Чому Бог сходить у цей окупований ворогом світ фактично потайки, під маскою, і, маючи на меті подолати диявола, засновує тут щось схоже на таємне товариство? Чому не приходить у силі, не виступає відкрито? Чи означає це, що Він не достатньо могутній? Ну, християни й очікують на Його пришестя у силі, просто не знають, коли це станеться. Та про причини цього зволікання можна здогадуватися. Він хоче дати нам нагоду перейти на Його бік добровільно. Навряд чи ми з вами були б дуже високої думки про француза, який тихенько діждався би, доки союзники дійдуть до Німеччини, і тільки тоді оголосив би, що він – на нашому боці. Бог неодмінно прийде. Мені тільки цікаво, чи ті, хто просить Його відкрито і безпосередньо втрутитися у справи нашого світу, цілком усвідомлюють, що трапиться, коли це таки відбудеться. Адже тоді настане кінець світу. Коли на сцену виходить автор, значить, уже по всьому – вистава скінчилася.

Гаразд, отже, Бог прийде; та який сенс заявляти про те, що ви – на Його боці, коли матеріяльний усесвіт навколо вже танути­ме і розвіюватиметься просто на очах, ніби сон? Натомість же з нечуваним гуркотом поставатиме абсолютно нова дійсність – думка про щось бодай віддалено подібне ніколи не прийшла б вам до голови; то буде щось таке прекрасне для одних і таке огидне для інших, що ні в кого з нас не залишиться тоді жодної можливости вибору. Адже цього разу Бог прийде вже не потай, а відкрито, і те видовище буде настільки приголомшливе, що сповнить кожну істоту або непереборною любов’ю, або непереборним жахом. Обирати, на якому ви боці, буде вже надто пізно. Коли бачиш, що підвестися годі, нічого казати, ніби просто вирішив трохи прилягти. То буде не час для вибору; то буде час, коли ми остаточно з’ясуємо, чий бік насправді обрали, байдуже, усвідомлювали це раніше чи ні. Зараз, сьогодні, цієї миті шанс зробити правильний вибір у нас ще є. Властиво, Бог і бариться, щоб дати нам цей шанс. Та вічно це не триватиме. Ми мусимо визначитися: так або ні..

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

...не слід дивуватися, якщо час від часу нам буде справді непереливки. Коли людина навертається до Христа, й обставини нібито складаються напрочуд вдало (у тому сенсі, що їй щастить позбутися деяких поганих звичок), у неї часто з'являється думка, що віднині, цілком природно, й усе життя піде значно гладше. Коли ж на обрії з'являються проблеми - хвороби, нестача грошей, нові спокуси, - її охоплює розчарування. Усе це, вважає вона, було б потрібне колись, у давні, гірші часи, щоб розворушити її і спонукати до покаяння; але тепер - чому? А тому, що Бог у такий спосіб змушує нас рухатися вперед, підніматися на виший рівень: ставить у такі обставини, коли треба виявляти набагато більше відваги, терпеливости і любови, ніж будь-кому з нас могло би спасти на думку раніше. Нам здається, що все це зайве, але лише тому, що ми ще не маємо анінайменшого уявлення про те, на яких дивовижних істот наміряється перетворити нас Бог.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

...я вважаю важливим дивитися на темні часи, які ми переживаємо, обравши правильну точку зору. Війна не створює принципово нового стану речей: вона лише погіршує те становище, в якому людина знаходиться постійно настільки, що ми вже не в силах його ігнорувати. Людське життя завжди проходить над прірвою. Культура людства завжди існувала на фоні того, що безмежно важливіше від неї самої. І якщо б людство завжди відкладало пошуки знань чи краси до тієї пори, коли їх цінність стане безсумнівною, то ці пошуки б ніколи не почалися.

Ми помиляємося, коли порівнюємо війну з "нормальним життям". Життя ніколи не буває нормальним. Навіть ті часи, які здавалися нам відносно спокійними, як ХІХ століття, виявляються, якщо уважніше їх розглянути, сповненими криз, розбрату, труднощів і надзвичайних подій. Ніколи не бракувало переконливих причин, щоб відкласти всю "культурну діяльність" до того часу, поки безпосередня небезпека не перестане бути актуальною, а та чи інша кричуща несправедливість не буде усунутою. Але людство давним-давно вирішило махнути на них рукою. Воно зволіло красу і знання зараз, не погодившись чекати пригожої пори, яка можливо ніколи не настане. Періклові Афіни позоставили нам не лише Парфенон, а й, що важливо, Надгробну промову. Комахи, наприклад, обрали іншу стратегію - перш за все шукати ситого, безпечного та благополучного існування, і вони набувають те, до чого прагнуть. Але з людьми все зовсім по-іншому. Вони доводили математичні теореми в оточених містах, розробляли метафізичні докази в тюремних камерах, жартували на ешафотах, сперечалися про нову поему штурмуючи Квебек та стежили за зачіскою під Фермопілами. Це не хизування - це наша сутність... Ми завжди маємо давати відповідь на запитання: "Як можна нам бути настільки легковажними і самолюбними, щоб думати про щось інше крім спасіння наших душ?" Сьогодні, до цього запитання додається ще одне: "Як можна нам бути настільки легковажними і самолюбними, щоб думати про щось інше крім війни?"

Навчання у воєнний час

#lewisdaily
#LearningInWarTime
#МиЗУкраїни🇺🇦

Що людей бентежить - принаймні, бентежило колись мене, - то це те, що християни вважають віру в цьому сенсі чеснотою. Я запитував: як, скажіть на милість, віра може бути чеснотою? Що морального чи аморального в тому факті, що хтось вірить або не вірить у низку певних тверджень? Адже очевидно, казав я, що людина розважлива приймає або відкидає те чи інше твердження не тому, що хоче чи не хоче його прийняти, а тому, що вважає доводи на його користь переконливими або непереконливими. І якщо, оцінюючи вагомість цих доводів, людина помилилася, то це свідчить не про те, що вона погана, а хіба що про те, що їй трохи бракує ерудиції. Якщо ж, вважаючи ці доводи непереконливими, хтось усе одно силкувався би повірити, незважаючи ні на що, то це було б просто безглуздо.

Що ж, я своєї думки так і не змінив. Але відтоді я збагнув одну річ, якої багато хто не бачить ще й досі. Отже, я припускав, що, раз визнавши щось правдою, людський розум автоматично вважатиме так надалі, аж доки не з'явиться якась вагома причина цю думку змінити. Вважав, інакше кажучи, що людський розум керується виключно логікою. Та це не так. Наприклад, мій розум на підставі беззаперечних свідчень абсолютно переконаний, що від наркозу я не задихнуся, а кваліфікований хірург ніколи не почне мене оперувати, доки я при свідомости.
Утім усе це жодним чином не впливає на той факт, що, опинившись на операційному столі з тою огидною маскою на обличчі, я відчуваю приступ якоїсь суто дитячої паніки. Мені починає здаватися, що я таки зараз задихнуся, й охоплює страх: ану ж вони візьмуться різати мене ще до того, як я знепритомнію? Іншими словами, я втрачаю віру в наркоз. Ту віру в мене відбирає не розум; навпаки, якраз на розумі вона й заснована. Відбирають її емоції та уява. Це битва між вірою та розумом, з одного боку, й емоціями та уявою - з іншого.

Коли ви про це замислитеся, то вам на думку прийде чимало відповідних прикладів. Приміром, одному чоловіку на підставі цілковито вірогідних фактів відомо, що знайома гарненька дівчина - ще та скоробреха, не здатна втримати язика за зубами, а тому довіряти їй не можна. Одначе, коли він опиняється у її товаристві, віру у ці відомості про неї його розум втрачає, а на думку спадає: "Може, цього разу все буде інакше". Як наслідок, він каже їй щось, чого казати було не слід, і знову ставить себе в дурне становище. Так його почуття й емоції руйнують віру в те, що відповідало дійсності - і йому про це було добре відомо. Або візьмімо хлопця, який учиться плавати. Розумом він чудово розуміє, що у воді людське тіло, залишившись без підтримки, не обов'язково відразу ж тоне, бо ж бачив десятки людей, які плавали чи просто трималися на воді. Усе питання тут, однак, у тому, чи й далі він у це віритиме, коли інструктор забере руку і залишить самого у воді власне його? А чи раптово втратить віру, перелякається і почне тонути?

Те самісіньке відбувається і з християнством.

Просто християнство
#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

...для мене не так важливо, як, мабуть, для тебе, як молитися: готовими словами чи своїми. Хай там як, слова для мене – другорядні. Вони всього-на-всього якір, або рухи диригентської палички, але аж ніяк не сама музика. Вони скеровують у правильне русло хвалу, покаяння чи прохання, інакше ті перетворяться в широкі та мілкі калабані. Не так вже й важливо, хто перший склав молитву. Якщо це ми, то незабаром через неуникненне повторення вони викристалізуються в правило. Якщо ж вони – чиїсь, то ми постійно вкладатимемо в них власний зміст. Погляди міняються і, гадаю, повинні мінятися. Найліпше в основному молитися «своїми словами», але додавати дрібку готових текстів.

Позаяк пишу тобі, нема потреби підкреслювати важливість молитви «своїми словами»? Соломон під час освячення храму сказав, що кожен, хто молиться знає біль свого серця (пор. 1Цар 8, 38). А також і радощі власного серця. Нема такого самісінького, як я, нівкого нема такої ж самісінької ситуації, як у мене. Та й сам я і мої обставини постійно міняються. Готові молитви не допоможуть у спілкуванні з Богом, як і не помогли б у спілкуванні з тобою.
Це очевидно.

Можливо, мені не так легко буде переконати тебе в тому, що дещиця готових молитов піде на користь. Для мене, звісно. Я не диктую правил нікому на цілому білому світі. По-перше, так я тримаюся «здорової науки». Полишена напризволяще людина ризикує від «переданої нам віри» [(Юд. 1,3)] сповзти до химери під назвою «моя релігія». По-друге, готові тексти нагадують мені, про що маю просити (особливо коли молюся за інших). Сьогочасна криза – мов телеграфний стовп: що ближче стоїть, то більшим здається. Існує небезпека: наші поважні, постійні, об’єктивні (а часто й важливіші) потреби можуть бути витіснені? До речі, це ще одна річ, якої слід уникати при укладенні нового Служебника. Хвилеві проблеми можуть вимагати надмірної уваги. Що більш книга «новомодна», то скоріш стане «старомодна».

Листи до Малкольма

#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Я вже казав, щоб знищити геть чисто цей дріб'язок, який і людьми не назвеш, - справа важка і клопітка. Але якщо докласти сил і старання, результат забезпечений. Здавалося б, великих грішників загубити легше. Проте, це не зовсім так - вони непередбачливі. Забавляєшся ними років сімдесят, а на сімдесят перший, раз, і Ворог вихопив його тобі з-під носа! Не забувай, вони можуть покаятися. Вони знають свою вину. Вони готові відкинути заради Ворога будь-які умовності, як відкинули раніше заради нас. Упіймати осу важче, ніж застрілити впритул слона, але якщо промахнешся, слон заподіє більше прикростей.

Особисто я, як вже казав, працював головним чином в англійському секторі, і до тих пір отримую інформацію, як правило, звідти. Можливо, те, що маю намір сказати, не в такій мірі стосується ваших секторів. Тоді, прибувши на місце, зробіть необхідні корективи. Якщо це не дуже можна застосувати, постарайся, щоб ваша країна максимально уподібнилася до Англії.

В цій обнадійливій країні принцип «Я не гірший від тебе» вже проник в систему освіти. Наскільки — поки що сказати не наважусь, але це й не так важливо. Вияснивши тенденцію, легко передбачити подальші події, особливо, якщо ми докладемо своїх зусиль. Суть сьогоднішньої освіти полягає в тому, що тупаків і ледарів нищити не можна, іншими словами, - не можна, щоб вони довідалися, що хоч де в чому відрізняються від розумних і старанних. Якою б не була ця відмінність, її треба приховувати. Як? На різних рівнях - по-різному. На випускних іспитах в університеті питання ставлять так, щоб на них зміг відповісти кожен. На вступних - так, щоб кожен міг поступити в університет, незалежно від того, чи має він намір використовувати вищу освіту. Школярам, яким граматика чи математика не під силу, дозволяють займатися тим, чим вони займаються вдома, наприклад, ліплять калачики, - і це називають «моделюванням». Важливо ніяк і нічим не натякнути, що вони відрізняються від тих, хто вчить уроки. Якою б нісенітницею вони не займалися, треба ставитись до неї «також серйозно» (в Англії цей зворот вдалося укоренити). Мало того, встигаючих учнів у ближчому часі будуть залишати на другий рік, щоб не травмувати інших (Вельзевуле немилосердний, що за слово!). Якщо підсумувати - дурень має право вчитися разом з ровесниками, а хлопчик, який здатний зрозуміти Есхіла чи Данте, нехай слухає, як він читає по складах: «Кіш-ка сі-ла на ві-кон-це».

Одним словом, коли демократичний принцип «Я не гірший...» вкорениться як слід, можна розраховувати на те, що освіти взагалі не буде. Зникнуть всі мотиви навчання і боязнь прославитись неуком. Тих поодиноких, хто все-таки прагне знань, поставлять на місце, щоб не виділялись. Та й учителям (точніше, нянькам) буде не до них - скільки кретинів треба підбадьорити, скільки тупаків утішити! Більше нам не доведеться винищувати в людях самолюбство й невігластво. Вони самі справляться.

Звичайно, цього можна досягти при умові, що всі школи будуть державні. Але турбуватися не варто, зрівнялівка свою справу зробить. Податки з успіхом знищать той прошарок, тих людей, які йшли на жертви, щоб дати дітям освіту. Знищення того прошарку тісно пов'язане з вищезгаданим принципом. По суті, саме завдяки йому з'являється багато вчених, філософів, богословів, медиків, художників, скульпторів, архітекторів і поетів. Воістину, це вже цілий сніп високих колосків! Як зауважив один англійський політик, «великі люди демократії не потрібні». Нічого питати його, що він має на увазі: чи вони «не потрібні» демократії, чи вона «не хоче, щоб вони були».

Крутень пропонує тост

#ScrewtapeProposesAToast
#lewisdaily

Процвітання прив'язує людину до Світу. Вона відчуває, що «знайшла в ньому своє місце», тоді як насправді - Світ знайшов у ній самій своє місце.

Листи Крутеня

#lewisdaily
#theScrewtypeLetters

...мене не надто тривожить, що тепер молитва – обов’язок, до того ж нудний. Це принизливо. Досадно. Це жахливе марнування часу – що гірше молишся, то довше. Та ми ще поки в школі. Або ж, як Донн, настроюємо свій інструмент біля дверей. Та навіть тепер (як би то ослабити слова, щоб геть нічого не перебільшити?) бувають, здається, яскраві миті. Найчастіше, мабуть, у наших миттєвих, але добровільних виливах, яких «не просили, не шукали, приходячи дарують Блаженство».

Я не надто на них покладаюсь, і якщо б їх було вдесятеро більше, не надто б покладався. Гадаю, молитви, які нам здаються найгіршими, в очах Божих, мабуть, найліпшими. Маю на увазі ті, які найменше підживлюються побожним трепетом, які йдуть найважче. Бо ж вони – майже цілком воля, походять з глибшого рівня, аніж почуття. У почуттях так багато насправді не нашого – такого, що походить, від погоди, від самопочуття та останньої прочитаної книги. Одне здається безсумнівним: не варто гнатися за яскравими моментами. Іноді здається, що Бог розмовляє з нами найбільш інтимно, коли застає нас, так би мовити, зненацька. Наші приготування до Його приходу, інколи дає протилежний ефект. Хіба ж Чарльз Вільямс якось не казав, що «жертовник часто треба збудувати в одному місці, аби вогонь із неба зішов у якомусь іншому»?

Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Кажуть, якось одного школяра запитали, як він уявляє собі Бога. "Ну, наскільки я розумію, - відповів школяр, - Бог - це той, хто вічно пантрує, чи якась людина не тішиться, бува, життям, а коли когось таки заскочить, то відразу каже: ну, все, досить". Боюсь, саме таке враження викликає багато в кого слово "моральність": це те, що встряє, куди не просять, і заважає отримувати насолоду. Насправді ж моральні засади - це такі собі вказівки щодо використання людської машини. Кожна з них спрямована на те, щоб запобігти певному пошкодженню, перенапруженню чи тертю у механізмі тієї машини. Власне тому попервах і виникає враження, ніби ці засади постійно стають на заваді виявленню наших природних схильностей. Коли ви тільки вчитеся користуватися якоюсь машиною, інструктор знай повторює: "Ні, так не робіть", - адже вам постійно руки сверблять зробити чи бодай спробувати щось таке, що, на вашу думку і на перший погляд, є у використанні цієї машини цілком природним, але насправді з нею не спрацює.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Чи любити своїх ворогів означає їх не карати? Ні, адже якщо я люблю себе, то це аж ніяк не значить, що маю уникати кари - аж до смертної. Якщо ви скоїли вбивство, то, додержуючись християнських засад, мали б здатися поліції і зійти на шибеницю. Тож коли суддя-християнин виносить комусь смертний вирок, а солдат-християнин убиває ворога, це, на моє переконання, цілком нормальна річ. Цієї думки я тримався завжди, відколи став християнином, задовго до війни, тримаюся її й тепер, у мирний час.

Посилатися тут на заповідь "Не вбий" - недоречно. Справа в тому, що у грецькій мові є два різні слова: одне зі значенням "убити", а друге - "скоїти вбивство". Говорячи про згадану заповідь, Христос в усіх трьох Євангеліях - від Матея, Марка і Луки - послуговується власне тим другим словом. Таке саме розрізнення, казали мені, існує і в гебрейській. "Убивати" - це далеко не завжди "коїти вбивство"; схожим чином, далеко не завжди статеві стосунки - це перелюб. Коли вояки прийшли якось до Йоана Хрестителя і запитали, що мають робити, тому й на думку не спало радити їм покинути військо; нічого подібного не вимагав і сам Христос, коли зустрівся з римським сотником. Ідеал лицаря-християнина, готового зі зброєю в руках захищати добре діло, - це один із великих християнських ідеалів. Війна - річ достоту жахлива, і до чесного пацифіста я завжди ставитимуся з повагою, хоч і вважаю його погляди абсолютно хибними. Чого я зовсім не розумію, то це того сучасного напівпацифізму, прихильники якого нав'язують іншим таку думку: боротьби, мовляв, уникнути годі, але воювати треба неохоче, ба навіть так, ніби цього соромишся. А якраз подібні почуття позбавляють багатьох чудових молодих християн на військовій службі того, що по праву їм належить і цілковито природним чином супроводить відвагу, - такої собі бадьорої радости і сердечности.

Я частенько розмірковував про те, що трапилося б, якби у той час, коли я у Першу світову війну служив в армії, ми з якимсь молодим німцем одночасно вбили одне одного й зустрілися б одразу після смерти. Не можу навіть уявити, щоб хтось із нас відчув тоді якусь образу чи навіть збентеження. Гадаю, ми просто з усього цього посміялися б.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Не існує звичайних людей. Ви ніколи не розмовляли з простим смертним. Нації, культури, мистецтва, цивілізації - вони смертні, і їхнє життя для нас, як життя комара. Але саме з безсмертними ми жартуємо, працюємо, одружуємося, ображаємо, експлуатуємо... Це не означає, що ми повинні бути вічно пафосними. Ми мусимо гратись. Але наші веселощі мають бути такими (а це, власне, найвеселіші веселощі), які існують між людьми, що від самого початку сприймають одне одного серйозно - без легковажності, без зверхності. І наше милосердя має бути справжньою і дорогою любов'ю, з чутливістю до гріхів, незважаючи на які ми любимо грішника, а не просто терпимістю чи поблажливістю, які пародіюють любов, як легковажність пародіює веселощі.

Тягар Слави
#lewisdaily

...думати, що такі-от нові люди - всі, у звичному сенсі цього слова, однакові, не слід. Добряча частина всього, про що я вів мову в цій останній книзі, могла спонукати вас до висновку, що саме так воно й має бути. Стати новою людиною означає втратити те, що ми сьогодні називаємо "собою". Маємо, так би мовити, "вийти з себе" й "увійти у Христа". Маємо зробити Його волю своєю, думати Його думками, набути, як каже Біблія, Його замисел. А якщо Христос - один, і має перебувати у кожному з нас, то хіба ж не повинні ми, як наслідок, бути всі на одне, сказати б, лице? На позір це начебто й так, а насправді - зовсім не так.

Мені важко підібрати тут вдалу ілюстрацію чи порівняння, адже ніщо інше не може перебувати у достеменно таких самих відносинах між собою, як Творець і Його творіння. Та я спробую все ж навести два дуже далекі від досконалости приклади, які, можливо, допоможуть вам бодай почасти зрозуміти, що у мене на думці.

Отже, уявіть собі гурт людей, які ціле життя прожили у темряві. Тут приходите ви і пробуєте пояснити їм, що таке світло. Ймовірно, ви скажете: якщо вони вийдуть на світло, то одне й те саме світло падатиме на них усіх, усі вони його відбиватимуть і завдяки цьому стануть, як ми це називаємо, видимими. Хіба не може їм тоді спасти на думку таке: позаяк на всіх падатиме одне й те саме світло, і всі однаково на нього реагуватимуть (тобто відбиватимуть), то й на вигляд будуть усі однакові? А нам же з вами відомо, що насправді світло виявить, або ж покаже, які вони всі різні. Або таке: припустимо, вам трапилася людина, яка ніколи в очі не бачила соли. Ви даєте їй дрібку на пробу, і вона вперше спізнає той особливий, гострий смак. Тоді ви кажете, що у ваших краях сіль використовують мало не в усіх стравах, і у відповідь, либонь, чуєте: "В такому разі, гадаю, всі ці страви смакують однаковісінько, бо ж та речовина, яку ви щойно дали мені скуштувати, має такий гострий смак, що він точно перебиває всі інші". А ми ж знаємо, що насправді сіль дає ефект цілковито протилежний. Смаку яйця, рубця чи капусти вона аж ніяк не вбиває, навпаки - виявляє. Без соли ці страви по-справжньому не смакуватимуть. (Як я й попереджав, це - приклад не надто вдалий, бо ж можна й справді перебити будь-який смак, просто поклавши у страву забагато соли; натомість додавши до тієї чи іншої людської особистости скільки завгодно Христа, її смаку все одно перебити неможливо. Що ж, роблю, що можу).

Щось подібне відбувається й між Христом і нами. Що більше ми прибираємо з Його дороги того, що наразі називаємо "собою", і, відповідно, даємо Йому змогу нас опановувати, то більше й стаємо, властиво, самими собою.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

П'ятикласникам з Мериленду
Модлін-коледж
Оксфорд
24 травня 1954

Любі п'ятикласники,
Дуже тішуся, що вам сподобалися нарнійські книжки, вдячний, що про це написали. Всього їх буде сім, ви вже на одну відстаєте. Четверта, «Срібне крісло», вже вийшла.

Ви помиляєтеся, коли вважаєте, ніби книга описує речі з нашого світу. Таке є в "Дорозі Паломника", але я пишу інакше. Я не кажу: "Давайте уявимо Ісуса, таким як Той є, нарнійським Левом". Я кажу: "Уявіть, якби була б собі така країна Нарнія, і Син Божий, як Він втілився у нашому світі у Людину, там став би Левом, і уявіть як і що могло б статися." Якщо задумаєтеся, то побачите, що це зовсім інша річ.

Тому відповідаю на ваші два перші запитання: Ріпічіп та Нікабрик в цьому сенсі нікого не символізують. Звичайно, кожен, хто в цім житті присвячує себе пошукам небесного, буде нагадувати Р., а кожен, хто прагнутиме чогось земного настільки, що заради цього йтиме на усякі підлощі, буде поводитися наче Н. Так, Ріпічіп потрапить в країну Аслана. Подорож Каспіана закінчиться щасливо, про це пише наприкінці "Плавання Досвітнього мандрівника". Юстас повернеться в Нарнію, про це Ви прочитаєте в "Срібному кріслі". А щодо того, хто королює в Нарнії зараз, ви взнаєте лише з сьомої, останньої книги.

Я - високий товстун, досить лисий, з подвійним підборіддям, читаю в окулярах, волосся темне, обличчя червоне, голос низький.

Наскільки я знаю, для нас єдина дорога в країну Аслана пролягає крізь смерть; може трапитися, що дехто, дуже хороші люди бачать її відблиски прижиттєво.

Цілую вас усіх. Згадуйте мене іноді у ваших молитвах.
Завжди Ваш
К.С.Льюїс

#letterstochildren
#lewisdaily

Певною мірою, ми забагато думаємо про ядерну бомбу. “Як нам жити у ядерну добу?” Так і хочеться відповісти: “А як би ви жили в шістнадцятому столітті, коли чума відвідувала Лондон чи не щороку, або у добу вікінгів, коли скандинавські розбійники могли будь-якої ночі пристати до берега й перерізати вам горлянку, або, зрештою, як ви живете у добу раку, добу сифілісу, добу паралічу, добу авіаційних нальотів, добу залізничних аварій, добу автотрощ?”

Іншими словами, не перебільшуймо новизну нашого становища. Повірте, любі пані та панове, ви та всі, кого ви любите, були приречені на смерть задовго до винайдення ядерної бомби, й чимало з нас – на зовсім неприємну смерть. Ми мали одну суттєву перевагу перед нашими предками – знеболюючі; ми досі її маємо. Абсолютно безглуздо скиглити і побиватися через те, що вчені на один шанс збільшили ймовірність померти болісною та передчасною смертю у світі, який і без того ряснів подібними шансами, у світі, де смерть – зовсім не випадковість, а закономірність.

Ось перше, що мусимо зрозуміти. І передусім нам слід зібратися. Якщо нам судилося померти від ядерної бомби, то нехай ця бомба, коли вона прилетить, застане нас за розумними та людськими заняттями: молитвою, працею, викладанням, читанням, слуханням музики, купанням дітей, грою в теніс, спілкуванням з друзями за келихом пива чи грою в дартс, – а не як овець, що від переляку збилися докупи, не за думками про бомби. Бомби можуть знищити наші тіла (це може зробити і мікроб), та вони не сміють полонити наш розум.


Ви можете відповісти: “Але нас турбує не сама смерть, навіть не болісна та передчасна смерть. Звісно, ймовірність такої смерті не нова. Новим є те, що ядерна бомба може остаточно і цілковито знищити саму цивілізацію. Нас назавжди поглине пітьма”.

Це підводить нас до суті питання, та спочатку дозвольте спробувати пояснити, в чому саме, на мою думку, полягає питання. Як ви уявляли долю цивілізації до появи ядерної бомби? Що, на вашу думку, мало статися з усіма здобутками людства в самому кінці? Правильна відповідь відома усім, хто принаймні поверхнево знайомий з наукою; та, як не дивно, її важко навіть вимовити. А відповідь, безумовно, наступна: неважливо, буде застосована ядерна бомба чи ні, але місце призначення всієї історії – НІЩО. Астрономи не тішать себе надією, що наша планета завжди буде придатною для життя. Фізики не тішать себе надією, що органічне життя завжди існуватиме бодай десь у матеріальному всесвіті. Не лише Земля, а й увесь космічний простір, усі зорі небесні припинять своє існування. Природа наче корабель, що йде під воду. Анрі Бергсон говорить про élan vital, Бернард Шоу – про “силу життя”, немов ці речі здатні примножуватись до безкінечності. Таке мислення – від зацикленості на біології та нехтування іншими науками. Надії справді немає. У довгостроковій перспективі природа не виявляє прихильності до життя. Якщо існує лише природа – себто якщо немає Бога та інакшого життя поза природою, – тоді все завершиться в одній точці: у всесвіті, з якого назавжди зникне будь-яке життя. Не зостанеться тих, хто пам’ятатиме про всесвіт – цей випадковий проблиск світла. Звісно, ядерна бомба може скоротити тривалість життя нашої планети, та навіть якби вона проіснувала ще мільярди років, все одно цей час мізерно малий відносно океанів мертвого часу, що омивали планету до її виникнення та омиватимуть потім; тому мене не надто обходить скорочення тривалості життя через ядерну бомбу.

Що насправді зробили війни, клімат (хіба ще не настав черговий льодовиковий період?) та ядерні бомби, так це нагадали нам, попри нашу волю, в якому світі ми живемо – світі, про який ми стали забувати протягом періоду процвітання до 1914 року. І це нагадування, до певної міри, є добрим. Нас пробудили зі приємного сну, й тепер ми можемо почати говорити про реальність.

Про життя у ядерну добу (1948)

Переклад Олександра Малова

#lewisdaily

Немає нічого доброго у тому, щоб намагатися перевершити в духовності самого Бога. Бог ніколи не мав наміру зробити людину істотою суто духовною. Саме тому для того, щоб сповнювати нас новим життям, Він використовує такі матеріяльні речі як хліб і вино. Нам цей спосіб може здаватися якимсь незрілим і не надто духовним. Але Бог – іншої думки, бо ж дав нам потребу у їжі. Матерія Йому до вподоби. Він сам її винайшов.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Коли перед вечірньою молитвою я намагаюся пригадати всі свої гріхи за день, то у дев’ятьох випадках з десяти найочевиднішим є те чи інше порушення заповіді любити свого ближнього: я або сердив­ся, або дратувався, або насміхався, або нарікав, або навіснів.

І відразу ж на думку приходить ціла купа виправдань: мене за­чепили раптово, геть несподівано; захопили зненацька; я не мав часу зосередитися. І все це має буцім-то служити тут по­м’якшувальними обставинами: адже було б, що не кажіть, на­багато гірше, якби ці мої вчинки були свідомі й добре обду­мані. З іншого боку, одначе, те, що робить людина, коли її за­стають зненацька, – найкраще свідчення того, яка ця людина насправді, чи не так? Те, що зривається з язика, перш ніж його прикусиш, – переважно правда, хіба ні? Якщо у погребі заве­лися щурі, то найбільше шансів їх побачити, якщо ви зайдете туди дуже швидко й несподівано. Щурів, утім, породжує не не­сподіваність; вона лише не дає їм вчасно сховатися. Так само дратівливим мене робить аж ніяк не несподіваність приводу; вона лише показує, наскільки дратівливою людиною я є.

Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity

Бог, який створив цих вартих похвали людей, справді має рацію, вважаючи, що їх скромний добробут та щастя дітей не достатні, щоб зробити їх благословенними: все це так чи інакше з них опаде, і якщо вони не навчаться пізнавати Його, то пропадуть. Ось чому Він завдає їм турбот, заздалегідь попереджуючи про цей недолік їхнього життя, який вони одного дня усвідомлять. Між ними і усвідомленням їх власної потреби стоїть життя для самих себе і для своїх сімей, тому Він робить життя менш солодким для них. Я називаю це Божою покорою, бо недостойно махати прапорцями Богові, коли наш корабель йде на дно; недостойно приходити до Нього, як до останнього притулку, пропонувати Йому “наше власне”, коли з нього вже нема жодної користі. Якщо би Бог був гордий, Він навряд чи примирився б з нами на таких умовах. Але Він не гордий, Він обнижується, щоб здобути; Він приймає нас, хоч ми показали, що надаємо перевагу будь-чому, лиш не Йому; а приходимо до Нього тільки тому, що на даний момент не маємо “нічого кращого”.

Цю саму покору видно у всіх Божих закликах до наших страхів, які турбують достойних читачів Святого Письма. Навряд чи це великий комплімент Богові, що ми вибираємо Його, як альтернативу до Пекла: але Він приймає навіть це. Ілюзію самодостатності — сотворіння заради самого сотворіння — треба похитнути; і за допомогою турбот чи страху перед турботами на землі, за допомогою голого страху перед вічним полум’ям Бог руйнує її, “неуважний до Своєї слави зменшення”. Ті, що хотіли б, щоби Бог Святого Письма був більш етичний, не знають, чого вони просять. Якби Бог був кантіанцем, котрий не прийняв би нас, аж поки ми б не прийшли до Нього з найчистіших і найкращих мотивів, хто тоді був би спасенний? І ця ілюзія самодостатності найсильніша, можливо, саме у деяких чесних, добрих і поміркованих людей, а тому на таких людей мусить впасти нещастя.

Проблема страждання
#theproblemofpain
#lewisdaily

В Церкві, як і у світі є найрізноманітніші люди. Думаю, що особливо так є саме в Церкві. Благодать вдосконалює природу, а отже вона відкриває нас у всякому різноманітті, яке замислив Бог, коли творив світ, - небо багатше пекла. "Отара одна", але не озеро. Садові троянди і нарциси не більше схожі поміж собою, ніж дикі троянди і нарциси. Одного разу я був на грецькому (православному) богослужінні. Більш за все мені там сподобалось, що в них, здається, немає правил для прихожан. Одні стояли на ногах, інші на колінах, треті сиділи, четверті ходили храмом, а один взагалі повзав по підлозі, наче гусениця. Чудово, що ніхто зовсім не дивився за поведінкою сусідів. Як би мені хотілося, щоб ми, англікани, чинили так само! Є люди, яким сильно муляє, коли людина на сусідній лавці хреститься чи не хреститься. Їм не те що осуджувати - навіть приглядатися не варто. "Хто ти, що судиш чужого раба?"

Листи до Малкольма
#lewisdaily

Християнство не підміняє наше повсякденне життя новим. Воно радше по-новому організовує та використовує у своїх надприродних цілях наші повсякденні матеріали. Безперечно, в певних обставинах воно вимагає зречення деяких чи навіть усіх суто людських прагнень: краще спастися однооким чи одноруким, ніж з обома очима та руками загинути у геєні вогненній. Та християнство робить це в якомусь сенсі per accidens, оскільки у певних специфічних обставинах вже неможливо здійснювати те чи інше заняття для слави Божої. Між духовним життям і повсякденними заняттями як такими немає протиріччя. В якомусь сенсі, всюдисущність слухняності Богу в християнському житті подібна до всюдисущності Бога у просторі. Бог не заповнює Собою простір, як це робить фізичне тіло, тобто частини Бога не перебувають у різних частинах простору, витісняючи собою інші тіла. І все ж, як пишуть добрі богослови, Він присутній усюди, у кожній точці простору.

Навчання під час війни
#lewisdaily

Нам завжди вистачає причин, щоб додати милосердя до любові. Коли ми не засліплені егоїзмом, тертя і падіння, яких не уникнути в повсякденній любові, показують нам, що без милосердя не обійтися. Але коли ми засліплені, то розуміємо їх неправильно. "Якби мені пощастило з дітьми, мені б нічого для них не було шкода..." Але ж будь-яка дитина часом буває нестерпною, а багато дітей просто жахливі! "От, якби мій чоловік був мудрішим...", "не так лінувався...", "менше б вигадував..."; "якби дружина поменше критикувала...", "була розумнішою...", "не так опиралася..."; "якби батько став не таким різким та сучаснішим". Але ж в усіх, і в нас самих, є щось нестерпне, для чого потрібно милосердя, терпимість, жалість. Тому й доводиться, опираючись на Божу руку, зміцнювати буденну любов милосердям.

Чотири любові
#lewisdaily