
ЄС — партнер, але не лідер
У ЄС немає армії, єдиної зовнішньої політики чи централізованої стратегії щодо третіх країн. Усе залежить від 27 національних урядів — це виключає швидкі рішення та стратегічну відповідальність. Підтримка України часто була реактивною або локальною (Польща, Балтія). Європейська «солідарність» — це радше балансування між страхом перед РФ, економікою та внутрішньою політикою.
Інвестиції — після реформ
ЄС фінансує лише після виконання умов. Допомога — це звіти, узгодження й, найчастіше, кредити. В ЄС немає аналога DFC, здатного стратегічно інвестувати в українську інфраструктуру. Існує лише «координаційна платформа донорів» — без реальних повноважень.
Безпека: лише слова
ЄС не може гарантувати безпеку. Франція й Німеччина виступають за «мир» будь-якою ціною, навіть за рахунок України. НАТО — тема табу. Фактично, ЄС — це парасоля, а не щит.
Інфраструктура і ресурси: втрачені шанси
ЄС на 98% залежить від китайських рідкоземельних металів, але нічого не зробив для розвитку цього сектору в Україні за 11 роїв після підписання угоди про Асоціацію. Хоча міг. Але ЄС діє лише в кризу — а не на випередження.
Політична слабкість і бюрократія
У ЄС немає лідера. Урсула фон дер Ляєн, Кая Каллас — це технократи, а не стратеги. Їх роль — адмініструвати, а не очолювати. Європейська політика — це компроміс, а не рішення.
Україна — не пріоритет
У Брюсселі Україну сприймають як проблему для менеджменту, а не шанс для прориву. Ніхто не збирається будувати з нами новий порядок — лише зберігати старий.
Перспектива вступу — довга й невизначена
Статус кандидата — важливий, але це ще не вступ. Приклад Балкан і Турції доводить: чекати можна десятиліттями. Останні заяви про те, що українське сільське господарство потребує половини бюджету агросектору ЄС — фактично означають замороження питання членства.
ЄС може бути партнером. Але він не замінить США
ЄС — важливий партнер для реформ і торгівлі. Але він не замінить США як джерело безпеки, зброї, інвестицій і стратегічного бачення. Головне — в ЄС немає волі. Це інституція стабільності, а не змін.
Тому Україні потрібні і США, і ЄС. Але ставка лише на Європу — це ставка на повільну гру без гарантій. А часу в нас немає.
👉 t.me/GOPReport
#Зеленський #Китай #США #ЄС #Відбудова #Надра
Після аналізу варіантів зі США і Китаєм логічно звернутися до ще одного можливого вектора — Європейського Союзу. Саме ЄС був політичною орієнтацією України протягом десятиліть. Але чи може він реально замінити США у безпеці, інвестиціях і відбудові? Подивімось уважно.
ЄС — партнер, але не лідер
У ЄС немає армії, єдиної зовнішньої політики чи централізованої стратегії щодо третіх країн. Усе залежить від 27 національних урядів — це виключає швидкі рішення та стратегічну відповідальність. Підтримка України часто була реактивною або локальною (Польща, Балтія). Європейська «солідарність» — це радше балансування між страхом перед РФ, економікою та внутрішньою політикою.
Інвестиції — після реформ
ЄС фінансує лише після виконання умов. Допомога — це звіти, узгодження й, найчастіше, кредити. В ЄС немає аналога DFC, здатного стратегічно інвестувати в українську інфраструктуру. Існує лише «координаційна платформа донорів» — без реальних повноважень.
Безпека: лише слова
ЄС не може гарантувати безпеку. Франція й Німеччина виступають за «мир» будь-якою ціною, навіть за рахунок України. НАТО — тема табу. Фактично, ЄС — це парасоля, а не щит.
Інфраструктура і ресурси: втрачені шанси
ЄС на 98% залежить від китайських рідкоземельних металів, але нічого не зробив для розвитку цього сектору в Україні за 11 роїв після підписання угоди про Асоціацію. Хоча міг. Але ЄС діє лише в кризу — а не на випередження.
Політична слабкість і бюрократія
У ЄС немає лідера. Урсула фон дер Ляєн, Кая Каллас — це технократи, а не стратеги. Їх роль — адмініструвати, а не очолювати. Європейська політика — це компроміс, а не рішення.
Україна — не пріоритет
У Брюсселі Україну сприймають як проблему для менеджменту, а не шанс для прориву. Ніхто не збирається будувати з нами новий порядок — лише зберігати старий.
Перспектива вступу — довга й невизначена
Статус кандидата — важливий, але це ще не вступ. Приклад Балкан і Турції доводить: чекати можна десятиліттями. Останні заяви про те, що українське сільське господарство потребує половини бюджету агросектору ЄС — фактично означають замороження питання членства.
ЄС може бути партнером. Але він не замінить США
ЄС — важливий партнер для реформ і торгівлі. Але він не замінить США як джерело безпеки, зброї, інвестицій і стратегічного бачення. Головне — в ЄС немає волі. Це інституція стабільності, а не змін.
Тому Україні потрібні і США, і ЄС. Але ставка лише на Європу — це ставка на повільну гру без гарантій. А часу в нас немає.
👉 t.me/GOPReport
#Зеленський #Китай #США #ЄС #Відбудова #Надра