Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
880 ДІТЕЙ ВИХОВУЮТЬ,
або виховали ці прийомні батькі, які зібралися на дводенну конференцію для прийомних батьків, батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу, патронатних батьків та опікунів на тему: «Захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, під час війни».
Приєднатися до конференції можна тут:
👨👩👦👦 https://meet.google.com/zba-izoq-jtv
або виховали ці прийомні батькі, які зібралися на дводенну конференцію для прийомних батьків, батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу, патронатних батьків та опікунів на тему: «Захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, під час війни».
Приєднатися до конференції можна тут:
👨👩👦👦 https://meet.google.com/zba-izoq-jtv
Виступаючи на генасамблеї Конференції Європейських Церков у Таллінні, проф. А. Смирнов наголосив, що відсутність офіційного діалогу й порозуміння між православними Церквами в Україні значно ускладнює релігійну ситуацію й провокує суспільні конфлікти. Також він розповів про діяльність ініціативної групи духовенства і мирян УПЦ і ПЦУ, яка закликала «без будь-яких попередніх умов розпочати прямий діалог для розробки моделей, які б дали можливість у перспективі об’єднати УПЦ та ПЦУ в єдину Помісну Церкву». За його словами, християнські спільноти мають бути пророчим голосом під час війни й можуть відіграти основну роль у суспільному порозумінні на шляху до сталого миру в Україні.
https://www.oa.edu.ua/ua/info/news/2023/18-06-01
https://www.oa.edu.ua/ua/info/news/2023/18-06-01
⚠️⚠️⚠️ Увага! На каналі "Веселий піп" спостерігаються магнітні бурі та аномальна погода з блискавкою 🌩⚡️💨 Пишіть менше коментарів та пийте більше води!
Джерело: https://yangx.top/monologue_here
Джерело: https://yangx.top/monologue_here
Своєму другові о. Олександру Клименко відповім.
А заодно ця відповідь - для о. Миколи Данилевича, Діалог.Тут і прочая, прочая, прочая.
Емоційно, яскраво, неочікуванно написав о. Олександр свій останній пост.
Трохи Вас занесло, отче. І занесло не туди. І ось чого.
Ви пишите, що інформацію проти злочинів УПЦ не приховують тільки СПЖ і Перший Козацький. Що ж, є ще ресурси, які не приховують, як ви написали, «злочини» проти УПЦ.
Це російські ТАСС, RT, Первый канал і інші російські помийки.
Давайте тоді будемо цитувати їх.
А, взагалі-то, притомних вірних ображає цитування СПЖ і Першого Козацького не того, що вони білі, пухнасті і правдиві. А того, що вони ЗАВЖДИ дають однобоку інформацію, пересмикують її, підбрехують, коли незручно казати правду та мовчать, коли нічого сказати. Тому що їх завдання - не чесна журналістика, не пошук правди, не діалог, не допомога в роботі над помилками, а збереження системи управління УПЦ в рамках московсько-тайожної духовності під проводом митрополита Антонія Паканіча і його z-митрополитбюро.
Того Антонія Паканіча, який на сьогодні є одним з головних винуватців тотальної кризи УПЦ, лобістом інтересів москви в Україні, замовником та кінцевим бенефіціаром матеріалів СПЖ, Першого Козацького і всяких різних Кохановських.
І коли поважний о. Клименко починає цитувати ці сміттєзбірники, він своїм бездоганним авторитетом відбілює і ці антиукраїнські ресурси, і їхніх бенефіціарів і замовників, і тих людей, які стоять за ними і душать Україну в своїх смертельних «братніх» обіймах, благословляючи російську орду на знищення нашої Неньки.
Про будь-яку новину можна написати, спираючись на різні чесні ресурси, православних блогерів і очевидців подій, а не на СПЖ і Перший Козацький.
Нагадаю о. Олександру чудову настанову Господа Нашого Іісуса Христа:
«Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіґи із будяків?» (Мф. 7, 16).
З братською повагою, Веселий піп.
А заодно ця відповідь - для о. Миколи Данилевича, Діалог.Тут і прочая, прочая, прочая.
Емоційно, яскраво, неочікуванно написав о. Олександр свій останній пост.
Трохи Вас занесло, отче. І занесло не туди. І ось чого.
Ви пишите, що інформацію проти злочинів УПЦ не приховують тільки СПЖ і Перший Козацький. Що ж, є ще ресурси, які не приховують, як ви написали, «злочини» проти УПЦ.
Це російські ТАСС, RT, Первый канал і інші російські помийки.
Давайте тоді будемо цитувати їх.
А, взагалі-то, притомних вірних ображає цитування СПЖ і Першого Козацького не того, що вони білі, пухнасті і правдиві. А того, що вони ЗАВЖДИ дають однобоку інформацію, пересмикують її, підбрехують, коли незручно казати правду та мовчать, коли нічого сказати. Тому що їх завдання - не чесна журналістика, не пошук правди, не діалог, не допомога в роботі над помилками, а збереження системи управління УПЦ в рамках московсько-тайожної духовності під проводом митрополита Антонія Паканіча і його z-митрополитбюро.
Того Антонія Паканіча, який на сьогодні є одним з головних винуватців тотальної кризи УПЦ, лобістом інтересів москви в Україні, замовником та кінцевим бенефіціаром матеріалів СПЖ, Першого Козацького і всяких різних Кохановських.
І коли поважний о. Клименко починає цитувати ці сміттєзбірники, він своїм бездоганним авторитетом відбілює і ці антиукраїнські ресурси, і їхніх бенефіціарів і замовників, і тих людей, які стоять за ними і душать Україну в своїх смертельних «братніх» обіймах, благословляючи російську орду на знищення нашої Неньки.
Про будь-яку новину можна написати, спираючись на різні чесні ресурси, православних блогерів і очевидців подій, а не на СПЖ і Перший Козацький.
Нагадаю о. Олександру чудову настанову Господа Нашого Іісуса Христа:
«Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіґи із будяків?» (Мф. 7, 16).
З братською повагою, Веселий піп.
о. Олександр Клименко бідкається, що ніхто не пише про гоніння та утиски проти УПЦ.
Це точно камінь в город інформаційно-просвітницького відділу УПЦ і митрополита Климента Вечері.
Це ж його пряма робота, яку йому благословив синод.
То, може, це питання треба задати Клименту?
То, може, о. Олександр саме це і хотів написати, але не наважився?
Тож зробимо це за о. Клименко:
митрополите Клименте, скажіть, будь-ласка, чому ваш синодальний відділ чесно і відверто не висвітлює події щодо злочинів проти УПЦ?
Питаннячко без відповіді…
Це точно камінь в город інформаційно-просвітницького відділу УПЦ і митрополита Климента Вечері.
Це ж його пряма робота, яку йому благословив синод.
То, може, це питання треба задати Клименту?
То, може, о. Олександр саме це і хотів написати, але не наважився?
Тож зробимо це за о. Клименко:
митрополите Клименте, скажіть, будь-ласка, чому ваш синодальний відділ чесно і відверто не висвітлює події щодо злочинів проти УПЦ?
Питаннячко без відповіді…
«Духовний фронт» пише:
«Становище УПЦ (МП): потопаючий корабель, де екіпаж і пасажири не рятуються
Становище УПЦ(що в єдності з МП) в Україні стає дедалі гіршим і все частіше нагадує трагікомедію, де головні герої власноруч топлять корабель, на якому пливуть, але роблять це із посмішкою на обличчі, переконуючи при цьому інших пасажирів, що все йде по плану, підстав для хвилювання немає, а в тому, що вони потопають винні усі довкола, окрім безпорадного керівництва. Від усілякої сторонньої, але дієвої допомоги, такий горе-екіпаж свідомо відмовляється, а навпаки готовий повірити ворожим піратам, які силою і обманом утримують у своїй владі цей потопаючий пароплав, який, до речі, потопає і по їх вині також.
Хоча такий сюжет виглядає доволі безглуздо, проте він найяскравіше описує нинішню ситуацію, в якій опинилась УПЦ (МП). У ролі керманичів тут виступає митрополит Онуфрій Березовський зі своїм Синодом, піратів – Гундяєв із верхівкою рпц, а прості пасажири – це сотні і тисячі пастирів і мирян, які хоч і намагаються достукатись до сердець і голів свого священноначалія, проте такі спроби є марними. Адже їх голос або лишається непочутим, або просто його банально не сприймають.
Натомість, священноначаліє цієї релігійної спільноти змушує їх жити в самообмані, в якому, до слова, живуть і самі. Для цього створюються ілюзії, як то із минулорічним собором у Феофанії, які ж насправді, є простим окозамилюванням, які не те що не вирішують проблему, а навпаки погіршують її і все більше заводять у глухий кут.
Що може чекати наших героїв у майбутньому? Тріумфальне сходження на дно, що неодмінно призведе до багатьох невинних жертв. Та чи полишена ця епопея свого «Happy End»? За класикою жанру – так, а за реаліями життя – не завжди. І як би це не здавалось дивним, але навіть і у випадку із УПЦ (МП) є можливість свого «Happy End».
Такий «Happy End» має два варіанти. Перший, це той, яким уже скористались тисячі громад по всій Україні, які послідували Патріаршому і Синодальному Томосу про автокефалію і доєднались до Православної Церкви України.
Проте, такий варіант підходить не всім, адже дехто ще вагається, дехто бажає для себе певних гарантій, а дехто хоче отримати найоптимальніші умови. Мотиви і причини у кожного різні. Проте, усі вони апріорі мають право на життя. Єдине, що має бути – чітке усвідомлення необхідності єднання в Помісній Українській Церкві, яка вже є, немає ж лише порозуміння.
Як цього досягти? Поки найбільш оптимальним варіантом було б звернутись до Церкви-Матері, але до справжньої матері, а не злої північної мачухи. Константинополь безсумнівно зміг би допомогти знайти той вірний шлях єднання і порозуміння. Так само, як він вже це зробив у 2018 році. Окремо варто відзначити, що тоді ситуація була більш спірною, аніж тепер.
Адже тоді перешкодою були безпідставні політичні анафеми, нині ж перешкоджають об’єднанню лише односторонні образи і звинувачення, які так само в односторонньому порядку можна і анулювати. Проте, чи буде на це свобідна воля і непримушене бажання екіпажу потопаючого корабля? Відповідь на питання доволі очевидна. На жаль, все більше стає зрозуміло, що корабель і його керівництво приречені. Усім же іншим пасажирам чим швидше потрібно скористатись рятувальними човнами…»
«Становище УПЦ (МП): потопаючий корабель, де екіпаж і пасажири не рятуються
Становище УПЦ(що в єдності з МП) в Україні стає дедалі гіршим і все частіше нагадує трагікомедію, де головні герої власноруч топлять корабель, на якому пливуть, але роблять це із посмішкою на обличчі, переконуючи при цьому інших пасажирів, що все йде по плану, підстав для хвилювання немає, а в тому, що вони потопають винні усі довкола, окрім безпорадного керівництва. Від усілякої сторонньої, але дієвої допомоги, такий горе-екіпаж свідомо відмовляється, а навпаки готовий повірити ворожим піратам, які силою і обманом утримують у своїй владі цей потопаючий пароплав, який, до речі, потопає і по їх вині також.
Хоча такий сюжет виглядає доволі безглуздо, проте він найяскравіше описує нинішню ситуацію, в якій опинилась УПЦ (МП). У ролі керманичів тут виступає митрополит Онуфрій Березовський зі своїм Синодом, піратів – Гундяєв із верхівкою рпц, а прості пасажири – це сотні і тисячі пастирів і мирян, які хоч і намагаються достукатись до сердець і голів свого священноначалія, проте такі спроби є марними. Адже їх голос або лишається непочутим, або просто його банально не сприймають.
Натомість, священноначаліє цієї релігійної спільноти змушує їх жити в самообмані, в якому, до слова, живуть і самі. Для цього створюються ілюзії, як то із минулорічним собором у Феофанії, які ж насправді, є простим окозамилюванням, які не те що не вирішують проблему, а навпаки погіршують її і все більше заводять у глухий кут.
Що може чекати наших героїв у майбутньому? Тріумфальне сходження на дно, що неодмінно призведе до багатьох невинних жертв. Та чи полишена ця епопея свого «Happy End»? За класикою жанру – так, а за реаліями життя – не завжди. І як би це не здавалось дивним, але навіть і у випадку із УПЦ (МП) є можливість свого «Happy End».
Такий «Happy End» має два варіанти. Перший, це той, яким уже скористались тисячі громад по всій Україні, які послідували Патріаршому і Синодальному Томосу про автокефалію і доєднались до Православної Церкви України.
Проте, такий варіант підходить не всім, адже дехто ще вагається, дехто бажає для себе певних гарантій, а дехто хоче отримати найоптимальніші умови. Мотиви і причини у кожного різні. Проте, усі вони апріорі мають право на життя. Єдине, що має бути – чітке усвідомлення необхідності єднання в Помісній Українській Церкві, яка вже є, немає ж лише порозуміння.
Як цього досягти? Поки найбільш оптимальним варіантом було б звернутись до Церкви-Матері, але до справжньої матері, а не злої північної мачухи. Константинополь безсумнівно зміг би допомогти знайти той вірний шлях єднання і порозуміння. Так само, як він вже це зробив у 2018 році. Окремо варто відзначити, що тоді ситуація була більш спірною, аніж тепер.
Адже тоді перешкодою були безпідставні політичні анафеми, нині ж перешкоджають об’єднанню лише односторонні образи і звинувачення, які так само в односторонньому порядку можна і анулювати. Проте, чи буде на це свобідна воля і непримушене бажання екіпажу потопаючого корабля? Відповідь на питання доволі очевидна. На жаль, все більше стає зрозуміло, що корабель і його керівництво приречені. Усім же іншим пасажирам чим швидше потрібно скористатись рятувальними човнами…»
Діалог.Тут взяв інтервʼю у волинського апостола та одного з підписантів звернення про засудження патріарха кирила - о. Ніфонта Омельчука:
*****
Свого часу суспільна зневага, спровокована ЗМІ, не завадила архімандриту Ніфонту (Омельчуку) продовжувати опікуватись парафією у рідному селі, розвивати різноманітні соціальні проєкти та плекати «молодіжку».
Війна та нові проблеми скорегували вектор його діяльності. Проте не відняли головного: активної соціальної позиції, яка проявляється і в церковному, і в громадському служінні. Нещодавно за ініціативи архімандрита Ніфонта на Волині провели воркшоп, на якому відпрацьовували пастирську відповідь на виклики сьогодення.
Що корисного можна винести зі здобутків волинського священства? Та як активна соціальна позиція може стати для християнина підмогою?
Наш співрозмовник: архімандрит Ніфонт (Омельчук) (23.01.1982 р.). У 2003 році закінчив Волинську духовну семінарію. Настоятель Свято-Георгіївського храму УПЦ селища Голоби Володимир-Волинської єпархії, благочинний Голобського округу, керівник єпархіального молодіжного відділу, представник ГО «Центр сімейної культури».
«Причиною розриву общини часто стає не єресь чи розкол, а мовне питання»
— Отче, про що ви зі священниками розмовляли на воркшопі? Які гострі питання ставилися там? Та які відповіді були знайдені?
— Це вже другий єпархіальний вузькопрофільний з’їзд отців. Аналізуємо, моделюємо та обговорюємо особливості священницького служіння в умовах, що нині складаються в релігійному та суспільному просторі Волині. Серед основних питань воркшопу можна виділити такі: як поводитись священнику, коли у тебе відбирають храм, та чи є перспектива буття у таких парафій?
При спілкуванні ми зрозуміли, що при вирішенні цих проблем священники залишаються на самоті, навіть у пастирському колективі, вже не говорячи про парафіян.
— То чи є перспектива продовжувати служіння?
— Перед потерпілими громадами постає незвичне питання самоідентифікації: що взагалі мають собою являти православні общини? Чи це лише зібрання окремих людей, які задовольняють у храмі свої духовні потреби? Чи це жива спільнота вірян, які свідомо хочуть перебувати саме в цій духовній родині? На щастя, в більшості випадків ми бачимо, що люди ходять до храму саме як до місця, де збирається їхня духовна родина, з якою вони хочуть розділяти духовну практику навіть після втрати безпосередньо будівлі храму.
Є і негативний досвід: коли, наприклад, община розділяється через мовне питання. Частина парафіян каже: ми воліємо служити лише українською, а інші хочуть церковнослов’янською. І розчаровує, що члени однієї общини не готові до компромісу саме у питанні богослужбової мови, хоча це питання є другорядним. Причиною розриву общини часто стає не єресь чи розкол, а мовне питання.
Стан Православ’я в Україні у сьогоденні спонукає пастирів повертатися до тих євангельських образів, які зустрічаємо у притчі про доброго Пастиря, де зокрема наголошується, що вівці йдуть за пастухом, бо чують і знають його голос, а за чужим не підуть. Важливим аспектом є те, що пастир йде попереду, подаючи приклад.
Також на воркшопі ми розглядали нові чи просто забуті форми організації позабогослужбового общинного життя. Постало і наболіле питання про матеріальне забезпечення духовенства та їхніх сімей. Це питання за останні тридцять років, на жаль, ніяк не вирішене на всецерковному рівні.
Нещодавно ми проводили опитування серед 70 отців, аби визначити рівень турботи церковної влади та парафіян про фінансову спроможність священика. Так от, з’ясувалося, що 75% нашої ієрархії взагалі не цікавляться цим питанням. Приємно, що парафіяни мають більшу турботу про своїх наставників, і лише для 44% з них це питання не є актуальним.
Результат такого стану речей — пошук священником світської праці (що, звичайно, не є чимось поганим, просто така ситуація обмежує можливості у виконанні пастирських обов’язків: причому не лише в звершенні богослужінь, але й в душпастирських, соціальних моментах).
⬇️
*****
Свого часу суспільна зневага, спровокована ЗМІ, не завадила архімандриту Ніфонту (Омельчуку) продовжувати опікуватись парафією у рідному селі, розвивати різноманітні соціальні проєкти та плекати «молодіжку».
Війна та нові проблеми скорегували вектор його діяльності. Проте не відняли головного: активної соціальної позиції, яка проявляється і в церковному, і в громадському служінні. Нещодавно за ініціативи архімандрита Ніфонта на Волині провели воркшоп, на якому відпрацьовували пастирську відповідь на виклики сьогодення.
Що корисного можна винести зі здобутків волинського священства? Та як активна соціальна позиція може стати для християнина підмогою?
Наш співрозмовник: архімандрит Ніфонт (Омельчук) (23.01.1982 р.). У 2003 році закінчив Волинську духовну семінарію. Настоятель Свято-Георгіївського храму УПЦ селища Голоби Володимир-Волинської єпархії, благочинний Голобського округу, керівник єпархіального молодіжного відділу, представник ГО «Центр сімейної культури».
«Причиною розриву общини часто стає не єресь чи розкол, а мовне питання»
— Отче, про що ви зі священниками розмовляли на воркшопі? Які гострі питання ставилися там? Та які відповіді були знайдені?
— Це вже другий єпархіальний вузькопрофільний з’їзд отців. Аналізуємо, моделюємо та обговорюємо особливості священницького служіння в умовах, що нині складаються в релігійному та суспільному просторі Волині. Серед основних питань воркшопу можна виділити такі: як поводитись священнику, коли у тебе відбирають храм, та чи є перспектива буття у таких парафій?
При спілкуванні ми зрозуміли, що при вирішенні цих проблем священники залишаються на самоті, навіть у пастирському колективі, вже не говорячи про парафіян.
— То чи є перспектива продовжувати служіння?
— Перед потерпілими громадами постає незвичне питання самоідентифікації: що взагалі мають собою являти православні общини? Чи це лише зібрання окремих людей, які задовольняють у храмі свої духовні потреби? Чи це жива спільнота вірян, які свідомо хочуть перебувати саме в цій духовній родині? На щастя, в більшості випадків ми бачимо, що люди ходять до храму саме як до місця, де збирається їхня духовна родина, з якою вони хочуть розділяти духовну практику навіть після втрати безпосередньо будівлі храму.
Є і негативний досвід: коли, наприклад, община розділяється через мовне питання. Частина парафіян каже: ми воліємо служити лише українською, а інші хочуть церковнослов’янською. І розчаровує, що члени однієї общини не готові до компромісу саме у питанні богослужбової мови, хоча це питання є другорядним. Причиною розриву общини часто стає не єресь чи розкол, а мовне питання.
Стан Православ’я в Україні у сьогоденні спонукає пастирів повертатися до тих євангельських образів, які зустрічаємо у притчі про доброго Пастиря, де зокрема наголошується, що вівці йдуть за пастухом, бо чують і знають його голос, а за чужим не підуть. Важливим аспектом є те, що пастир йде попереду, подаючи приклад.
Також на воркшопі ми розглядали нові чи просто забуті форми організації позабогослужбового общинного життя. Постало і наболіле питання про матеріальне забезпечення духовенства та їхніх сімей. Це питання за останні тридцять років, на жаль, ніяк не вирішене на всецерковному рівні.
Нещодавно ми проводили опитування серед 70 отців, аби визначити рівень турботи церковної влади та парафіян про фінансову спроможність священика. Так от, з’ясувалося, що 75% нашої ієрархії взагалі не цікавляться цим питанням. Приємно, що парафіяни мають більшу турботу про своїх наставників, і лише для 44% з них це питання не є актуальним.
Результат такого стану речей — пошук священником світської праці (що, звичайно, не є чимось поганим, просто така ситуація обмежує можливості у виконанні пастирських обов’язків: причому не лише в звершенні богослужінь, але й в душпастирських, соціальних моментах).
⬇️
⬆️
— Ви сказали, що відтепер доводиться наново організовувати духовне життя парафій. Як це виглядає на практиці?
— Коли в общини забирають будівлю храму, одним з ключових питань є пошук нового приміщення. Але заради кого і чому людині необхідно відмовлятися від вже звичного її ритуального комфорту? Що спонукає розпочати ходити до хати чи квартири, яка не має видимих архітектурних ознак храму? Ось саме в такі моменти вірянин відшукує наріжний камінь свого духовного життя. І залишаються в Церкві лише ті, хто ходив не до будівлі храму, а до духовної сім’ї, не лише задля відзначення великих свят, а до Того, хто в Євхаристії Себе подає.
Саме втрата храму відроджує в церковній общині те, що було таким близьким і чутливим для вірних в апостольські часи та перестало бути актуальним у «реставраційно-позолочений» період Церкви. У людей, що увiрували, було одне серце й одна душа (Дії 4:32).
— Сьогодні парафії УПЦ часто залишаються без храмових приміщень з волі таких само українців, які вважають себе православними та щиро вірять у своє право на наші храми. Це перетворюється на рейдерство. Що є підґрунтям цього?
— За досвідом скажу, що «прохачами» зміни церковної юрисдикції є не ті вірні, які регулярно відвідують богослужіння (у своїй більшості вони не мають претензій до УПЦ). В основному, замовниками є представники Православної Церкви України, парафіяни, які перебувають в конфлікті з батюшкою, або ж політично ангажована місцева влада. Чи сільський громадський актив.
Звідки вони черпають своє право вирішувати долю храму та общини? Відповідь складна, але чи не ми, духовенство, у свій час породили їх духовно, з радістю надаючи ім’я Християнина? Це ж ми вінчали, благословляли на урочистостях, раділи їхній присутності на Пасху чи Богоявлення. Це ж ми поступово формували ілюзію всецерковності усіх жителів села. Тому вважаю, що частина відповідальності за такий духовний занепад православного люду в Україні лежить і на нас, духовенстві.
Втрата євангельського пастирського окормлення общини, відсутність бажання турбуватися про парафію породили покоління квазі-вірян, «захожан», які по факту хрещення вважають себе приналежними до певного храму. Ось що надало їм можливість вирішувати долю храму в їхньому селі.
Зараз ми поступово намагаємося повертатися до фіксованого членства у парафіях, запроваджуємо реєстри членів релігійної громади. Та це почалося робитися лише тепер, а раніше за таким ніхто не слідкував, ми тішилися мильною бульбашкою церковності наших вірян. І сьогодні ця бульбашка лопнула.
— Як ви живете із цим непростим усвідомленням?
— Попросив у Бога прощення за свою байдужість. Та вже не нарікаю на таку категорію особливих «вірян-захожан». Перестав тішити себе, як настоятель, великими групами людей, що прийшли до храму на Пасху. Максимально зосередив увагу на постійних вірянах.
Як благочинному мені довелося пережити чотири рейдерських захоплення храмів. Усі общини залишилися в Церкві. Зазначу, що ці духовні общини характеризується особливою духовною спорідненістю, відповідальністю та щирістю практики віри. Черпаю їхній оптимізм та «заряджаюсь» їхньою стійкістю у вірі.
За кілька днів плануємо провести міжпарафіяльний форум «Жива парафія». Будемо міркувати про те, як виправити організаційні помилки минулого та визначити пріоритети в сьогоденні парафіяльного життя.
«Причин зрікатися УПЦ на догоду політично-суспільній доцільності, через поведінку тих чи інших наших ієрархів, в мене немає»
— Чи допомагає вам сьогодні досвід особистої суспільної зневаги, спричиненої ЗМІ?
— Негативний тиск інформаційного поля України на УПЦ сьогодні продовжує бути скаженим. Скажемо відверто, він у своїй більшості замовний і невиправданий, проте інколи і справедливий.
⬇️
— Ви сказали, що відтепер доводиться наново організовувати духовне життя парафій. Як це виглядає на практиці?
— Коли в общини забирають будівлю храму, одним з ключових питань є пошук нового приміщення. Але заради кого і чому людині необхідно відмовлятися від вже звичного її ритуального комфорту? Що спонукає розпочати ходити до хати чи квартири, яка не має видимих архітектурних ознак храму? Ось саме в такі моменти вірянин відшукує наріжний камінь свого духовного життя. І залишаються в Церкві лише ті, хто ходив не до будівлі храму, а до духовної сім’ї, не лише задля відзначення великих свят, а до Того, хто в Євхаристії Себе подає.
Саме втрата храму відроджує в церковній общині те, що було таким близьким і чутливим для вірних в апостольські часи та перестало бути актуальним у «реставраційно-позолочений» період Церкви. У людей, що увiрували, було одне серце й одна душа (Дії 4:32).
— Сьогодні парафії УПЦ часто залишаються без храмових приміщень з волі таких само українців, які вважають себе православними та щиро вірять у своє право на наші храми. Це перетворюється на рейдерство. Що є підґрунтям цього?
— За досвідом скажу, що «прохачами» зміни церковної юрисдикції є не ті вірні, які регулярно відвідують богослужіння (у своїй більшості вони не мають претензій до УПЦ). В основному, замовниками є представники Православної Церкви України, парафіяни, які перебувають в конфлікті з батюшкою, або ж політично ангажована місцева влада. Чи сільський громадський актив.
Звідки вони черпають своє право вирішувати долю храму та общини? Відповідь складна, але чи не ми, духовенство, у свій час породили їх духовно, з радістю надаючи ім’я Християнина? Це ж ми вінчали, благословляли на урочистостях, раділи їхній присутності на Пасху чи Богоявлення. Це ж ми поступово формували ілюзію всецерковності усіх жителів села. Тому вважаю, що частина відповідальності за такий духовний занепад православного люду в Україні лежить і на нас, духовенстві.
Втрата євангельського пастирського окормлення общини, відсутність бажання турбуватися про парафію породили покоління квазі-вірян, «захожан», які по факту хрещення вважають себе приналежними до певного храму. Ось що надало їм можливість вирішувати долю храму в їхньому селі.
Зараз ми поступово намагаємося повертатися до фіксованого членства у парафіях, запроваджуємо реєстри членів релігійної громади. Та це почалося робитися лише тепер, а раніше за таким ніхто не слідкував, ми тішилися мильною бульбашкою церковності наших вірян. І сьогодні ця бульбашка лопнула.
— Як ви живете із цим непростим усвідомленням?
— Попросив у Бога прощення за свою байдужість. Та вже не нарікаю на таку категорію особливих «вірян-захожан». Перестав тішити себе, як настоятель, великими групами людей, що прийшли до храму на Пасху. Максимально зосередив увагу на постійних вірянах.
Як благочинному мені довелося пережити чотири рейдерських захоплення храмів. Усі общини залишилися в Церкві. Зазначу, що ці духовні общини характеризується особливою духовною спорідненістю, відповідальністю та щирістю практики віри. Черпаю їхній оптимізм та «заряджаюсь» їхньою стійкістю у вірі.
За кілька днів плануємо провести міжпарафіяльний форум «Жива парафія». Будемо міркувати про те, як виправити організаційні помилки минулого та визначити пріоритети в сьогоденні парафіяльного життя.
«Причин зрікатися УПЦ на догоду політично-суспільній доцільності, через поведінку тих чи інших наших ієрархів, в мене немає»
— Чи допомагає вам сьогодні досвід особистої суспільної зневаги, спричиненої ЗМІ?
— Негативний тиск інформаційного поля України на УПЦ сьогодні продовжує бути скаженим. Скажемо відверто, він у своїй більшості замовний і невиправданий, проте інколи і справедливий.
⬇️
⬆️
Чим себе заспокоїти? Відчуттям знання правди Божої у своєму житті. Ти розумієш, що твої цінності не йдуть всупереч Євангельському духу. Що ти не маєш претензій до своєї Церкви як Церкви Христа. В мене можуть бути запитання до поведінки ієрархів, до колег-пастирів, так, як і в них до мене. Але в цілому (як до духовної спільноти, в якій я народився) я претензій до Церкви не маю. Я дійсно відчуваю себе у родині Христа.
Це відчуття може дати лише Христова Церква, що дозволяє продовжувати рухатися далі цим шляхом. І причин зрікатися УПЦ на догоду політично-суспільній доцільності, через поведінку тих чи інших наших ієрархів, в мене немає.
— Ви крокуєте духовним життям разом зі своїми односельчанами — з тими, серед яких народилися та зростали. Це був свідомий вибір — повернутися після навчання служити у рідне село?
— Мені пощастило у 90-ті роки XX ст. духовно зростати під наставництвом голобського настоятеля протоієрея Анатолія Мельника. Це був один з перших священників в Україні, який запровадив цікавий формат для церковного спілкування молоді, який сьогодні практикується більшістю — це «молодіжки».
Отець Анатолій дав мені основне: приклад духовної зрілості, чесності та відданості Церкві. Мені цього було достатньо. Далі були навчання в семінарії, університеті, академії, послух при мирополитові Ніфонті (Солодусі) у Волинському єпархіальному управлінні — та повернення в рідні Голоби вже як священника.
Тамтешня церковна громада переживала важкі часи, з єдністю було не все гаразд. Та поступово територія нашого храму стала центром культурно-просвітницького життя вірян і взагалі всіх голобчан. Ми видавали церковно-громадську газету «Отчий дім», відкрили художню галерею, відремонтували церковні приміщення, забезпечивши простір для дітей з інвалідністю. Наші парафіяни є учасниками рухів в різних громадських організаціях, а ще ми ініціювали екологічні проєкти: збір використаних батарейок, пошиття еко-сумок, прибирання парків.
Сьогодні ми продовжуємо підтримувати дітей з інвалідністю: організовуємо заходи з куховарення, миловаріння, проводимо інклюзивні табори. Плануємо майстер-клас з випічки для переселенців. Фінансово допомагаємо внутрішньо переміщеним особам. Нещодавно общиною підбили підсумки діяльності за рік війни: церковна громада залучила 407 тисяч гривень на потреби ЗСУ. Думаю, це немало.
— Чи завадила війна якимось вашим проєктам?
— Звісно, що інтенсивність позабогослужбового життя вже не та. Частина вірян з дітьми виїхали за кордон, а чоловіки пішли на фронт. Основна наша діяльність сьогодні — це недільна школа, літні табори та збір і передача гуманітарної допомоги військовим та переселенцям.
На жаль, війна все більше розділяє людей. І мені справді болить, що це розмежування програмують люди, які іменують себе православними. Наші діти будуть зростати із жахливими спогадами про міжправославні баталії. Та брати і сестри у вірі надають мені оптимізму. Вони не сповнюються жагою помсти по відношенню до тих, хто виганяє їх з храму. Навіть під тиском вони бережуть свою церковність. І це дає їм сил допомагати іншим.
Я очікую, що цей непростий час дасть нам, пастирям, а також нашим ієрархам шанс інакше подивитися на організацію церковної общини, на місце парафіян в її житті. Ситуація спонукає почати діалог зі своєю паствою. Хочеться спілкування, в якому ставляться питання та надаються відверті відповіді. На жаль, саме відсутність внутрішньої комунікації та прозорості у Церкві провокує до надто емоційних випадів священиків чи мирян. Адже соборний дух передбачає спільне бачення проблем Церкви та участь всіх її членів у вирішенні наших загальних проблем, у відповідності до покликання.
— Подекуди можна зустрітись із твердженням, що мовчки підкорятись вищим інстанціям — це більш смиренно.
— Це хибне твердження є маніпулятивним. Коли ми починаємо ототожнювати смирення з абсолютним підкоренням своєї волі наставнику (як у справах віри, так і в побутовому житті), з відсутністю прояву бодай якоїсь позиції, — це точно некоректно. Адже основою євангельського смирення є довіра та відсутність страху.
⬇️
Чим себе заспокоїти? Відчуттям знання правди Божої у своєму житті. Ти розумієш, що твої цінності не йдуть всупереч Євангельському духу. Що ти не маєш претензій до своєї Церкви як Церкви Христа. В мене можуть бути запитання до поведінки ієрархів, до колег-пастирів, так, як і в них до мене. Але в цілому (як до духовної спільноти, в якій я народився) я претензій до Церкви не маю. Я дійсно відчуваю себе у родині Христа.
Це відчуття може дати лише Христова Церква, що дозволяє продовжувати рухатися далі цим шляхом. І причин зрікатися УПЦ на догоду політично-суспільній доцільності, через поведінку тих чи інших наших ієрархів, в мене немає.
— Ви крокуєте духовним життям разом зі своїми односельчанами — з тими, серед яких народилися та зростали. Це був свідомий вибір — повернутися після навчання служити у рідне село?
— Мені пощастило у 90-ті роки XX ст. духовно зростати під наставництвом голобського настоятеля протоієрея Анатолія Мельника. Це був один з перших священників в Україні, який запровадив цікавий формат для церковного спілкування молоді, який сьогодні практикується більшістю — це «молодіжки».
Отець Анатолій дав мені основне: приклад духовної зрілості, чесності та відданості Церкві. Мені цього було достатньо. Далі були навчання в семінарії, університеті, академії, послух при мирополитові Ніфонті (Солодусі) у Волинському єпархіальному управлінні — та повернення в рідні Голоби вже як священника.
Тамтешня церковна громада переживала важкі часи, з єдністю було не все гаразд. Та поступово територія нашого храму стала центром культурно-просвітницького життя вірян і взагалі всіх голобчан. Ми видавали церковно-громадську газету «Отчий дім», відкрили художню галерею, відремонтували церковні приміщення, забезпечивши простір для дітей з інвалідністю. Наші парафіяни є учасниками рухів в різних громадських організаціях, а ще ми ініціювали екологічні проєкти: збір використаних батарейок, пошиття еко-сумок, прибирання парків.
Сьогодні ми продовжуємо підтримувати дітей з інвалідністю: організовуємо заходи з куховарення, миловаріння, проводимо інклюзивні табори. Плануємо майстер-клас з випічки для переселенців. Фінансово допомагаємо внутрішньо переміщеним особам. Нещодавно общиною підбили підсумки діяльності за рік війни: церковна громада залучила 407 тисяч гривень на потреби ЗСУ. Думаю, це немало.
— Чи завадила війна якимось вашим проєктам?
— Звісно, що інтенсивність позабогослужбового життя вже не та. Частина вірян з дітьми виїхали за кордон, а чоловіки пішли на фронт. Основна наша діяльність сьогодні — це недільна школа, літні табори та збір і передача гуманітарної допомоги військовим та переселенцям.
На жаль, війна все більше розділяє людей. І мені справді болить, що це розмежування програмують люди, які іменують себе православними. Наші діти будуть зростати із жахливими спогадами про міжправославні баталії. Та брати і сестри у вірі надають мені оптимізму. Вони не сповнюються жагою помсти по відношенню до тих, хто виганяє їх з храму. Навіть під тиском вони бережуть свою церковність. І це дає їм сил допомагати іншим.
Я очікую, що цей непростий час дасть нам, пастирям, а також нашим ієрархам шанс інакше подивитися на організацію церковної общини, на місце парафіян в її житті. Ситуація спонукає почати діалог зі своєю паствою. Хочеться спілкування, в якому ставляться питання та надаються відверті відповіді. На жаль, саме відсутність внутрішньої комунікації та прозорості у Церкві провокує до надто емоційних випадів священиків чи мирян. Адже соборний дух передбачає спільне бачення проблем Церкви та участь всіх її членів у вирішенні наших загальних проблем, у відповідності до покликання.
— Подекуди можна зустрітись із твердженням, що мовчки підкорятись вищим інстанціям — це більш смиренно.
— Це хибне твердження є маніпулятивним. Коли ми починаємо ототожнювати смирення з абсолютним підкоренням своєї волі наставнику (як у справах віри, так і в побутовому житті), з відсутністю прояву бодай якоїсь позиції, — це точно некоректно. Адже основою євангельського смирення є довіра та відсутність страху.
⬇️
⬆️
Можливо, наглядним стане нещодавній випадок з відомим священником Андрієм Пінчуком із села Волоське, причиною для покарання якого став наклеп. Священник донині перебуває в забороні, його община страждає, залишається без можливості Причастя з рук свого пастиря. Але він є членом нашої Церкви, це наш брат во Христі.
Та умовою відновлення отця у служінні визначена саме спонука «смиритися», що в даному випадку означає, на жаль, саме вимогу перестати писати і говорити у звичній для нього манері.
— Отже, ми навіть всередині Церкви певною мірою роз’єднані. А як нам об’єднуватися?
— Церковна спільнота є живою, коли Христос є стрижнем її життя. Людина, яка пізнала Бога, здатна лише любити. І коли парафія поділена, наприклад, за мовним питанням, то це значить, що настоятель не справляється зі своєю місією як пастиря.
Ми, як члени Церкви, дійдемо злагоди, коли зможемо чесно подивитися одне одному у вічі. Тоді, коли перестанемо одне одного боятися. І ми зможемо і надалі бути основою духовного життя українського народу. Це наша Церква, наш народ, і у нас нема причин розділятися. Проблеми можуть будуть вирішеними через діалог.
Я не бачу причин нашій Церкві заходити в катакомби.
Можливо, наглядним стане нещодавній випадок з відомим священником Андрієм Пінчуком із села Волоське, причиною для покарання якого став наклеп. Священник донині перебуває в забороні, його община страждає, залишається без можливості Причастя з рук свого пастиря. Але він є членом нашої Церкви, це наш брат во Христі.
Та умовою відновлення отця у служінні визначена саме спонука «смиритися», що в даному випадку означає, на жаль, саме вимогу перестати писати і говорити у звичній для нього манері.
— Отже, ми навіть всередині Церкви певною мірою роз’єднані. А як нам об’єднуватися?
— Церковна спільнота є живою, коли Христос є стрижнем її життя. Людина, яка пізнала Бога, здатна лише любити. І коли парафія поділена, наприклад, за мовним питанням, то це значить, що настоятель не справляється зі своєю місією як пастиря.
Ми, як члени Церкви, дійдемо злагоди, коли зможемо чесно подивитися одне одному у вічі. Тоді, коли перестанемо одне одного боятися. І ми зможемо і надалі бути основою духовного життя українського народу. Це наша Церква, наш народ, і у нас нема причин розділятися. Проблеми можуть будуть вирішеними через діалог.
Я не бачу причин нашій Церкві заходити в катакомби.
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Витягли нафталінового вижившого з розуму о. Іллю Ноздріна, щоб він заспівав дуетом з гундяєвим.