Люсі Метьюз
Кілнс
Хедінгтон Куоррі
Оксфорд
11 вересня 1958

Люба міс Метьюз,
Ти цілковито маєш рацію. Безпосередня алегорія - це наче задача з розв'язанням; але велика книга - неначе квітка, аромат якої нагадує нам щось ледве вловиме. Думаю, що те "щось" - відчуття життя таким як воно є. Бувають реалістичні книги, люди і предмети в яких точно такі як в реальному житті, але відчуття та аромату немає. Я ніколи не бачив орків, ентів чи ельфів, та саме відчуття, відчуття великого минулого, навислої загрози, героїчних подвигів, які вчиняють такі прозаїчні на вигляд персонажі, відстаней, просторів та безпритульності - настільки точне, що нібито переживаєш це все сам. Особливо рветься душа, коли читаєш про найкрасивіші місцевості, як-от Лотлорієн. Так це схоже на справжню світову історію: "Як і сьогодні, тоді морок насувався і зовсім не надарма творилися великі подвиги". Ні оптимізму (це остання війна, після якої все стане чудово), ні песимізму (ця остання війна буде кінцем цивілізації). Ні. Морок наступає знову і знову, ніколи не переможе повністю, але й ніколи не буває цілковито переможеним.
Щиро твій
К.С.Льюїс

Листи дітям
#letterstochildren
#lewisdaily

У Христі постала нова людина, а нове життя, яке в Ньому бере початок, має заронитися в нас. Як же це відбудеться? Нумо, пригадаймо, як ми отримали своє старе, звичайне життя. Воно дісталося нам від інших, від наших батька й матері та від усіх предків, без нашої згоди і за посередництвом одного вельми цікавого процесу, в якому є і насолода, і біль, і небезпека. Самотужки ви зроду не додумалися б ні до чого подібного. У дитинстві багато хто з нас не один рік намагався його розгадати. Коли дітям уперше розповідають, як усе відбувається насправді, то багато хто просто не йме віри, і я не клав би їм цього на карб, адже все це справді дуже дивно. Той самий Бог, який колись вигадав цей процес, згодом установив правила, за якими має поширюватися й нове життя – життя у Христі. Тож маємо бути готові до того, що ці правила також можуть бути на позір трохи дивними. Вигадуючи секс, Він з нами не радився; так само було й цього разу.

Христове життя поширюється поміж нами за допомогою трьох речей: хрещення, віри і таємничої події, відомої серед християн під різними назвами: її знають і як Пресвяту Євхаристію, і як літургію чи месу, і як Господню вечерю. Принаймні, зазначені три речі належать до звичних методів. Я не кажу, що не буває особливих випадків, коли це життя поширюється без якоїсь однієї (чи двох) із них. Просто зараз у нас немає часу заглиблюватися в усілякі особливі випадки, та й моєї обізнаности в цій царині може виявитися недостатньо. Коли вам треба за кілька хвилин пояснити комусь, як доїхати до Едінбурґа, ви порадите сісти на потяг; правда, туди можна дістатися і пароплавом чи літаком, але про це ви навряд чи згадаєте. Крім того, я не говоритиму про те, яка з цих трьох речей найістотніша. Мій приятель-методист хотів би, щоб я вділив більше уваги вірі і менше (пропорційно) – іншим двом аспектам. Та я в усе це не заглиблюватимусь. Кожен, хто візьметься знайомити вас із християнським вченням, скаже, що використовувати треба всі три, і цього нам наразі вистачить.

Я не надто розумію, чому провідниками нового життя мають бути саме ці три речі. Проте й будь-якого зв’язку між певною фізичною насолодою і появою у світі нової людської істоти сам я теж ніколи б не помітив, якби про це не було відомо. Дійсність треба сприймати такою, якою вона є; без кінця теревенити про те, якою вона мала б бути чи чого ми мали б від неї сподіватися, немає жодного сенсу. Проте хоч я й не розумію, чому це так, сказати, чому я вірю, що це справді так, мені все ж до снаги. Я вже пояснював, чому змушений вірити, що Ісус був (і є) Богом. А історичні факти, схоже, однозначно вказують на те, що своїх послідовників Він навчав: нове життя передається власне описаними вище способами. Інакше кажучи, я вірю в це з огляду на Його авторитет.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Окупована ворогом територія – ось що таке, по суті, цей світ. Християнство ж – історія про те, як на цю територію прийшов її законний цар, прийшов, можна сказати, у чужо­му вбранні і під чужим іменем, а тепер закликає всіх нас до участи у великій диверсійній кампанії. Коли ви йдете до церкви, то насправді приймаєте там таємні депеші від союзників; саме тому ворог аж зі шкури пнеться, щоб ніхто туди не ходив. З цією метою він грає на нашій зарозумілості, лінощах та ін­телектуальному снобізмі.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

#МиВУкраїні 🇺🇦

Хтось сказав, що „котів і собак треба завжди виховувати разом: це розширює їхній світогляд“. Прив’язаність – розширює наш; зі всіх типів природної любови вона є найбільш всеохопною, найменш вибагливою, найширшою. Люди, з якими звела вас сім’я, коледж, їдальня, корабель, чернечий дім є, з цього погляду, ширшим колом, ніж друзі, яких ви знайшли для себе в зовнішньому світі, якими численними вони б не були. Маючи багато друзів, я не хочу цим довести, що в мене широке поцінування людських гідностей. Так само можна сказати, що в мене широкий літературний смак, бо мені подобаються всі книжки в моєму кабінеті. В обох випадках відповідь буде однакова: „Ви самі вибирали ці книжки. Ви самі вибирали цих друзів. Звичайно, вони вам підходять“. Справді широкий смак у літературі – це тоді, коли ви можете щось для себе вибрати на вуличній розкладці книжок по шість пенні біля кожного книжкового комісійного магазину. Так само, коли йдеться про людей, то справді широкий смак знайде що поцінувати в тих, з ким доводиться зустрічатися кожен день. Зі свого досвіду можу сказати, що цей смак творить власне Прив’язаність, навчаючи нас спочатку зауважувати, тоді – терпіти, тоді – посміхатися, тоді – насолоджуватися, і нарешті цінувати людей, які „опинилися там“. Створених для нас? Дякувати Богові, ні. Вони є самі собою, ще дивніші, ніж ми собі уявляли, і варті набагато більшого, ніж ми думали.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Я, звісно, цілком погоджуюся, що врешті-­решт християнська релігія стає джерелом невимов­ної втіхи. Та починається все аж ніяк не з утіхи, починається все власне з сум’яття, яке я описував, і немає сенсу намагатися відразу сягнути втіхи, не пройшовши спершу через сум’яття. У релігії, як і у війні й усюди-­інде, втіха – це те, чого не зна­йдеш, якщо безпосередньо шукатимеш. Шукаючи правду, мож­на врешті знайти втіху; шукаючи втіху, не знайдеш ні втіхи, ні правди, спочатку натраплятимеш лише на солоденькі нісеніт­ниці та спроби видати бажане за дійсне, а потім поринеш зре­штою у відчай. Більшість із нас позбулася передвоєнної звички дивитися на міжнародну політику крізь рожеві окуляри. На­став час зробити те саме і в царині релігії.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Мушу відволіктися, щоб поділитися хорошою новиною. Минулого тижня, під час молитви, я раптом усвідомив, що простив одній людині, якій намарно намагався простити понад тридцят літ. Намагався і молився, щоб простити. Коли ж це таки сталося – несподівано, наче в сусіда вимкнули нарешті радіо – моя перша думка була: «Як же ж це  просто. Чому я ще сто років тому не пробачив?» Так багато речей йде легко лиш у ту мить, коли осилиш їх зробити. Але до того часу це абсолютно неможливо. Це як навчитися плавати. Місяцями жодні зусилля не помагають втриматися на воді, але наступає день, година, хвилина, після якої потонути майже неможливо. А ще мені здалося, що пробачити (жорстокість цієї людини) і бути прощеним (за свою образу) — це одне і те ж. «Пробачте, і вам буде прощено» звучить як угода... прощати і бути прощеним — це дві назви одного й того ж. Важливо, що залагоджено незгоду, і зробив це, ясна річ, великий Залагоджувач...

Листи до Малкольма
#lewisdaily

Чи знали Ви, що...

…Льюїс народився ірландцем у Белфасті. Проте, його нечасто відзначають як видатного ірландського письменника, а частіше пишуть як про англійського. Причин цьому є кілька, зокрема, Льюїс був сином батьків, які належали до валлійського та шотландського родів, які кілька поколінь тому перебралися на смарагдовий острів. Ці роди, попри довгі роки місцевого проживання не змішувалися з місцевим населенням, чому сприяли релігійні та національні фактори. Більшість населення Ірландії сповідує католицизм, а родичі Льюїса були прихожанами та навіть священиками Церкви Ірландії, яка фактично була місцевою віткою протестантської англіканської церкви. Ця церква часто асоціювалася з колоніальною політикою Британської імперії стосовно Ірландії, тому в даному суспільстві була маргінальною. Водночас, ірландці, які сповідували протестантизм, також намагалися остерігатися та оминати католиків-папістів. Таке протиставлення двох спільнот і британська політика зрештою і вилилося в утворення Північної Ірландії з регіону Ольстеру, де якраз була протестантська більшість. В Белфасті якраз і народився Льюїс, хоча ще до поділу Ірландії.

…Ірландія для Льюїса завжди була чимось більшим, ніж просто теплими спогадами з дитинства. Фактично, з 10 років він покинув цей острів, перебравшись спочатку здобувати освіту в англійських школах, потім Оксфорд і викладацька діяльність, але майже на кожні канікули він намагався повернутися відпочити на рідну землю. Перше враження від Англії у нього склалося жахливе: для дитини, яка виросла на зелених просторах, біля гір та моря потрапити в похмурі та сірі краєвиди було наче "англійцеві в Росії". В його серці спалахнула ненависть до Англії, яка потухла лише з роками. Якби Оксфорд можна було перенести в ірландське графство Даун, то для Льюїса це місце стало би земним раєм. Місцеві пейзажі були для нього творчим натхненням і джерелом образів для його письмеництва. В роки юності він зацікавився ірландською культурою та міфологією, зокрема йому подобалося їхнє використання у творчості Вільяма Єйтса. З ним Льюїс навіть двічі зустрічався та часто дивувався, що Єйтс і кельтське відродження не цікавить його англійських друзів: "якщо його привабливість - це суто ірландськість, то, слава богам, я теж ірландець". В його листах тієї пори можна було помітити й іронічний шовінізм стосовно англійців: "Мені, як усім ірландцям властиво помічати легковажність та недалекість англо-саксонців. Зрештою, ірландці - це єдині люди, з усіма їхніми вадами, серед яких мені хотілося б жити і померти." Навіть живучи в Англії він часто намагався знайти товариства місцевих ірландців, або з'їздити погостювати в Північну Ірландію. Там він навіть провів з дружиною свій медовий місяць, називаючи цей час як "моє ірландське життя".

…попри ірландськість Льюїса, для статті про нього не знайшлося місця у величезному, з півтора тисячею сторінок, Словнику ірландської літератури (1996). Навернувшись в християнство, Джек спрямував свої літературні здібності на християнську діяльність. Відраза до політики, яка сформувалася у ньому з юних літ, бажання уникати конфліктів і зосередження на науковій діяльності в Оксфорді залишала поза його увагою ірландські визвольні змагання за незалежність, якими надихалися найвідоміші тамтешні літератори. Льюїс більше надихався природою та культурою Ірландії, про що свідчать місцеві пейзажі та гельське походження мовних зворотів з його творів. Письменник некатолик, з Белфаста, професор Оксфорду, байдужий до політики, виглядає недостатньо ірландцем, проте, безперечно, був одним з найбільших християнських ірландських апостолів з часів святого Патрика.

#проЛьюїса

...якщо вже ви прийняли християнство, то тре­ба подбати про те, щоби щодня на якийсь час свідомо повер­татися подумки до деяких найважливіших елементів християн­ського вчення. Тому-­то щоденні молитви, читання релігійної літератури і відвідування церкви є невід’ємними елементами християнського життя. Нам слід повсякчас нагадувати собі, у що саме ми віримо. Адже ні ця віра, ні будь-­які інші переко­нання не закріпляться в нас у голові назавжди автоматично. Їх треба живити. Якщо вже на те пішло, візьміть сто людей, які втратили віру в християнство, і поцікавтесь, скільки з них ві­дійшли від віри під впливом вагомих аргументів. Хіба ж біль­шість не відходить поступово, крок за кроком?

Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity

Дружба виростає з простого Товаришування, коли двоє або більше товаришів виявляють, що в них є спільні бачення чи інтереси, чи навіть смаки, які не властиві іншим і які до цього моменту кожен вважав своїм винятковим даром (чи тягарем). Типовим виявом початку Дружби буде щось на зразок: „Що? І ти теж? А я думав, що то тільки я“. Можемо собі уявити, як серед тих первісних мисливців і воїнів окремі індивіди – можливо, один на сто чи тисячу років – побачили те, чого не бачили інші: що олень був не тільки їстівним, але й красивим, що полювання було не тільки необхідним, але й цікавим; як мріяли про те, щоб їхні боги були не лише могутніми, але й святими. Але поки ці проникливі особи будуть вмирати, не знайшовши рідної душі, нічого (як я підозрюю) з цього не вийде; мистецтво, спорт, чи духовна релігія не народиться. Тільки тоді, коли двоє таких людей – із несамовитими труднощами і напіввираженою незграбністю або, навпаки, напрочуд швидко відкривають одне одного, обмінюються своїм баченням, – саме тоді народжується Дружба. І вони швидко опиняються разом серед безмірної самоти.

Закохані шукають усамітнення. Друзі знаходять цю самотність довкола себе, цей бар’єр поміж ними і натовпом, хочуть вони цього чи ні. Вони би з радістю його зменшили. Перші два були б раді знайти третього.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Христос аж ніяк не хотів сказати, що ми маємо залишатися дітьми у плані розуму - якраз навпаки. Він закликав нас бути не тільки "лагідними, як голубка", але й "мудрими, як змія". Хоче, отже, щоб ми мали дитяче серце, але дорослий розум. Хоче, щоб ми були простосердими, прямодушними, люблячими і сприйнятливими, як добрі діти; проте водночас хоче, щоб кожна часточка нашого розуму пильно виконувала свою роботу і була цілковито готова до боротьби. Якщо ви даєте гроші на доброчинність, то це аж ніяк не означає, що не треба бодай спробувати з'ясувати, чи не йдуть ваші гроші шахраям. Якщо ви думаєте про самого Бога (наприклад, коли молитеся), то це ще не означає, що вам слід задовольнятися дитячими уявленнями про Нього, засвоєними у п'ятирічному віці. Бог, звісно, не стане любити вас ані на дещицю менше (чи мати з вас меншу користь), якщо вам випало народитися з мізками далеко не вищого гатунку. У Нього знайдеться місце для кожного, зокрема й для людей без великого розуму, та Він хоче, щоб кожен як слід використовував ті здібності, якими наділений.

Суть не в тому, щоб бути добрим, а розумними нехай будуть ті, хто на це спроможний; суть у тому, щоб бути добрим, а водночас намагатися бути й розумним настільки, наскільки це кожному до снаги. Лінощів розуму Бог не любить так само, як і лінощів будь-якого іншого штибу. Якщо ви розмірковуєте про те, чи не стати християнином, то мушу вас попередити: християнство вимагає повної віддачі і від розуму, і від усього решта.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

До речі, а де Бог? Це один з найтривожніших симптомів. Коли ви щасливі, настільки щасливі, що не бачите сенсу кликати Його і майже готові прийняти Його заповіді за дошкульні завади чи, навпаки, коли ви свідомо та щиросердечно приносите Йому подяки й похвали, вас - принаймі, так здається, - чекають з відкритими обіймами. Але варто прийти до Нього у відчаї, коли допомоги очікувати нізвідки - і що ж? Двері закрилися у вас перед носом. Ви чуєте, як зсередини їх замикають на подвійний замок, і все, тиша. Чекати немає сенсу - тиша стає вбивчою. У вікнах не горить світло. Дім порожній. Та й чи був там хтось коли-небудь? Колись ви так думали, ні, напевне знали, що дім заселений, а зараз... Що все це означає? Чому Він втручається із своїми заповідями, коли ми щасливі, але коли в біді, то не спішить на допомогу?

Сьогодні ввечері я намагався поділитися цими думками з К. Він мені нагадав, що таке ж, здається, колись пережив Христос: "Чому Ти Мене залишив?" Знаю. Але хіба це щось пояснює?

Як мені здається, то я не боюся перестати вірити в Бога. Я боюся того, щоб повірити жахливим думкам про Нього. Я не боюся подумати собі: "Значить, ніякого Бога немає", але мені страшно прийти до висновку: "Значить, ось яким насправді є твій Бог. Перестань собі брехати".

Наші предки заспокоювалися і говорили: "Нехай буде воля Твоя". Наскільки часто гірку образу задавлювали страхом і вчинком любові - так, грою, дією, розіграною, щоб приховати від себе правду?

Звичайно, легко говорити, що Бога якби то і немає поруч, коли ми Його найбільше потребуємо, бо Його насправді немає, не існує. Але чому Він, вочевидячки, завжди поряд, коли ми Його не кличемо?

Випробовуване Горе

#AGriefObserved
#lewisdaily
#МиВУкраїні 🇺🇦

...якщо страждання неминучі, то крихта відваги допоможе більше ніж багато мудрості; крихта людського співчуття - більше ніж багато відваги, а найбільше допоможе навіть найменша краплина Божої любові.

Проблема страждання

#lewisdaily
#theProblemOfPain

#миВУкраїні 🇺🇦

Люди живуть у часі і через те відчувають реальність послідовно. Щоб відчути її в більш повній мірі, їм треба пізнати багато різних речей. Іншими словами, вони повинні відчувати зміни. І оскільки люди потребують змін, то (Бог) (будучи в глибині душі гедоністом) поробив їх приємними для них, як от, наприклад, споживання їжі. Але не бажаючи робити зміни заради самих лише змін, перетворювати їх на самоціль, Він урівноважив їхнє прагнення до змін прагненням до сталості. (Бог) примудрився задовольнити обидва прагнення у створеному Ним світі за допомогою поєднання зміни й сталості, яке ми називаємо ритмом. Він створив для них пори року, які хоч і різняться одна від одної, але кожна з них щороку є тією самою. Отож і виходить, що весна завжди сприймається, як щось нове, і водночас, як споконвічне повторення того самого. (Бог) дає людям змогу святкувати у своїй Церкві релігійні свята протягом усього року: кожне з цих свят відмінне від решти, але водночас по суті своїй є таким самим, що й решта.

...люди відчуватимуть не тільки задоволення, але й захват від такого нового і давно знайомого явища, як перший снігопад, від перших вранішніх променів сонця, від різдвяного сливового пирога. Діти... будуть безмежно щасливі, граючи в різноманітні ігри, залежно від пір року; і ті ігри змінюватимуть одні одних через рівні проміжки часу так само, як осінь змінює літо.

(Бог) полюбляє банальності. Наскільки я розумію, Він хоче, щоб люди у своїх діях ставили перед собою дуже прості питання: «Чи це справедливо?»; «Чи це розумно?»; «Чи це можливо?». Якщо ж ми зуміємо примусити людей ставити перед собою такі от питання, як: «Чи відповідає це загальній тенденції нашого часу?»; «Прогресивне це явище чи реакційне?»; «Чи це той шлях, яким розвивається історія?» - то вони знехтують настановами (Бога), на всі питання, які вони ставлять, звичайно, не зможуть знайти відповіді, бо не знають майбутнього, а яким воно буде великою мірою залежить від їхнього вибору, через який, знову ж таки, звертаються до майбутнього. Отож тоді, коли їхні свідомості снують у цій порожнечі, ми маємо зручну нагоду втрутитися й схилити людей до дій, які вигідні нам. І основна робота, вважай, зроблена. Колись вони знали, що одні зміни ведуть до кращого, інші - до гіршого, ще інші не дають ніякого наслідку. Ми великою мірою усунули це знання. Описовий прикметник «незмінний» замінили на емоційний «застійний». Ми привчили їх думати про майбутнє, як про обіцяний край, до якого вступають лише улюблені герої, а не як про щось таке, чого досягає кожен зі швидкістю шістдесять хвилин за годину, незалежно від того, хто він, і що робить.

Листи Крутеня
#lewisdaily
#thescrewtypeletters

Передпасхальна П'ятниця
Міркування про Страждання Христові

Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?
(Матвія 27:46)

Xіба не кожне з Христових страждань розділяє наші страждання? Спочатку молитва в муках, вона не виконана. Пoтiм Bін звертається до друзів. Вони сплять як наші, як ми самі часто зайняті або відсутні. Потім Він стоїть перед Церквою, тією ж Церквою, яку Сам cтворив. Вона осуджує Його. Це теж характерно. В кожній церкві, в кожній інституції є те, що рано чи пізно стає працювати супроти самого сенсу їхнього існування. Але здається, що ще є шанс. Є держава; тут йдеться про римське правління. Вона не має таких претензій, як в юдаїзму; тому є вільною від місцевого фанатизму. Вона стверджує, що основоположна на звичайному, світському рівні. І це так, але лише доти це не суперечить політичній доцільності. Людина стає пішаком в заплутаній грі. Але навіть тепер не все втрачено. Залишається прикликати народ, який Він благословляв, який Він зцілював, годував і навчав, до якого і Сам належить. Але через одну ніч (нічого незвичайного) ці люди перетворилися у вбивчий натовп, що вимагає Його крові. Не залишається нікого, крім Бога. І останні Cлова Бога, звернені до Бога «Нащо Мене Ти покинув?»

Бачиш, як це показово? Ось це і означає "бути людиною". Всі нитки рвуться, лише ти за них хапаєшся. Всі двері захлопуються, тільки ти до них добігаєш. Тебе, як загнаного звіра, б'ють звідусіль.

І нарешті (як це нам осягнути та знести?), виходить, що Сам Господь може статися Людиною лише тоді, коли Його найбільша надія не збудеться. Якщо так, то чому? Я думаю, ми навіть і не наблизилися до розуміння того, що ховається в самій суті творення. Коли Бог творить, Він кличе до буття те, що одночасно і буде, і не буде Ним Самим. Бути творінням - означає бути відділеним. Невже чим досконаліше творіння, тим глибше може коли-небудь статися розділення? "Темну ніч" переживають не звичайні люди, а святі. Бунтують не тварини, а люди та ангели. Неодушевлена природа починає на лоні Отця. "Прихованість" Бога, можливо, найболючіша для тих, хто найближче до Нього. Тому Сам Бог, що став Людиною, більше від всіх людей був Богозалишеним.

Один теолог в XVII столітті сказав: «Явивши себе зримо, Бог лише обманув би світ». Можливо, Він частково робить це - для щирих душ, яким необхідна частка "відчутного потішення". Він не обманює їх, а лиш полегшує їхню долю. Звичайно, я не можу, як Нібур, сказати, що зло невід'ємне до кінця. Тоді Творіння світу було б падінням, а Бог був причетним до зла. Але можливо, що страждання, самотність, розп'яття входять в дію творіння. І Єдиний Суддя бачить, що далекий кінець того вартує.

Листи до Малькольма
#reflectionsforEaster

Модлін-коледж
Оксфорд
27 березня 1948 року

Улюблений Отче,
з вдячною душею я отримав твого листа, сповненого (як завжди) милосердя. Навколо все важко і тривожно – війни і слухи воєнні – можливо не остання година, але справді, найлихіша. Проте, апостол знову й знову вмовляє нас: «Радійте!». Саме лице природного світу, зараз справді оновлюється, по-своєму йому вторить. Я вважаю, що люди віку цього (і ти серед них, мій Отче, як і я), занадто багато роздумують про стан націй, про справи усього світу. Хіба не радить нам автор «Слідування Христу» не занурюватись в таке з головою? Ми не королі і не сенатори. Оберігаймося, не знехтувати Вероною чи Оксфордом, в муках тривоги над долею Європи. В нужденному, що стукає в двері, у хворій матері, в юнакові, що просить моєї допомоги, присутній Сам Господь – обмиймо Йому ноги. Я завжди мав думку, що невіруючий Вольтер вартий щоб до нього дослухатися, коли він радить доглядати свій сад. А також, до Вільяма Данбара, шотландського письменника, який сяяв у 15 столітті, коли він каже:

«Людино, годи своєму ти Творцю,
Веселою будь в серці.»

Але давайте вважати цей світ цілісним. Завтра святкуватимемо радісне Воскресіння Христове: я згадуватиму Вас у Святому Причасті і буду подалі від сліз, страхів та суму! Наша природа, поєднана у вічному шлюбі з Самим Богом, підноситься до Неба небес. Тому гріховно називати нас нещасними. Насправді, Людина – твориво, якому могли б і ангели позаздрити. Зберіться духом! Можливо, про все це нам буде ще солодко згадувати.

Палко вдячний Вам за Літанію, створену кардиналом Меррі. Ти знаєш, що всі спокуси, проти яких він за мене молиться, здавна мені знайомі? «Бажання бути оціненим… Страх відкинутим бути…» - сором мені!

Молімося завжди один за одного! Бувай!

К.С.Льюїс
З листування латиною з доном Джованні Калабрія

#reflectionsforEaster