Forwarded from Софійське Братство
#актуальне
У мережі зʼявилось звернення вірян Української Православної Церкви до митрополита Онуфрія з проханням оприлюднити листа про вихід з РПЦ та повідомити про це помісні Церкви.
Ваше Блаженство, просимо Вас відгукнутися на вимогу керівника ДЕСС від 22 серпня 2024 р. та оприлюднити лист до РПЦ про вихiд з її складу, а також повідомити про це Помісні Церкви.
УПЦ заявила про те, що відділяється від РПЦ, ще навесні 2022 року. Але влада та українське суспільство закликають УПЦ продекларувати це рішення через офіційні листи, тому просимо Вас це зробити.
Згідно з заявою керівника ДЕСС, цей крок допоможе уникнути заборони парафій і відбирання приміщень храмів Української Православної Церкви. Ваше Блаженство, просимо не залишати нас сам на сам у цій складній ситуації. Усі ми молимося Богу за збереження нашої Церкви, але потрібні і конкретні дії для її захисту.
З любовʼю у Христі вірні чада Української Православної Церкви
Коротка форма для заповнення: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd_h0_VNwACTcICswJX2f6SwLJO5m_LcGKSFbqsPyuJODnyTw/viewform?usp=sf_link
Переглянути зібрані підписи можна за посиланням:
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1rEpTVEp2c1krtsr4xqoB1g65l_Yq81KzOWEgStemvvg/edit?usp=sharing
У мережі зʼявилось звернення вірян Української Православної Церкви до митрополита Онуфрія з проханням оприлюднити листа про вихід з РПЦ та повідомити про це помісні Церкви.
Ваше Блаженство, просимо Вас відгукнутися на вимогу керівника ДЕСС від 22 серпня 2024 р. та оприлюднити лист до РПЦ про вихiд з її складу, а також повідомити про це Помісні Церкви.
УПЦ заявила про те, що відділяється від РПЦ, ще навесні 2022 року. Але влада та українське суспільство закликають УПЦ продекларувати це рішення через офіційні листи, тому просимо Вас це зробити.
Згідно з заявою керівника ДЕСС, цей крок допоможе уникнути заборони парафій і відбирання приміщень храмів Української Православної Церкви. Ваше Блаженство, просимо не залишати нас сам на сам у цій складній ситуації. Усі ми молимося Богу за збереження нашої Церкви, але потрібні і конкретні дії для її захисту.
З любовʼю у Христі вірні чада Української Православної Церкви
Коротка форма для заповнення: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd_h0_VNwACTcICswJX2f6SwLJO5m_LcGKSFbqsPyuJODnyTw/viewform?usp=sf_link
Переглянути зібрані підписи можна за посиланням:
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1rEpTVEp2c1krtsr4xqoB1g65l_Yq81KzOWEgStemvvg/edit?usp=sharing
Google Docs
Звернення вірян УПЦ до Блаженнішого Онуфрія щодо заборони УПЦ
Ваше Блаженство, просимо Вас відгукнутися на вимогу керівника ДЕСС від 22 серпня 2024 р. та оприлюднити лист до РПЦ про вихiд з її складу, а також повідомити про це Помісні Церкви.
УПЦ заявила про те, що відділяється від РПЦ, ще навесні 2022 року. Але влада…
УПЦ заявила про те, що відділяється від РПЦ, ще навесні 2022 року. Але влада…
Forwarded from Софійське Братство
#актуальне #аналітика
Сергій Бортник: «Константинополь має право приймати апеляції кліриків з інших помісних церков. Повноваження Константинополя мають сьогодні принципове значення і для вирішення українського питання».
Вийшла цікава стаття професора Київської духовної академії і семінарії УПЦ Сергія Бортника «Законодавча заборона УПЦ як шанс для примирення православних Церков в Україні», яку дуже радимо для читання.
Сергій Бортник: «Константинополь має право приймати апеляції кліриків з інших помісних церков. Повноваження Константинополя мають сьогодні принципове значення і для вирішення українського питання».
Вийшла цікава стаття професора Київської духовної академії і семінарії УПЦ Сергія Бортника «Законодавча заборона УПЦ як шанс для примирення православних Церков в Україні», яку дуже радимо для читання.
Forwarded from Софійське Братство
Forwarded from Софійське Братство
#актуальне
Друзі, нагадаємо вам, що триває збір підписів до предстоятелів Православних Церков щодо суду на патріархом Кирилом:
«Просимо вас соборно провести суд над псевдопатріархом Кирилом Гундяєвим, який є ідеологом фашистської концепції "російського світу", натхненником, підбурювачем і пособником загарбницької війни та геноциду, які чинять російські військовослужбовці проти українського народу».
Всього її підписало 6649 людей, зашилось 851 підписів.
https://www.change.org/kirill_go_away
Друзі, нагадаємо вам, що триває збір підписів до предстоятелів Православних Церков щодо суду на патріархом Кирилом:
«Просимо вас соборно провести суд над псевдопатріархом Кирилом Гундяєвим, який є ідеологом фашистської концепції "російського світу", натхненником, підбурювачем і пособником загарбницької війни та геноциду, які чинять російські військовослужбовці проти українського народу».
Всього її підписало 6649 людей, зашилось 851 підписів.
https://www.change.org/kirill_go_away
Change.org
Подпишите петицию
Церковний суд над псевдопатріархом "Кирилом" / Church trial of pseudo-patriarch "Kirill"
Forwarded from Софійське Братство
#актуальне #події
Синод Вселенського Патріархату засудив неканонічні дії Російської Православної Церкви та ідеологію "русміра" - РІСУ
https://risu.ua/na-fanari-zasidaye-sinod-vselenskogo-patriarhatu_n150688
Синод Вселенського Патріархату засудив неканонічні дії Російської Православної Церкви та ідеологію "русміра" - РІСУ
https://risu.ua/na-fanari-zasidaye-sinod-vselenskogo-patriarhatu_n150688
Релігійно-інформаційна служба України
Синод Вселенського Патріархату засудив неканонічні дії Російської Православної Церкви та ідеологію "русміра"
Під головуванням Вселенського Патріарха Варфоломія з 1 по 3 вересня в Константинополі відбувся Синаксис (Синод, Вселенські збори) за участю архиєреїв Автономних Церков Фінляндії та Естонії . - РІСУ
Forwarded from Софійське Братство
#актуальне #історія
Священник Іван Поліщук: Про «розкол» та «гоніння» на прикладі Македонської архієпіскопії.
Визнання нової помісної церкви – це завжди добре, адже несе мир тому чи іншому народу
В 1967 році Православна Церква на території республіки Македонія, яка отримала декількома роками раніше автономію, відʼєдналась від Сербської Православної Церкви. В тому ж році Синод Сербської ПЦ визнав македонців розкольниками, а Собор 2005 року визнав їх відлученими від Церкви.
У травні 2018 року Вселенський патріархат Константинополя погодився передивитись канонічний статус церкви.
9 травня 2022 року Вселенський патріархат прийняв церкву до сопричастя під назвою Охридська архієпископія, а також визнав Північну Македонію канонічною територією цієї церкви. 16 травня 2022 року Сербський Патріархат оголосив про припинення розколу між Патріархатом та Архієпископством, повернувши церкві повне сопричастя та ту саму автономію, надану у 1959 році.
24 травня 2022 року Сербський Патріарх Порфирій заявив, що Священний Синод Сербської православної церкви одноголосно прийняв прохання про автокефалію Охридської православної церкви. 5 червня у Соборі Святого Савви у Белграді сербський патріарх Порфирій вручив архієпископу Македонської православної церкви Стефану томос про визнання її незалежності.
Що ж відбувалось в самій Македонії в той час? Сербська ПЦ мала там свою, канонічну митрополію. Досить довгий час "канонічним" головою Церкви Македонії був архієпископ Іоан Вранішковський. Влада республіки ж визнавала тільки одного голову Православної Церкви в Македонії –архієпископа Охридського Стефана Веляновського.
Єдиний канонічний єпископ в Македонії з точки зору кіріархальної Сербської Церкви Іоанн Вранішковський пережив справжнє пекло в своєму житті. Зараз я залишу всі церковно-політичні, документальні, паперові моменти, тобто систему, і зверну свій погляд на людину.
Ось є владика Іоанн. Він себе визнає єдиним канонічним єпископом, він про це говорить. Він багато спілкувався з архієреями в росії, цитувався московськими церковними виданнями, лікувався в росії і навіть деякий час там проживав. Постать і крайні погляди владики Іоанна використовувала російська церковна пропаганда, адже вони були близькі до її повістки по Україні. Це ми опустимо, бо не на цьому я хочу наголосити.
А ось за те, що він крив всякими словами македонців, називаючи їх безблагодатними, розкольниками та ін. – за це він терпів побої, сидів у тюрмі, мав масу проблем з проживанням в Македонії і як наслідок підірване здоровʼя. Часто його просто на кордоні забирали одразу у вʼязницю, часто просто не впускали, депортовували та ін. Тобто робили все, що називається «ганєніями на кананічєскає праваславіє».
І ось настає 2017-2018 рр., процес визнання македонців зрушив з мертвої точки. Тих, кого клеймив владика Іоаанн через декілька років після підписання паперів стають не безблагодатними, страшними неканонічними розкольниками-самосвятами, а повноцінними архієреями і священиками. Виписали папірці, поулибались на камери, відслужили Літургію, причастились і питання вирішене.
А в мене тепер питання: а нерви, здоровʼя, згаяний час життя хто поверне тому ж владиці Іоанну?
А ось якщо змоделювати ситуацію на українські церковні реалії, то таких Іоаннів Вранішковських в нас майже вся УПЦ. Хто нам поверне здоровʼя, нерви і все інше, що ми втратили, гризучись та клеймлячи українець українця? Як результат – прийшла війна, яка почалась в т.ч. за оцю «кананічєскую правду і прітєснєнія рускай церкві на (щоб ви там скисли з своїм НА) Українє».
Це важко було тридцять років тому підписати нам папірці, поулибатись та й помиритись? Македонці дійшли до цього, а коли дійдемо ми? Питання риторичне.
Тепер про владику Іоанна Вранішковсього – він тепер архієрей Македонської ПЦ з титулом Крушевсько-Демірхісарський. В тій церкві, проти якої боровся. Чи там змінились архієреї? Ні! Чи змінився предстоятель? Ні, той же Стефан, якого він клеймив розкольником. ⬇️
Священник Іван Поліщук: Про «розкол» та «гоніння» на прикладі Македонської архієпіскопії.
Визнання нової помісної церкви – це завжди добре, адже несе мир тому чи іншому народу
В 1967 році Православна Церква на території республіки Македонія, яка отримала декількома роками раніше автономію, відʼєдналась від Сербської Православної Церкви. В тому ж році Синод Сербської ПЦ визнав македонців розкольниками, а Собор 2005 року визнав їх відлученими від Церкви.
У травні 2018 року Вселенський патріархат Константинополя погодився передивитись канонічний статус церкви.
9 травня 2022 року Вселенський патріархат прийняв церкву до сопричастя під назвою Охридська архієпископія, а також визнав Північну Македонію канонічною територією цієї церкви. 16 травня 2022 року Сербський Патріархат оголосив про припинення розколу між Патріархатом та Архієпископством, повернувши церкві повне сопричастя та ту саму автономію, надану у 1959 році.
24 травня 2022 року Сербський Патріарх Порфирій заявив, що Священний Синод Сербської православної церкви одноголосно прийняв прохання про автокефалію Охридської православної церкви. 5 червня у Соборі Святого Савви у Белграді сербський патріарх Порфирій вручив архієпископу Македонської православної церкви Стефану томос про визнання її незалежності.
Що ж відбувалось в самій Македонії в той час? Сербська ПЦ мала там свою, канонічну митрополію. Досить довгий час "канонічним" головою Церкви Македонії був архієпископ Іоан Вранішковський. Влада республіки ж визнавала тільки одного голову Православної Церкви в Македонії –архієпископа Охридського Стефана Веляновського.
Єдиний канонічний єпископ в Македонії з точки зору кіріархальної Сербської Церкви Іоанн Вранішковський пережив справжнє пекло в своєму житті. Зараз я залишу всі церковно-політичні, документальні, паперові моменти, тобто систему, і зверну свій погляд на людину.
Ось є владика Іоанн. Він себе визнає єдиним канонічним єпископом, він про це говорить. Він багато спілкувався з архієреями в росії, цитувався московськими церковними виданнями, лікувався в росії і навіть деякий час там проживав. Постать і крайні погляди владики Іоанна використовувала російська церковна пропаганда, адже вони були близькі до її повістки по Україні. Це ми опустимо, бо не на цьому я хочу наголосити.
А ось за те, що він крив всякими словами македонців, називаючи їх безблагодатними, розкольниками та ін. – за це він терпів побої, сидів у тюрмі, мав масу проблем з проживанням в Македонії і як наслідок підірване здоровʼя. Часто його просто на кордоні забирали одразу у вʼязницю, часто просто не впускали, депортовували та ін. Тобто робили все, що називається «ганєніями на кананічєскає праваславіє».
І ось настає 2017-2018 рр., процес визнання македонців зрушив з мертвої точки. Тих, кого клеймив владика Іоаанн через декілька років після підписання паперів стають не безблагодатними, страшними неканонічними розкольниками-самосвятами, а повноцінними архієреями і священиками. Виписали папірці, поулибались на камери, відслужили Літургію, причастились і питання вирішене.
А в мене тепер питання: а нерви, здоровʼя, згаяний час життя хто поверне тому ж владиці Іоанну?
А ось якщо змоделювати ситуацію на українські церковні реалії, то таких Іоаннів Вранішковських в нас майже вся УПЦ. Хто нам поверне здоровʼя, нерви і все інше, що ми втратили, гризучись та клеймлячи українець українця? Як результат – прийшла війна, яка почалась в т.ч. за оцю «кананічєскую правду і прітєснєнія рускай церкві на (щоб ви там скисли з своїм НА) Українє».
Це важко було тридцять років тому підписати нам папірці, поулибатись та й помиритись? Македонці дійшли до цього, а коли дійдемо ми? Питання риторичне.
Тепер про владику Іоанна Вранішковсього – він тепер архієрей Македонської ПЦ з титулом Крушевсько-Демірхісарський. В тій церкві, проти якої боровся. Чи там змінились архієреї? Ні! Чи змінився предстоятель? Ні, той же Стефан, якого він клеймив розкольником. ⬇️
Forwarded from Софійське Братство
#актуальне #православʼя #україна
Протоієрей Олександр Федчук: Настав час кожному відповідати за власний вибір і власну позицію
«Майже 33 роки тому на Соборі Української Православної Церкви, що відбувся 1–3 листопада 1991 року, було постановлено звернутися до Московського патріарха Олексія ІІ та єпископату РПЦ з проханням надати УПЦ повну канонічну самостійність – автокефалію. У постанові наголошувалося, що "дарування автокефалії сприятиме зміцненню Православ'я на Україні та ліквідації автокефального розколу, що виник, протидіятиме уніатській і католицькій експансії, служитиме примиренню та встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню всіх національностей, які живуть на Україні, і тим самим робитиме свій внесок у зміцнення єдності всього українського народу".
Собор одностайно засвідчив, що "Українська Православна Церква має нині всі необхідні умови для свого повного самостійного буття". На підтвердження цього наводилися такі цифри: 22 єпархії, 23 єпископати, 35 мільйонів вірних, 3 духовні семінарії, 32 монастирі, близько 5500 парафій. При цьому Собор враховував інтереси нашого народу і проголошену незалежність України, адже "незалежна Церква у незалежній державі є канонічно виправданою й історично неминучою"».
Читати: https://sofiyske-bratstvo.org/nastav-chas-kozhnomu-vidpovidaty-za-vlasnyj-vybir-i-vlasnu-pozycziyu/
Протоієрей Олександр Федчук: Настав час кожному відповідати за власний вибір і власну позицію
«Майже 33 роки тому на Соборі Української Православної Церкви, що відбувся 1–3 листопада 1991 року, було постановлено звернутися до Московського патріарха Олексія ІІ та єпископату РПЦ з проханням надати УПЦ повну канонічну самостійність – автокефалію. У постанові наголошувалося, що "дарування автокефалії сприятиме зміцненню Православ'я на Україні та ліквідації автокефального розколу, що виник, протидіятиме уніатській і католицькій експансії, служитиме примиренню та встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню всіх національностей, які живуть на Україні, і тим самим робитиме свій внесок у зміцнення єдності всього українського народу".
Собор одностайно засвідчив, що "Українська Православна Церква має нині всі необхідні умови для свого повного самостійного буття". На підтвердження цього наводилися такі цифри: 22 єпархії, 23 єпископати, 35 мільйонів вірних, 3 духовні семінарії, 32 монастирі, близько 5500 парафій. При цьому Собор враховував інтереси нашого народу і проголошену незалежність України, адже "незалежна Церква у незалежній державі є канонічно виправданою й історично неминучою"».
Читати: https://sofiyske-bratstvo.org/nastav-chas-kozhnomu-vidpovidaty-za-vlasnyj-vybir-i-vlasnu-pozycziyu/
Forwarded from Софійське Братство
#актуальне #україна #православʼя
Геннадій Христокін – Канонічний вибір чи зрада?: проблема зміни юрисдикції для православних
Питання переходу, ширше зміни юрисдикції для православної людини є дуже складним правовим і психологічним питанням. Бо в православ'ї не існує богословського вирішення і навіть серйозного обговорення питання про зміну юрисдикції. Вся еклезіологія побудована так, що зміна юрисдикції не вітається. Це ніби нонсенс. Окремі приклади є, певні ситуації трапляються, рішення приймаються, але богословського обгрунтування і канонічного виправдання немає. Особливо в ситуаціях, коли існує взаємне не визнання юрисдикцій, коли питання стоїть про канонічність/не канонічність юрисдикції. Або питання про перехід пов'язане з громадянсько-політичним, а не канонічним рішенням. А зміна юрисдикції в Україні – це переважно наслідок громадянсько-політичного і особистого самовизначення та ідентичності. Тому в кожному конкретному випадку ми зустрічаємося з екзистенційним рішенням, неповторним, складним, часом драматичним, коли єпископ, священник чи вірянин мають покладатися на власну совість, волю, інтуїцію, мати сміливість і мужність піти на ризик. Тут православний зважує на терезах власного розсуду - що і як для нього важать канонічне, громадянське, особисте, церковне, корпоративне, національне... Тобто, треба думати над чинниками, які для цілком канонічної православної свідомості (а саме цим і відрізняється православна свідомість) не є унормованими та очевидними. В православ'ї мало по серйозному обговорювалося питання взаємодії і цінності національного, політичного, громадянського, екзистенційного як факторів зміни юрисдикції. Політики і політизації було багато, державного було занадто багато, але обговорення важливості альтернативних чинників, які б довели, що зміна юрисдикції не є зрадою, не є чимось страшним і є правом, яке виправдовує канонічне право і церковна мораль. І що кожен, хто вирішив це зробити не втратить благодатності, не виставить себе на церковний і суспільний осуд. А поки у нас так і є. Людина, що змінює юрисдикцію фактично відчуває себе на Хресті, ставить все своє життя на кін, ніби все починає з почтаку. Ось в цьому і є головна причина вагання багатьох братів з УПЦ. Бо змінити юрисдикцію – це ніби визнати, що все, що ти робив, знав, переживав в цій юрисдикції ти маєш переосмислити, поставити під сумнів. Ти маєш фактично визнати, що твій попередній досвід був не повним і що ти тепер отримаєш цей більш вірний і повний досвід. І ти маєш бути впевнений, що нова юрисдикція краща, повноцінніша, і тому цей перехід виправданий і необхідний. А якщо ти не бачиш такої новизни і повноти, то чи варто переходити? Я вже не кажу про матеріальні та інші питання, що ускладнюють перехід. Отож, відсутність необхідної канонічної культури та церковного права, які б захищали особу, що наважилася на зміну юрисдикції є важливою причиною ситуації в яку потрапляє священство і віряни. І зміни в церкві, які так необхідні, мають зачепити і це важливе питання. Бо кожен священник має право самостійного і неосудного рішення де він буде служити Богу. І нажаль це питання перетворилося в вибір між свій/ чужий, наш/не наш. Але поляризація свідомості не є вірним християнським рішенням.
Геннадій Христокін – Канонічний вибір чи зрада?: проблема зміни юрисдикції для православних
Питання переходу, ширше зміни юрисдикції для православної людини є дуже складним правовим і психологічним питанням. Бо в православ'ї не існує богословського вирішення і навіть серйозного обговорення питання про зміну юрисдикції. Вся еклезіологія побудована так, що зміна юрисдикції не вітається. Це ніби нонсенс. Окремі приклади є, певні ситуації трапляються, рішення приймаються, але богословського обгрунтування і канонічного виправдання немає. Особливо в ситуаціях, коли існує взаємне не визнання юрисдикцій, коли питання стоїть про канонічність/не канонічність юрисдикції. Або питання про перехід пов'язане з громадянсько-політичним, а не канонічним рішенням. А зміна юрисдикції в Україні – це переважно наслідок громадянсько-політичного і особистого самовизначення та ідентичності. Тому в кожному конкретному випадку ми зустрічаємося з екзистенційним рішенням, неповторним, складним, часом драматичним, коли єпископ, священник чи вірянин мають покладатися на власну совість, волю, інтуїцію, мати сміливість і мужність піти на ризик. Тут православний зважує на терезах власного розсуду - що і як для нього важать канонічне, громадянське, особисте, церковне, корпоративне, національне... Тобто, треба думати над чинниками, які для цілком канонічної православної свідомості (а саме цим і відрізняється православна свідомість) не є унормованими та очевидними. В православ'ї мало по серйозному обговорювалося питання взаємодії і цінності національного, політичного, громадянського, екзистенційного як факторів зміни юрисдикції. Політики і політизації було багато, державного було занадто багато, але обговорення важливості альтернативних чинників, які б довели, що зміна юрисдикції не є зрадою, не є чимось страшним і є правом, яке виправдовує канонічне право і церковна мораль. І що кожен, хто вирішив це зробити не втратить благодатності, не виставить себе на церковний і суспільний осуд. А поки у нас так і є. Людина, що змінює юрисдикцію фактично відчуває себе на Хресті, ставить все своє життя на кін, ніби все починає з почтаку. Ось в цьому і є головна причина вагання багатьох братів з УПЦ. Бо змінити юрисдикцію – це ніби визнати, що все, що ти робив, знав, переживав в цій юрисдикції ти маєш переосмислити, поставити під сумнів. Ти маєш фактично визнати, що твій попередній досвід був не повним і що ти тепер отримаєш цей більш вірний і повний досвід. І ти маєш бути впевнений, що нова юрисдикція краща, повноцінніша, і тому цей перехід виправданий і необхідний. А якщо ти не бачиш такої новизни і повноти, то чи варто переходити? Я вже не кажу про матеріальні та інші питання, що ускладнюють перехід. Отож, відсутність необхідної канонічної культури та церковного права, які б захищали особу, що наважилася на зміну юрисдикції є важливою причиною ситуації в яку потрапляє священство і віряни. І зміни в церкві, які так необхідні, мають зачепити і це важливе питання. Бо кожен священник має право самостійного і неосудного рішення де він буде служити Богу. І нажаль це питання перетворилося в вибір між свій/ чужий, наш/не наш. Але поляризація свідомості не є вірним християнським рішенням.