Коментар Олександра до “цікавого матеріалу стосовно хвилі думок, які сколихнули УПЦ після переходу о. Серафима Панкратова в ПЦУ” (стаття на Діалог.тут “Чи закінчилися для УПЦ часи місіонерства”)
Ну от цікава ситуація.
Я бачу уже другу публікацію у Фейсбуці від вас на цю тему. Попереднього разу там було щось про послух, і бути дзеркалом Христа, орієнтуючись на митрополита Онуфрія. Цього разу - коментар про самореалізацію і світлих людей, яких , як маяки, здалека видно…
Ну добре, а де в цих публікаціях хоча б розглядалась тема, яку підняв цей священик?
Суть її в тому, що зараз в Україні невіруючі люди, чуючи проповідь церкви про Христа, спершу питаються: "А з якої ви церкви: московської чи української?" Я розумію, що питання не коректне, але вони ставлять саме таке.
У свідомості більшості українців УПЦ тісно пов'язана з політикою ворожої до нас держави. І, на жаль, у цьому винні не лише ЗМІ, чорний піар, чи ще щось зі сторони, а й сама УПЦ, рішення її очільника, проповіді єпископату, дії окремих священиків, видавництво сумнівної навколоцерковної літератури і її розповсюдження, ставлення до богослужіння українською мовою і вкінці кінців - ставлення до автокефалії, яка постійно не на часі, скільки я пам'ятаю. (Зараз також, між іншим, відбуваються незрозумілі речі в цьому плані - я кажу про поминання п. Кирила окремими єпископами і нуль реакції на це від церковного керівництва.) Церква спокусила цим багатьох.
Така постійна послідовна політика щодо мови і автокефалії не могла не викликати питань за більш як 30 років незалежності України. Ось і люди переконані, що ця позиція курується з Москви.
Так от: як проповідувати людям, які не хочуть тебе слухати, бо не довіряють тобі, думаючи, що ти ворожий агент? Переконати їх? Люди не хочуть нічого чути від тебе. Усе, що ти скажеш, сприймають як брехню, лицемірство, "політику". Думають, що ти ведеш їх не до Христа, а до певних політичних волевиявлень. Як стати дзеркалом для тих, хто не хоче дивитись у це дзеркало, завідомо думаючи, що воно криве, бо вироблене неблагонадійним виробником? Або світлом для тих, хто відвертається від цього світла, бо переконані, що цей маяк заведе їх на мілину, замість того, щоб безпечно провести в темряві між скелями? (такий стиль використовували ваші автори? Може він вам дозволить зрозуміти, що приналежність до УПЦ дуже часто сама по собі компрометує проповідника і заважає проповіді.)
Питання цього священика - це не питання самореалізації, чи духовного життя. Це озвучення проблеми, в яку загнала себе УПЦ. Політичні маніпуляції і спекуляції її членів заважають бути Христу у багатьох людях. І на жаль , у час війни це настільки гіперболізувало, що перекинулось на усіх членів УПЦ, на всю церкву. Скомпрометована уся церква. Якщо ти священик УПЦ- ти ворожий агент, байдуже, що ти волонтериш, допомагаєш армії, і т. д.
Звичайно, це не стосується людей віруючих, яким, насправді, політика не важлива, яким не потрібно проповідувати Христа (тут потрібно розуміти, що я маю на увазі і не чіплятись до слів), вони уже в церкві. Таких не так легко спокусити. Але невіруючих людей - для яких і необхідна проповідь - це як раз стосується.
Церква звикла жити у "своєму колі". До нас ходять - от і добре. Хтось відійшов - з Богом в дорогу, з нами залишились ті, хто вірить, хто нам потрібен.
А Христу потрібні невіруючі. Він покидає 99 овець і йде шукати заблудлу. Він покидає церкву вірних, щоб піти за невірним і повернути його. Тільки Христу невірні довіряли, а от священику "московської церкви" - ні.
Цю тему варто було б обговорити, а не ширмувати гарними фразами про дзеркало і маяк.
Ну от цікава ситуація.
Я бачу уже другу публікацію у Фейсбуці від вас на цю тему. Попереднього разу там було щось про послух, і бути дзеркалом Христа, орієнтуючись на митрополита Онуфрія. Цього разу - коментар про самореалізацію і світлих людей, яких , як маяки, здалека видно…
Ну добре, а де в цих публікаціях хоча б розглядалась тема, яку підняв цей священик?
Суть її в тому, що зараз в Україні невіруючі люди, чуючи проповідь церкви про Христа, спершу питаються: "А з якої ви церкви: московської чи української?" Я розумію, що питання не коректне, але вони ставлять саме таке.
У свідомості більшості українців УПЦ тісно пов'язана з політикою ворожої до нас держави. І, на жаль, у цьому винні не лише ЗМІ, чорний піар, чи ще щось зі сторони, а й сама УПЦ, рішення її очільника, проповіді єпископату, дії окремих священиків, видавництво сумнівної навколоцерковної літератури і її розповсюдження, ставлення до богослужіння українською мовою і вкінці кінців - ставлення до автокефалії, яка постійно не на часі, скільки я пам'ятаю. (Зараз також, між іншим, відбуваються незрозумілі речі в цьому плані - я кажу про поминання п. Кирила окремими єпископами і нуль реакції на це від церковного керівництва.) Церква спокусила цим багатьох.
Така постійна послідовна політика щодо мови і автокефалії не могла не викликати питань за більш як 30 років незалежності України. Ось і люди переконані, що ця позиція курується з Москви.
Так от: як проповідувати людям, які не хочуть тебе слухати, бо не довіряють тобі, думаючи, що ти ворожий агент? Переконати їх? Люди не хочуть нічого чути від тебе. Усе, що ти скажеш, сприймають як брехню, лицемірство, "політику". Думають, що ти ведеш їх не до Христа, а до певних політичних волевиявлень. Як стати дзеркалом для тих, хто не хоче дивитись у це дзеркало, завідомо думаючи, що воно криве, бо вироблене неблагонадійним виробником? Або світлом для тих, хто відвертається від цього світла, бо переконані, що цей маяк заведе їх на мілину, замість того, щоб безпечно провести в темряві між скелями? (такий стиль використовували ваші автори? Може він вам дозволить зрозуміти, що приналежність до УПЦ дуже часто сама по собі компрометує проповідника і заважає проповіді.)
Питання цього священика - це не питання самореалізації, чи духовного життя. Це озвучення проблеми, в яку загнала себе УПЦ. Політичні маніпуляції і спекуляції її членів заважають бути Христу у багатьох людях. І на жаль , у час війни це настільки гіперболізувало, що перекинулось на усіх членів УПЦ, на всю церкву. Скомпрометована уся церква. Якщо ти священик УПЦ- ти ворожий агент, байдуже, що ти волонтериш, допомагаєш армії, і т. д.
Звичайно, це не стосується людей віруючих, яким, насправді, політика не важлива, яким не потрібно проповідувати Христа (тут потрібно розуміти, що я маю на увазі і не чіплятись до слів), вони уже в церкві. Таких не так легко спокусити. Але невіруючих людей - для яких і необхідна проповідь - це як раз стосується.
Церква звикла жити у "своєму колі". До нас ходять - от і добре. Хтось відійшов - з Богом в дорогу, з нами залишились ті, хто вірить, хто нам потрібен.
А Христу потрібні невіруючі. Він покидає 99 овець і йде шукати заблудлу. Він покидає церкву вірних, щоб піти за невірним і повернути його. Тільки Христу невірні довіряли, а от священику "московської церкви" - ні.
Цю тему варто було б обговорити, а не ширмувати гарними фразами про дзеркало і маяк.
Служба Божа України повідомила про заочну підозру митрополиту Луганському та керівнику синодального відділу у справах сім'ї УПЦ Пантелеїмону Поворознюку, який благословив «приєднання» Луганська до рф, співпрацює з російськими загарбниками у тимчасово захопленому місті, у вересні 2022 року був присутній у кремлі на церемонії так званого «приєднання» тимчасово окупованих регіонів України до складу рф, де підтримав агресивну війну росії проти нашої держави та захоплення частини української території, у тому числі Луганщини.
Також горе-митрополит був на засіданні «круглого столу», який проводили у Луганську під керівництвом гауляйтера Пасічника. Тоді під камери російських телеканалів Поворознюк спільно з радником Кадирова виступив за прийняття так званої «резолюції», де поширювали фейки про українських воїнів та ситуацію на фронті.
Крім того, у ході численних інтерв’ю для кремлівських пропагандистів фігурант героїзував російських окупантів та закликав до продовження війни проти України.
Не будь, як Поворознюк.
Не зраджуй Україні!
Також горе-митрополит був на засіданні «круглого столу», який проводили у Луганську під керівництвом гауляйтера Пасічника. Тоді під камери російських телеканалів Поворознюк спільно з радником Кадирова виступив за прийняття так званої «резолюції», де поширювали фейки про українських воїнів та ситуацію на фронті.
Крім того, у ході численних інтерв’ю для кремлівських пропагандистів фігурант героїзував російських окупантів та закликав до продовження війни проти України.
Не будь, як Поворознюк.
Не зраджуй Україні!
о. Миколай Каров з УПЦ розмірковує:
"СКІЛЬКИ КОШТУЄ БЛАГОДАТЬ ДУХА СВЯТОГО?
Стандартна ситуація. Приходить людина до храму і хоче попросити священника послужити молебень. Одне з найпоширеніших питань: «А скільки це буде коштувати?» Такі питання зрозумілі і логічні, оскільки ми живемо в системі ринкової економіки, де все купується та продається. Але чи правильне таке ставлення до Церкви?
Вкрай неправильне.
У книзі Діяній апостольських є коротка розповідь про Симона волхва, який захотів купити благодать Святого Духа: «Перебував же в місті один чоловік, на ім'я Симон, який раніше волхвував і дивував народ самарійський, видаючи себе за когось великого. Його слухали всі, від малого до великого, кажучи: цей є велика сила Божа. А слухали його тому, що він довгий час дивував їх волхвуванням. Коли ж повірили Филипові, який благовіствовав про Царство Боже та про ім'я Ісуса Христа, то хрестились і чоловіки і жінки. Увірував і сам Симон і, охрестившись, не відходив від Филипа; і, побачивши великі чудеса і знамення, що творилися, дивувався. Коли почули Апостоли, які були в Єрусалимі, що Самаряни прийняли слово Боже, послали до них Петра та Іоанна, котрі, прийшовши, помолились за них, щоб вони прийняли Духа Святого. Бо Він не сходив ще ні на одного з них, а тільки були вони охрещені в ім'я Господа Ісуса. Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Святого Духа. Симон же, побачивши, що через покладання рук апостольських подається Дух Святий, приніс їм гроші, кажучи: дайте і мені цю владу, щоб той, на кого я покладу руки, одержував Духа Святого. Але Петро сказав йому: хай срібло твоє буде з тобою на погибель, бо ти помислив отримати Божий дар за гроші. Немає для тебе в цьому ні частки, ні долі, бо серце твоє неправе перед Богом. Отож покайся в цьому гріху твоєму, і благай Бога, щоб відпустив тобі помисел серця твого; бо бачу тебе повного жовчі гіркої і в путах неправди. Симон же сказав у відповідь: помоліться за мене до Господа, щоб мене ніщо не спіткало із сказаного вами». (Діян. 8:9-24)
З цього уривку, ми чітко і ясно бачимо, що продавати чи купувати молитви та Таїнства – недопустимо.
Як можна оцінювати в грошових одиницях дію Бога? За яким принципом визначається вартість того чи іншого священнодійства чи Таїнства?
Як на мене, роздуми про вартість Таїнств – кощунство. Ставити гроші умовою для здійснення священнодійства – неприпустимо. Але можуть заперечити, що це тільки про те, коли за гроші намагаються висвячувати в священники чи єпископи. Але я нагадаю, що при рукопокладанні у пресвітери, і при здійсненні обряду Хрещення, чи взагалі за будь-яким Богослужінням, діє Один і Той Дух Святий. Дари та служіння різні, а благодать одна і та. То як ми можемо стверджувати, що цю благодать можна продавати, а ось іншу – ні? Сам Господь прямо говорить, що всі дії Божі, які здійснюються в Церкві через священників, не повинні мати ціни: «Ходячи ж, проповідуйте, що наблизилося Царство Небесне; хворих зцілюйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте; як дар одержали, як дар давайте». (Мф.10:7,8)
А як хто бажає щось пожертвувати на храм, то там є спеціальна скринька для пожертв, куди кожен може ТАЄМНО кинути стільки грошей, скільки вважає за потрібне. Коли після якоїсь служби (похорон, панахиди, хрещення, молебні) мене запитують про «ціну питання», я завжди відповідаю одне й те: «Церква – не магазин, і тому ми не маємо жодних цін. Якщо є бажання щось пожертвувати на церкву – хто що дасть»."
"СКІЛЬКИ КОШТУЄ БЛАГОДАТЬ ДУХА СВЯТОГО?
Стандартна ситуація. Приходить людина до храму і хоче попросити священника послужити молебень. Одне з найпоширеніших питань: «А скільки це буде коштувати?» Такі питання зрозумілі і логічні, оскільки ми живемо в системі ринкової економіки, де все купується та продається. Але чи правильне таке ставлення до Церкви?
Вкрай неправильне.
У книзі Діяній апостольських є коротка розповідь про Симона волхва, який захотів купити благодать Святого Духа: «Перебував же в місті один чоловік, на ім'я Симон, який раніше волхвував і дивував народ самарійський, видаючи себе за когось великого. Його слухали всі, від малого до великого, кажучи: цей є велика сила Божа. А слухали його тому, що він довгий час дивував їх волхвуванням. Коли ж повірили Филипові, який благовіствовав про Царство Боже та про ім'я Ісуса Христа, то хрестились і чоловіки і жінки. Увірував і сам Симон і, охрестившись, не відходив від Филипа; і, побачивши великі чудеса і знамення, що творилися, дивувався. Коли почули Апостоли, які були в Єрусалимі, що Самаряни прийняли слово Боже, послали до них Петра та Іоанна, котрі, прийшовши, помолились за них, щоб вони прийняли Духа Святого. Бо Він не сходив ще ні на одного з них, а тільки були вони охрещені в ім'я Господа Ісуса. Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Святого Духа. Симон же, побачивши, що через покладання рук апостольських подається Дух Святий, приніс їм гроші, кажучи: дайте і мені цю владу, щоб той, на кого я покладу руки, одержував Духа Святого. Але Петро сказав йому: хай срібло твоє буде з тобою на погибель, бо ти помислив отримати Божий дар за гроші. Немає для тебе в цьому ні частки, ні долі, бо серце твоє неправе перед Богом. Отож покайся в цьому гріху твоєму, і благай Бога, щоб відпустив тобі помисел серця твого; бо бачу тебе повного жовчі гіркої і в путах неправди. Симон же сказав у відповідь: помоліться за мене до Господа, щоб мене ніщо не спіткало із сказаного вами». (Діян. 8:9-24)
З цього уривку, ми чітко і ясно бачимо, що продавати чи купувати молитви та Таїнства – недопустимо.
Як можна оцінювати в грошових одиницях дію Бога? За яким принципом визначається вартість того чи іншого священнодійства чи Таїнства?
Як на мене, роздуми про вартість Таїнств – кощунство. Ставити гроші умовою для здійснення священнодійства – неприпустимо. Але можуть заперечити, що це тільки про те, коли за гроші намагаються висвячувати в священники чи єпископи. Але я нагадаю, що при рукопокладанні у пресвітери, і при здійсненні обряду Хрещення, чи взагалі за будь-яким Богослужінням, діє Один і Той Дух Святий. Дари та служіння різні, а благодать одна і та. То як ми можемо стверджувати, що цю благодать можна продавати, а ось іншу – ні? Сам Господь прямо говорить, що всі дії Божі, які здійснюються в Церкві через священників, не повинні мати ціни: «Ходячи ж, проповідуйте, що наблизилося Царство Небесне; хворих зцілюйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте; як дар одержали, як дар давайте». (Мф.10:7,8)
А як хто бажає щось пожертвувати на храм, то там є спеціальна скринька для пожертв, куди кожен може ТАЄМНО кинути стільки грошей, скільки вважає за потрібне. Коли після якоїсь служби (похорон, панахиди, хрещення, молебні) мене запитують про «ціну питання», я завжди відповідаю одне й те: «Церква – не магазин, і тому ми не маємо жодних цін. Якщо є бажання щось пожертвувати на церкву – хто що дасть»."
🔥🔥🔥Митрополит Запорізький Лука відрікся від РПЦ
«Христос посреди нас, дорогие мои читатели!
Братья и сестры, сердечно поздравляю вас с Рождеством Христовым!
В это непростое время мы столкнулись с целым рядом испытаний и искушений, но должны иметь в себе силы признавать ошибки и делать правильные выводы.
Чем мы готовы пожертвовать ради Царства Божьего? Все желают уютно жить и на земле и на небесах, но для этого нужно самому стремиться к святости. Можешь быть тут гоним за Христа и лишиться благ земных, но взамен обретешь блага вечные.
Мы почитали патриарха Русской Православной Церкви как святейшего, сегодня же мы должны признать, что для Церкви и Христа он стал Иудой, ведь он приклонился пред сатаною променявши любовь к ближнему на комфортное существование. До последнего надеялись на вразумление патриарха, но РПЦ под его пастырством превратилась в хищника пожирающего все на своем пути, это коснулось и Бердянской епархии. Как ни тяжело, но мы должны принять действительность, в которой были преданы нашими братьями во Христе и искать возможности жить далее, молиться за заблудшие души патриарха Кирилла и его паствы в надежде на их спасение.
Я официально отказываюсь от членства в синодальных комиссиях Русской Православной Церкви и прекращаю общение со всеми архипастырями и духовенством Русской Православной Церкви, до их полного покаяния!
С братской любовью о Господе, митрополит Запорожский и Мелитопольский Лука!»
Джерело: https://www.facebook.com/ZaporozhEparchia
Сподіваюся, що це не фейк.
«Христос посреди нас, дорогие мои читатели!
Братья и сестры, сердечно поздравляю вас с Рождеством Христовым!
В это непростое время мы столкнулись с целым рядом испытаний и искушений, но должны иметь в себе силы признавать ошибки и делать правильные выводы.
Чем мы готовы пожертвовать ради Царства Божьего? Все желают уютно жить и на земле и на небесах, но для этого нужно самому стремиться к святости. Можешь быть тут гоним за Христа и лишиться благ земных, но взамен обретешь блага вечные.
Мы почитали патриарха Русской Православной Церкви как святейшего, сегодня же мы должны признать, что для Церкви и Христа он стал Иудой, ведь он приклонился пред сатаною променявши любовь к ближнему на комфортное существование. До последнего надеялись на вразумление патриарха, но РПЦ под его пастырством превратилась в хищника пожирающего все на своем пути, это коснулось и Бердянской епархии. Как ни тяжело, но мы должны принять действительность, в которой были преданы нашими братьями во Христе и искать возможности жить далее, молиться за заблудшие души патриарха Кирилла и его паствы в надежде на их спасение.
Я официально отказываюсь от членства в синодальных комиссиях Русской Православной Церкви и прекращаю общение со всеми архипастырями и духовенством Русской Православной Церкви, до их полного покаяния!
С братской любовью о Господе, митрополит Запорожский и Мелитопольский Лука!»
Джерело: https://www.facebook.com/ZaporozhEparchia
Сподіваюся, що це не фейк.
Сатаністи взламали фб-сторінку Запорізької єпархії УПЦ.
Далі - пряма мова від митрополита Луки:
«ВЗЛОМАНА FACEBOOK-СТРАНИЦА ЗАПОРОЖСКОЙ ЕПАРХИИ УПЦ!
Дорогие друзья, Христос посреди нас!
В очередной раз верных чад нашей Церкви адепты антихриста попытались посредством Интернет-сети распространить ложь, подписываясь нашим именем.
Сегодня, 12 января 2024 года в 16:00, на взломанной официальной странице в соцсети Facebook от нашего имени было размещено фиктивное обращение.
Обращаясь к вам, дорогие мои, напоминаю лжецам, взломавшим страницу и опубликовавшим свою мерзость говорим: помните, что говорит Священное Писание: «Ты погубишь говорящих ложь; кровожадного и коварного гнушается Господь». (Пс. 5:7)
Дорогие мои, прошу вас игнорировать данный опус, поскольку к указанному информационному мусору ни я, ни сотрудники Запорожской епархии УПЦ не имеют никакого отношения!
Мы сохраняем Евхаристическое общение со всеми Поместными Церквями нашей Православной Церкви и надеемся, что лживые речи врага рода человеческого, действующего через тех, кто имеет власть и возможность попытаться навредить и опорочить Украинскую Православную Церковь, будут восприняты не эмоционально, а критично, с разумением.
К сожалению, подобные провокации со взломом епархиальных средств информации и связи происходили неоднократно, поэтому предупреждаем: подобное может повториться.
В случае публикации неадекватных информационных заявлений просим не делать скоропостижных выводов, а обращаться за разъяснением в Управление Запорожской Епархии УПЦ!
«Лжесвидетель не останется ненаказанным, и кто говорит ложь, не спасется». (Прит. 19:5)»
***
А ми на хвилиночку подумали, що голос совісті і розуму торкнувся митрополита Запорізького Луки…
Помилилися…
Далі - пряма мова від митрополита Луки:
«ВЗЛОМАНА FACEBOOK-СТРАНИЦА ЗАПОРОЖСКОЙ ЕПАРХИИ УПЦ!
Дорогие друзья, Христос посреди нас!
В очередной раз верных чад нашей Церкви адепты антихриста попытались посредством Интернет-сети распространить ложь, подписываясь нашим именем.
Сегодня, 12 января 2024 года в 16:00, на взломанной официальной странице в соцсети Facebook от нашего имени было размещено фиктивное обращение.
Обращаясь к вам, дорогие мои, напоминаю лжецам, взломавшим страницу и опубликовавшим свою мерзость говорим: помните, что говорит Священное Писание: «Ты погубишь говорящих ложь; кровожадного и коварного гнушается Господь». (Пс. 5:7)
Дорогие мои, прошу вас игнорировать данный опус, поскольку к указанному информационному мусору ни я, ни сотрудники Запорожской епархии УПЦ не имеют никакого отношения!
Мы сохраняем Евхаристическое общение со всеми Поместными Церквями нашей Православной Церкви и надеемся, что лживые речи врага рода человеческого, действующего через тех, кто имеет власть и возможность попытаться навредить и опорочить Украинскую Православную Церковь, будут восприняты не эмоционально, а критично, с разумением.
К сожалению, подобные провокации со взломом епархиальных средств информации и связи происходили неоднократно, поэтому предупреждаем: подобное может повториться.
В случае публикации неадекватных информационных заявлений просим не делать скоропостижных выводов, а обращаться за разъяснением в Управление Запорожской Епархии УПЦ!
«Лжесвидетель не останется ненаказанным, и кто говорит ложь, не спасется». (Прит. 19:5)»
***
А ми на хвилиночку подумали, що голос совісті і розуму торкнувся митрополита Запорізького Луки…
Помилилися…
Висловлюємо співчуття митрополіту Луці у звʼязку з нападом на фб-сторінку єпархії адептів антихриста.
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Ось це відео надіслане підписником каналу.
TikTok @boroda4096
Хто це чудо?
Хто йому дав камеру?
Куди дивиться його архієрей?
«УПЦ - це ми», - казали вони.
TikTok @boroda4096
Хто це чудо?
Хто йому дав камеру?
Куди дивиться його архієрей?
«УПЦ - це ми», - казали вони.
о. Дмитро Желобницький розмірковує про церковні заборони священнослужителів:
«На почту Серебристых Гаваней пришло любопытное письмо, и я, с позволения автора, публикую его.
"Дорогой Митрандир.
Моё письмо навеяно запретом о. Алексея Уминского. Но больше не политической подоплёкой, а внутренними вопросами.
Я служу почти 9 лет. И день хиротонии... Да это просто день. Немного суеты, немного не понимания, шухер вокруг митрополита. А как был просто Фродо, так им и остался. Не изменилось ничего. Но на что подписался я в тот день, я тогда не понял.
Но потом, в процессе, не сразу, а лет через 7 приходит некое осознание того, что со мной случилось. Ведь сейчас многие говорят, что священнику нужна светская профессия, чтобы быть независимым от произвола. У меня есть ещё профессии. Есть категории на правах, водителей сейчас не хватает. Немного могу в монтаж, не творчески, но для телеканала пойдёт. Но штука в том, что я не уйду. Не хочу, не могу. И дело не в возрасте и не в материальном плане.
Я слышал давно и сам повторял фразу, что у каждого священника свои отношения с Богом. Но сейчас понял, что это созависимые отношения. Что быть близко к Богу это и награда и наказание. Что без этого уже не сможешь. Что запрет - это потеря части себя, глубокая дыра в личности, которую никто не закроет. Что это навсегда. И эту близость к Богу боишься потерять. А поэтому идёшь на компромиссы. С собой, с окружающими. Становишься осторожнее, больше молчишь. И многое другое, за что нас ругают. И справедливо ругают, но ничего не поделаешь. Запрет это жёстко, очень жёстко, если ты жил Богом.
Нет никакой свободы воли человека. Это какая-то красивая теория. Может быть она работает с неверующими. Или работает отчасти. Но у священника её нет. Есть созависимость. Есть давление как на ап. Павла. И апостол идёт по свету. Бог его настиг. Или как призвание у пророков, когда Осия жениться на блуднице, Иеремия плачет всю жизнь, Исаия восхищён видением и больше ничего не может. "Ты мой", вот наверное основа этих отношений.
Мы не идём по свету с проповедью, не женимся против желания, не проповедуем всей Столице и вступаем в конфликт со всеми. Мы просто тихо служим. Но даже здесь есть эта созависимость, что без службы уже не можешь. Что без личного совершения Литургии тебе будет плохо. Это становится частью тебя, с этим нельзя расстаться безболезненно. Бог давит на самом деле. С Ним хорошо в минуты Литургии. Но за это тоже платишь, это не проходит даром. И вообще священство не дар, а зависимость. И от неё очень горько избавляться. Я больше не герой, мне нечем жечь сердца людей. Бог настиг меня, и никуда больше не деться. И поэтому теперь, доргоой Митрандир, я понимаю, что больше всего не хочу в запрет."
«На почту Серебристых Гаваней пришло любопытное письмо, и я, с позволения автора, публикую его.
"Дорогой Митрандир.
Моё письмо навеяно запретом о. Алексея Уминского. Но больше не политической подоплёкой, а внутренними вопросами.
Я служу почти 9 лет. И день хиротонии... Да это просто день. Немного суеты, немного не понимания, шухер вокруг митрополита. А как был просто Фродо, так им и остался. Не изменилось ничего. Но на что подписался я в тот день, я тогда не понял.
Но потом, в процессе, не сразу, а лет через 7 приходит некое осознание того, что со мной случилось. Ведь сейчас многие говорят, что священнику нужна светская профессия, чтобы быть независимым от произвола. У меня есть ещё профессии. Есть категории на правах, водителей сейчас не хватает. Немного могу в монтаж, не творчески, но для телеканала пойдёт. Но штука в том, что я не уйду. Не хочу, не могу. И дело не в возрасте и не в материальном плане.
Я слышал давно и сам повторял фразу, что у каждого священника свои отношения с Богом. Но сейчас понял, что это созависимые отношения. Что быть близко к Богу это и награда и наказание. Что без этого уже не сможешь. Что запрет - это потеря части себя, глубокая дыра в личности, которую никто не закроет. Что это навсегда. И эту близость к Богу боишься потерять. А поэтому идёшь на компромиссы. С собой, с окружающими. Становишься осторожнее, больше молчишь. И многое другое, за что нас ругают. И справедливо ругают, но ничего не поделаешь. Запрет это жёстко, очень жёстко, если ты жил Богом.
Нет никакой свободы воли человека. Это какая-то красивая теория. Может быть она работает с неверующими. Или работает отчасти. Но у священника её нет. Есть созависимость. Есть давление как на ап. Павла. И апостол идёт по свету. Бог его настиг. Или как призвание у пророков, когда Осия жениться на блуднице, Иеремия плачет всю жизнь, Исаия восхищён видением и больше ничего не может. "Ты мой", вот наверное основа этих отношений.
Мы не идём по свету с проповедью, не женимся против желания, не проповедуем всей Столице и вступаем в конфликт со всеми. Мы просто тихо служим. Но даже здесь есть эта созависимость, что без службы уже не можешь. Что без личного совершения Литургии тебе будет плохо. Это становится частью тебя, с этим нельзя расстаться безболезненно. Бог давит на самом деле. С Ним хорошо в минуты Литургии. Но за это тоже платишь, это не проходит даром. И вообще священство не дар, а зависимость. И от неё очень горько избавляться. Я больше не герой, мне нечем жечь сердца людей. Бог настиг меня, и никуда больше не деться. И поэтому теперь, доргоой Митрандир, я понимаю, что больше всего не хочу в запрет."
о. Олег Козак про війну церков в Україні:
«"Больно, мне больно!"
Реальний випадок із церковного життя.
В невеличкому селі на півдні Київщини з одним пономарем, що прислуговував на архієрейській Службі відбулося таке.
Перед співанням "Вірую" на початку Євхаристичного канону під час того, коли священники (а данному випадку ще й архієрей), вітаючи один одного зі словами "Христос посеред нас", одному із пономарів було явне видіння того, що в цей час з'явився Христос і був посеред священників. Його переповнило так, що йому перехопило подих, сльози градом котилися з очей, він не міг промовити ані слова. Стояв у куточку вівтаря та ридма ридав. Всі були так молитовно зайняті, що ніхто цього не помітив. Тілько один монах, що не приймав участі у Службі, а просто молився у вівтарі після сповіді прочан, побачив таку його реакцію. Підійшов до нього і спитав, що трапилося. Та тільки через деякий час той зміг пояснити що він бачив.
Це було ще до повномасштабного вторгнення.
Зараз цей пономар вже диякон. Його рукоположили на передодні 22го року.
Так от у нього було ще одне одкровення, ще більш явне та болюче.
Так само під час Євхаристичного канону у нього вже як у диякона буде явне розуміння того, що наші нескінченні"війни між УПЦ та ПЦУ" в буквальному сенсі весь цей час рвуть Тіло Христове, рвуть безжально, і невинних у цьому не має.
Про обидва випадки я чув особисто із перших вуст. І так мене ця історія вразила, так наочно уявив я ці образи, що в самого дух перехопило від усвідомлення цих картин.
І тому дуже боляче зараз і бачити, в читати про продовження цієї "війни" між нашими церквами.
Відійдіть від готових шаблонів.
Задайте собі питання.
Чому керівництво ПЦУ ніяк не реагує на агресивні переходи? Чого вони бояться? Чи не того, що єпископат УПЦ свідомо та массовой приєднається до них (персональні запрошення від Варфоломея для кожного із владик УПЦ до приєднання ще в силі), і вони банально втратять владу (бо єпископату УПЦ фактично чисельно більше поки що)?
Свідома політика невтручання?
Чому УПЦ з кожної праски волає про гоніння? Якщо вважаєте, що це дійсно гоніння, то "мовчазно" їх переносіть. Так, як перші християни. Чи ви чули щоб святі мученики голосили про гоніння на них? Чи ви багато чули чи читали, щоб православні під час великого терору у 20му столітті жалілися на гоніння?
Чи личить поважним архієреям з УПЦ публічно стібатися та уколювати "колег" із ПЦУ? Для кого ми читаємо за Літургією Гал. 6:1?
Чи є Христос песеред нас?»
«"Больно, мне больно!"
Реальний випадок із церковного життя.
В невеличкому селі на півдні Київщини з одним пономарем, що прислуговував на архієрейській Службі відбулося таке.
Перед співанням "Вірую" на початку Євхаристичного канону під час того, коли священники (а данному випадку ще й архієрей), вітаючи один одного зі словами "Христос посеред нас", одному із пономарів було явне видіння того, що в цей час з'явився Христос і був посеред священників. Його переповнило так, що йому перехопило подих, сльози градом котилися з очей, він не міг промовити ані слова. Стояв у куточку вівтаря та ридма ридав. Всі були так молитовно зайняті, що ніхто цього не помітив. Тілько один монах, що не приймав участі у Службі, а просто молився у вівтарі після сповіді прочан, побачив таку його реакцію. Підійшов до нього і спитав, що трапилося. Та тільки через деякий час той зміг пояснити що він бачив.
Це було ще до повномасштабного вторгнення.
Зараз цей пономар вже диякон. Його рукоположили на передодні 22го року.
Так от у нього було ще одне одкровення, ще більш явне та болюче.
Так само під час Євхаристичного канону у нього вже як у диякона буде явне розуміння того, що наші нескінченні"війни між УПЦ та ПЦУ" в буквальному сенсі весь цей час рвуть Тіло Христове, рвуть безжально, і невинних у цьому не має.
Про обидва випадки я чув особисто із перших вуст. І так мене ця історія вразила, так наочно уявив я ці образи, що в самого дух перехопило від усвідомлення цих картин.
І тому дуже боляче зараз і бачити, в читати про продовження цієї "війни" між нашими церквами.
Відійдіть від готових шаблонів.
Задайте собі питання.
Чому керівництво ПЦУ ніяк не реагує на агресивні переходи? Чого вони бояться? Чи не того, що єпископат УПЦ свідомо та массовой приєднається до них (персональні запрошення від Варфоломея для кожного із владик УПЦ до приєднання ще в силі), і вони банально втратять владу (бо єпископату УПЦ фактично чисельно більше поки що)?
Свідома політика невтручання?
Чому УПЦ з кожної праски волає про гоніння? Якщо вважаєте, що це дійсно гоніння, то "мовчазно" їх переносіть. Так, як перші християни. Чи ви чули щоб святі мученики голосили про гоніння на них? Чи ви багато чули чи читали, щоб православні під час великого терору у 20му столітті жалілися на гоніння?
Чи личить поважним архієреям з УПЦ публічно стібатися та уколювати "колег" із ПЦУ? Для кого ми читаємо за Літургією Гал. 6:1?
Чи є Христос песеред нас?»
о. Софроній Еродій з ПЦУ задається питаннями:
«В Літургії православної Церкви, так само як і в Католицькій є багато прохань, єктенії про те і се, славословіє, є молитви подячні, євхаристичні.
Але абсолютно відсутні єктенії запитань.
Запитувати Бога якось незручно, ніби й не хотілося б докучати або і так все ясно – без Тебе мудрі вже.
Однак запитання є невід'ємною частиною діалогування.
Про що би ви хотіли запитати Бога? Чи може не хочете питати, бо відповіді не дочекаєшся?
В аспекті запитування якраз великою мірою проявляється віра, надія, любов до Бога.
Але в літургічній практиці чомусь це зовсім не виражено.
Це дивовижно. І викриває комплекс традиції. По що питати, благочестивіше ж сказати, що на все воля Твоя.
На що на все?
На що саме?
Я вже 20 років в Церкві, Боже, коли ж я народжусь згори?
Чи можу я зустрітись з Тобою таємно, як Никодим вночі? А про що ви з ним говорили? Про те, що він був архієреєм і тільки тієї ночі зрозумів, що ніколи насправді не вірив?
Чи я вірю?
Чи я ще можу називатись Твоїм учнем?
Як жити Церкві в умовах народовір'я, коли більшість її - це охлос, коли священики - теж той самий охлос?
Куди веде сліпий сліпого?
Ну ми знаємо, але скажи чи є в цьому взаємоосліпленні Твій промінь?
Багато хто питає, коли кінець війні? Ти казав так і належить бути. Але ми втомилися від такого порядку буття.
Чому Ти не хочеш відповідати, коли так боляче?
Кажуть, Ти сам присутній в тих болістях.
Але ми так звикли до Твоєї безмовності, до діонісієвського Божественного мороку, що варто було б внести ясність.
Ти був бунтівником, тож маєш прийняти і мій локальний бунт, чи не так?
ОК, в гріхах зачали нас наші матері. Але навіщо на цьому акцентувати і мені не подобаються ці натяки на мою маму. Вона свята жінка. Як і Твоя мама.
А як Твоя Мама? Ми так багато її просимо про заступництво, але так дивно це. Дивно тільки просити.
Що можна подарувати Твоїй Мамі? Чистоту, непорочність? У нас цього вже нема.
А відновлюєьься це тяжко.
Я хочу відновлення, але відходжу.
Все якось не збігається з тим, що Ти хочеш.
Мої питання про зірки, про небо, в якому літають ракети, що ціляться і вбивають собаку в Чернігові, наприклад.
Тобі шкода того собаку? Ти був з тим собакою? Чи як це богословськи пояснити?
Добре, я не буду питати багато, бо це якось гордо.
Але обійми мене крізь ці питання, обійми мене, обійми спраглих дітей землі, а особливо поетів, з чистими очима, що гинуть на війні.
І якщо хочеш, то візьми мене на війну, там де вогонь і смерть.
Так буде ближче до Тебе.»
«В Літургії православної Церкви, так само як і в Католицькій є багато прохань, єктенії про те і се, славословіє, є молитви подячні, євхаристичні.
Але абсолютно відсутні єктенії запитань.
Запитувати Бога якось незручно, ніби й не хотілося б докучати або і так все ясно – без Тебе мудрі вже.
Однак запитання є невід'ємною частиною діалогування.
Про що би ви хотіли запитати Бога? Чи може не хочете питати, бо відповіді не дочекаєшся?
В аспекті запитування якраз великою мірою проявляється віра, надія, любов до Бога.
Але в літургічній практиці чомусь це зовсім не виражено.
Це дивовижно. І викриває комплекс традиції. По що питати, благочестивіше ж сказати, що на все воля Твоя.
На що на все?
На що саме?
Я вже 20 років в Церкві, Боже, коли ж я народжусь згори?
Чи можу я зустрітись з Тобою таємно, як Никодим вночі? А про що ви з ним говорили? Про те, що він був архієреєм і тільки тієї ночі зрозумів, що ніколи насправді не вірив?
Чи я вірю?
Чи я ще можу називатись Твоїм учнем?
Як жити Церкві в умовах народовір'я, коли більшість її - це охлос, коли священики - теж той самий охлос?
Куди веде сліпий сліпого?
Ну ми знаємо, але скажи чи є в цьому взаємоосліпленні Твій промінь?
Багато хто питає, коли кінець війні? Ти казав так і належить бути. Але ми втомилися від такого порядку буття.
Чому Ти не хочеш відповідати, коли так боляче?
Кажуть, Ти сам присутній в тих болістях.
Але ми так звикли до Твоєї безмовності, до діонісієвського Божественного мороку, що варто було б внести ясність.
Ти був бунтівником, тож маєш прийняти і мій локальний бунт, чи не так?
ОК, в гріхах зачали нас наші матері. Але навіщо на цьому акцентувати і мені не подобаються ці натяки на мою маму. Вона свята жінка. Як і Твоя мама.
А як Твоя Мама? Ми так багато її просимо про заступництво, але так дивно це. Дивно тільки просити.
Що можна подарувати Твоїй Мамі? Чистоту, непорочність? У нас цього вже нема.
А відновлюєьься це тяжко.
Я хочу відновлення, але відходжу.
Все якось не збігається з тим, що Ти хочеш.
Мої питання про зірки, про небо, в якому літають ракети, що ціляться і вбивають собаку в Чернігові, наприклад.
Тобі шкода того собаку? Ти був з тим собакою? Чи як це богословськи пояснити?
Добре, я не буду питати багато, бо це якось гордо.
Але обійми мене крізь ці питання, обійми мене, обійми спраглих дітей землі, а особливо поетів, з чистими очима, що гинуть на війні.
І якщо хочеш, то візьми мене на війну, там де вогонь і смерть.
Так буде ближче до Тебе.»
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
о. Миколай Данилевич опублікував відео, як православні українці зустрічали Різдво у Мілані.
Василій Дубина пише про соціальне служіння Церкви:
«В день пам’яті святителя Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської, ми публікуємо розповідь про одне з найвідоміших його дітищ — перший у світі лікарняний комплекс «Василіада».
Про святого Василія Великого і його «Василіаду» розповідає митрополит Нектарій (Антонопулос), ієрарх Грецької Православної Церкви
У всьому світі працюють лікарні — великі і маленькі. Вони покликані обслуговувати хворих. Але так було не завжди! Лікарі — так, вони були, а лікарні — ні. Ані в давнину, в язичників, ані у римлян. Коли ж з’явилися лікарняні установи? Мало хто знає, що лікарні — це інновація Церкви. І можна з упевненістю сказати, що цей винахід був утіленням християнської любові до ближнього. Церква, розуміючи потреби людей і їх страждання, не могла залишатися байдужою. Любов завжди знайде спосіб послужити ближньому.
В історії християнства IV століття було поворотним. Припинилися гоніння, Церква могла зітхнути вільно. Зупинюся лише на двох великих прикладах: долях святителів Василія Великого та Іоанна Златоуста. Ці святі проводили, кажучи сучасною мовою, величезну соціальну роботу. Масштаб її вражає. І один, і другий ізсередини знали суспільні проблеми свого часу і не просто їх декларували та роздавали поради щодо їх вирішення — вони їх вирішували своїм власним жертовним служінням простій людині.
Хто ж такий Василь Великий? Із суто фізичної точки зору — слабка людина, обтяжена багатьма недугами, що стали причиною його ранньої смерті (він помер у 49 років). Але ця «слабка людина» встигла залишити після себе спадщину величезної соціальної значущості.
⬇️
«В день пам’яті святителя Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської, ми публікуємо розповідь про одне з найвідоміших його дітищ — перший у світі лікарняний комплекс «Василіада».
Про святого Василія Великого і його «Василіаду» розповідає митрополит Нектарій (Антонопулос), ієрарх Грецької Православної Церкви
У всьому світі працюють лікарні — великі і маленькі. Вони покликані обслуговувати хворих. Але так було не завжди! Лікарі — так, вони були, а лікарні — ні. Ані в давнину, в язичників, ані у римлян. Коли ж з’явилися лікарняні установи? Мало хто знає, що лікарні — це інновація Церкви. І можна з упевненістю сказати, що цей винахід був утіленням християнської любові до ближнього. Церква, розуміючи потреби людей і їх страждання, не могла залишатися байдужою. Любов завжди знайде спосіб послужити ближньому.
В історії християнства IV століття було поворотним. Припинилися гоніння, Церква могла зітхнути вільно. Зупинюся лише на двох великих прикладах: долях святителів Василія Великого та Іоанна Златоуста. Ці святі проводили, кажучи сучасною мовою, величезну соціальну роботу. Масштаб її вражає. І один, і другий ізсередини знали суспільні проблеми свого часу і не просто їх декларували та роздавали поради щодо їх вирішення — вони їх вирішували своїм власним жертовним служінням простій людині.
Хто ж такий Василь Великий? Із суто фізичної точки зору — слабка людина, обтяжена багатьма недугами, що стали причиною його ранньої смерті (він помер у 49 років). Але ця «слабка людина» встигла залишити після себе спадщину величезної соціальної значущості.
⬇️
⬆️ У середині IV століття у Кесарії вибухнув голод. Святий Василій тоді був уже священиком. Він тут же оперативно створює громадські безкоштовні їдальні та лікарні для постраждалих від недоїдання. Щоб цього домогтися, йому довелося боротися, доводити, домагатися і навіть лаятися з багатими краянами, щоб переконати їх відкрити свої запаси продовольства і поділитися з голодуючими. Саме тоді, страшної зими 367 року, отець Василь зрозумів, що потрібно створювати свою справу — установу, що буде служити стражденним. Цей сильний чоловік міг терпляче зносити свої немочі, але не міг бачити муки інших. Ставши архієпископом Кесарійським, Василь Великий продовжив розпочату справу допомоги стражденним. Але й тут — опір єретиків, недоброзичливців і заздрісників. Сам імператор був проти його ідеї. Здавалося б — глухий кут, та плюс іще свої хвороби. Але в душі у святителя палав вогонь Святого Духа. Його хотіли згасити вороги, не відаючи, однак, що дух погасити неможливо!
У 372 році нарешті був побудований знаменитий комплекс, що отримав пізніше назву «Василіада». Святитель переконав багатьох заможних людей свого краю інвестувати кошти в цю справу, переконав і бідних брати участь у втіленні його ідеї.
У центрі лікарняного комплексу стояв чудовий храм, а навколо — будівлі, пансіони-готелі, школи, будинки для сиріт, будинки для незаможних і власне лікарня. Такого ще не було ніде! Святий Василій особисто керував роботами, давав поради будівельникам і сам важко працював. Коли будівництво цього чудового місця, де головною рушійною силою була любов до людини, завершилося, Василь Великий взяв на себе керівництво одним із підрозділів лікарні.
Мало хто знає, що цей святитель мав сім дипломів про освіту, один з них — медичний. Ось він і вирішив одну зі своїх мирських професій застосувати в житті. Він вибирає найважче — відділення для прокажених. Ці нещасні люди були відкинуті усіма, їх цуралися. Вони жили в страшних муках, це була, практично, повільна смерть.
Ось турботу про таких і взяв на себе Василь Великий. Він сам, уявіть собі, сам (!) цих хворих перев’язував і мив. І не тільки. Він безпосередньо спілкувався з ними, обіймав їх, в кожному бачачи образ Божий. Неймовірно! Єпископ, лікар, без маски і рукавичок, без антисептичних засобів доглядає за невиліковними інфекційними хворими, промиває їм рани.
Коли Василій Великий помер, його оплакувала вся Кесарія. Під час похорону святителя було стільки народу, що в натовпі непритомніли.
Друг Василя Великого, Григорій Богослов, після відспівування сказав про лікарню «Василіада» такі слова: «Вийдіть, брати, зі свого міста і подивіться на це нове місто, де панує благочестя, де гроші багатих громадян на прохання Василія звернені туди, де вже не будуть вкрадені ніким, і час не владний над ними. Тут на хворобу дивляться філософськи, тут нещастя перетворюється на щастя. Якщо порівняти лікарню святителя Василія Великого з багатющими містами, такими як Фіви в Беотії, Вавилон, із пірамідами Єгипту і стародавніми храмами, то побачимо, що від усієї їх колишньої величі не залишилося нічого. Та й самих людей вже немає. А у «Василіаді» ми бачимо людей, яких усі відкидали і ненавиділи за їх хворобу. І Василь Великий зумів переконати нас у тому, що, якщо ми вважаємо себе людьми, то не повинні нехтувати собі подібними, бо своєю безсердечністю і злістю ми ображаємо Самого Христа, Який є начальник усім».
Тепер кілька слів про іншого великого святого — Іоанна Златоуста. Строгий аскет, він, як пастир, виявляв зворушливу турботу про стражденних, займався вирішенням соціальних проблем своєї пастви. В Антіохії Іоанн Златоуст щодня годував більше 3000 чоловік, а будучи вже в Константинополі, роздавав харчування 7000 осіб щодня. Ці цифри вражають, якщо врахувати, в які роки ці події відбувалися. Іоанн Златоуст постійно допомагав своїй пастві — і духовно, і матеріально. Коли вечорами його очі злипалися від утоми, він підходив до ланцюгів, що були прикріплені до стіни в його покоях, і підвішував себе на них, щоб триматися на ногах і працювати. ⬇️
У 372 році нарешті був побудований знаменитий комплекс, що отримав пізніше назву «Василіада». Святитель переконав багатьох заможних людей свого краю інвестувати кошти в цю справу, переконав і бідних брати участь у втіленні його ідеї.
У центрі лікарняного комплексу стояв чудовий храм, а навколо — будівлі, пансіони-готелі, школи, будинки для сиріт, будинки для незаможних і власне лікарня. Такого ще не було ніде! Святий Василій особисто керував роботами, давав поради будівельникам і сам важко працював. Коли будівництво цього чудового місця, де головною рушійною силою була любов до людини, завершилося, Василь Великий взяв на себе керівництво одним із підрозділів лікарні.
Мало хто знає, що цей святитель мав сім дипломів про освіту, один з них — медичний. Ось він і вирішив одну зі своїх мирських професій застосувати в житті. Він вибирає найважче — відділення для прокажених. Ці нещасні люди були відкинуті усіма, їх цуралися. Вони жили в страшних муках, це була, практично, повільна смерть.
Ось турботу про таких і взяв на себе Василь Великий. Він сам, уявіть собі, сам (!) цих хворих перев’язував і мив. І не тільки. Він безпосередньо спілкувався з ними, обіймав їх, в кожному бачачи образ Божий. Неймовірно! Єпископ, лікар, без маски і рукавичок, без антисептичних засобів доглядає за невиліковними інфекційними хворими, промиває їм рани.
Коли Василій Великий помер, його оплакувала вся Кесарія. Під час похорону святителя було стільки народу, що в натовпі непритомніли.
Друг Василя Великого, Григорій Богослов, після відспівування сказав про лікарню «Василіада» такі слова: «Вийдіть, брати, зі свого міста і подивіться на це нове місто, де панує благочестя, де гроші багатих громадян на прохання Василія звернені туди, де вже не будуть вкрадені ніким, і час не владний над ними. Тут на хворобу дивляться філософськи, тут нещастя перетворюється на щастя. Якщо порівняти лікарню святителя Василія Великого з багатющими містами, такими як Фіви в Беотії, Вавилон, із пірамідами Єгипту і стародавніми храмами, то побачимо, що від усієї їх колишньої величі не залишилося нічого. Та й самих людей вже немає. А у «Василіаді» ми бачимо людей, яких усі відкидали і ненавиділи за їх хворобу. І Василь Великий зумів переконати нас у тому, що, якщо ми вважаємо себе людьми, то не повинні нехтувати собі подібними, бо своєю безсердечністю і злістю ми ображаємо Самого Христа, Який є начальник усім».
Тепер кілька слів про іншого великого святого — Іоанна Златоуста. Строгий аскет, він, як пастир, виявляв зворушливу турботу про стражденних, займався вирішенням соціальних проблем своєї пастви. В Антіохії Іоанн Златоуст щодня годував більше 3000 чоловік, а будучи вже в Константинополі, роздавав харчування 7000 осіб щодня. Ці цифри вражають, якщо врахувати, в які роки ці події відбувалися. Іоанн Златоуст постійно допомагав своїй пастві — і духовно, і матеріально. Коли вечорами його очі злипалися від утоми, він підходив до ланцюгів, що були прикріплені до стіни в його покоях, і підвішував себе на них, щоб триматися на ногах і працювати. ⬇️
⬆️А уже вранці він знову поспішав до людей, щоб допомогти, хоча сам був людиною слабкою і хворобливою. Ось що писав його учень Феодорит, єпископ Кирський: «Він весь в трудах. Хтось просить його допомогти в одному, хтось — в іншому: в суді захисну промову сказати, голодний просить нагодувати, незаможний — одяг, скорботний — втішити, ув’язнений в темниці — знайти притулок, боржник — допомогти віддати борг, посварені просять помирити, слуга просить захистити від жорстокого господаря, сирота просить втішити, вдова просить милостиню. І так щодня! Святитель займався вирішенням численних проблем інших людей. Для хворих він був лікарем, для скорботним — утішителем. Для всіх він був усім».
Часто в наш монастир приїжджають люди і розповідають про чудесну участь святителів у їхньому житті. Багато з цих оповідань вражають до глибини душі. Відповідь на свої питання я знайшов у святого Максима Сповідника, який сказав приблизно таке: «Людина, в якій живе любов, отримує від Бога дар чудотворення».
Любов — це головна чеснота, і вона наближає Бога до нас, бо Він Сам є Любов. Любов — це не гарні слова, любов — це діла.
Дозвольте закінчити словами мого друга, який нещодавно випустив невелику, але дуже хорошу книгу. Він пише: «Якщо ти відвідуєш всі церковні служби, виснажуєш себе постами, вивчив напам’ять усю Біблію, а в житті не виконав того, про що говорив Христос: «Я був голодний, і ви нагодували мене. Я був спраглий, і ви напоїли мене. Був нагий, і ви дали мені одяг. Я не мав житла, і ви дали мені прихисток. У в’язниці був, і ви провідали мене». Якщо цього ти ніколи не робив, то ти – мідь дзвеняща. Той, хто шукає Бога в цьому світі, не знайде Його ніде, а тільки серед хворих, голодних, ув’язнених, знедолених. Якщо людина не чує крику голодного і знедоленого, вона не почує і гласу Божого. А догматичні міркування мені настільки ж цікаві, як і питання класифікації комах. Лик Христа втрачається в середовищі теоретиків духовних формул про сутності, про іпостасі. А я особисто вважаю, — продовжує мій друг, — що той, хто покірливо помив хоча б одного лежачого тяжкохворого, стоїть вище всіх титанів богослов’я разом узятих».
Я знав у житті багатьох великих людей — письменників, філософів, учених. Деякі з них були мені симпатичні, з ними було цікаво. Я можу дати їм оцінку, похвалити, коли вони цього варті. Але моральну оцінку я даю тільки тоді, коли бачу, що люди були поруч з важкохворими і допомагали їм без всякої користі, самовіддано і з любов’ю. Тільки таких людей я вважаю учнями Христа.»
Часто в наш монастир приїжджають люди і розповідають про чудесну участь святителів у їхньому житті. Багато з цих оповідань вражають до глибини душі. Відповідь на свої питання я знайшов у святого Максима Сповідника, який сказав приблизно таке: «Людина, в якій живе любов, отримує від Бога дар чудотворення».
Любов — це головна чеснота, і вона наближає Бога до нас, бо Він Сам є Любов. Любов — це не гарні слова, любов — це діла.
Дозвольте закінчити словами мого друга, який нещодавно випустив невелику, але дуже хорошу книгу. Він пише: «Якщо ти відвідуєш всі церковні служби, виснажуєш себе постами, вивчив напам’ять усю Біблію, а в житті не виконав того, про що говорив Христос: «Я був голодний, і ви нагодували мене. Я був спраглий, і ви напоїли мене. Був нагий, і ви дали мені одяг. Я не мав житла, і ви дали мені прихисток. У в’язниці був, і ви провідали мене». Якщо цього ти ніколи не робив, то ти – мідь дзвеняща. Той, хто шукає Бога в цьому світі, не знайде Його ніде, а тільки серед хворих, голодних, ув’язнених, знедолених. Якщо людина не чує крику голодного і знедоленого, вона не почує і гласу Божого. А догматичні міркування мені настільки ж цікаві, як і питання класифікації комах. Лик Христа втрачається в середовищі теоретиків духовних формул про сутності, про іпостасі. А я особисто вважаю, — продовжує мій друг, — що той, хто покірливо помив хоча б одного лежачого тяжкохворого, стоїть вище всіх титанів богослов’я разом узятих».
Я знав у житті багатьох великих людей — письменників, філософів, учених. Деякі з них були мені симпатичні, з ними було цікаво. Я можу дати їм оцінку, похвалити, коли вони цього варті. Але моральну оцінку я даю тільки тоді, коли бачу, що люди були поруч з важкохворими і допомагали їм без всякої користі, самовіддано і з любов’ю. Тільки таких людей я вважаю учнями Христа.»
"Небезпека – полюбити Церкву як би "без" Христа. Цієї любові більше, ніж думають. Але Церква - це тільки Христос, Його життя та Його дар. Шукати в Церкві чогось крім Христа (а це означає – шукати себе і свого) – неминуче впасти в оману, в збочення і в підсумку - в саморуйнування".
Протопресвітер Олександр Шмеман
Протопресвітер Олександр Шмеман
о. Георгій Гуляєв пише:
««Я тут подумав так, чисто для себе, що "проблема" УПЦ в тому, що вона справжня… Церква.
УПЦ – це Церква, яка вміщає в себе велику кількість дуже різних людей. І ця різниця в віці, статі, майновому стані робить її відмінною від будь-яких політичних рухів, освітніх спільнот чи клубів за інтересами.
Сам критерій належності до Церкви визначається не за походженням людини і місцем її проживання, расою чи національністю, освітою чи політичними вподобаннями, мовою чи соціальною активністю. Якщо пояснювати «для пересічних громадян» критерій належності до Церкви, то це — віра в Бога, прийняття вчення Церкви та участь у Таїнствах.
Стан належності/неналежності до Церкви з точки зору самої Церкви — це хиткий стан між недосяжною святістю і гріховною природою самої людини. Гріх-каяття-гріх-каяття… і так усе життя. Тому і святими за життя ми не називаємо нікого, а грішників терпимо до останнього їхнього подиху.
В УПЦ, як у справжній земній Церкві, маса недоліків через гріховність її членів. Починаючи з першого заклику "Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне!", до Церкви приходили і продовжують приходити і Іуда Іскаріотський, і Ананія, і кар’єристи, і просто "хворі на голову". Саму ж Церкву лихорадить в усі часи однаково і від гарячих обіймів державної симфонії, і від прямих гонінь, і від єресей-розколів.
Ми рідко змінюємо керівництво через неефективний менеджмент, зазвичай це робить Сам Господь Своїм Промислом.
Так, суспільство може очікувати від Церкви чогось надзвичайно-інтелектуально-актуального, ігноруючи її повсякденну роль і значення як єдиного місця, де втіху знаходять немічні і неосвічені члени суспільства. Згоден, відношення Церкви до земних подій – важлива складова її буття, бо саме вона з моральної точки зору називає щось добрим, вартим наслідування, а щось – гріховним, з чим ти виявишся чужим у Царстві Небесному. Слава Богу, що УПЦ дала оцінку російсько-українській війні в перші дні повномасштабного вторгнення в Україну.
Звичайно, особисто мені хотілося б, аби Церква земна відповідала своєму ідеальному образу. Але я розумію, що якщо почати з неї виганяти всіх за моїми високими ідеалістичними критеріями, то першим потрібно буде вигнати саме мене. Але ж я особисто цього не хочу. Так, я грішний священник, але в мене є надія на Боже довготерпіння і милосердя, надія на те, що Бог дасть сили стати кращим, ніж я є зараз.
Логічно, є ті слабкості й недоліки, з якими церковна спільнота здатна миритися, терпляче очікуючи зміни людини, а є те, що потребує педагогічного покарання, але все одно з любов’ю і надією на покаяння грішника.
Цікавим, як на мене, є те, що в канонічному та в містичному сенсі до УПЦ немає претензій у жодної з Помісних Православних Церков нашої планети. Ба більше, Римо-Католицька Церква з усіма її філіями також визнає апостольське преємство єпископату УПЦ, а відповідно й її священства.
Тут немає потреби нікому доказувати хитромудрими формулами та притягнутими за вуха аргументами про те, в якому стані/статусі були "ті двоє, коли поклали руки на третього", роками чекати визнання та радіти точковим "доказам-співслужінням".
Якось так…»
««Я тут подумав так, чисто для себе, що "проблема" УПЦ в тому, що вона справжня… Церква.
УПЦ – це Церква, яка вміщає в себе велику кількість дуже різних людей. І ця різниця в віці, статі, майновому стані робить її відмінною від будь-яких політичних рухів, освітніх спільнот чи клубів за інтересами.
Сам критерій належності до Церкви визначається не за походженням людини і місцем її проживання, расою чи національністю, освітою чи політичними вподобаннями, мовою чи соціальною активністю. Якщо пояснювати «для пересічних громадян» критерій належності до Церкви, то це — віра в Бога, прийняття вчення Церкви та участь у Таїнствах.
Стан належності/неналежності до Церкви з точки зору самої Церкви — це хиткий стан між недосяжною святістю і гріховною природою самої людини. Гріх-каяття-гріх-каяття… і так усе життя. Тому і святими за життя ми не називаємо нікого, а грішників терпимо до останнього їхнього подиху.
В УПЦ, як у справжній земній Церкві, маса недоліків через гріховність її членів. Починаючи з першого заклику "Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне!", до Церкви приходили і продовжують приходити і Іуда Іскаріотський, і Ананія, і кар’єристи, і просто "хворі на голову". Саму ж Церкву лихорадить в усі часи однаково і від гарячих обіймів державної симфонії, і від прямих гонінь, і від єресей-розколів.
Ми рідко змінюємо керівництво через неефективний менеджмент, зазвичай це робить Сам Господь Своїм Промислом.
Так, суспільство може очікувати від Церкви чогось надзвичайно-інтелектуально-актуального, ігноруючи її повсякденну роль і значення як єдиного місця, де втіху знаходять немічні і неосвічені члени суспільства. Згоден, відношення Церкви до земних подій – важлива складова її буття, бо саме вона з моральної точки зору називає щось добрим, вартим наслідування, а щось – гріховним, з чим ти виявишся чужим у Царстві Небесному. Слава Богу, що УПЦ дала оцінку російсько-українській війні в перші дні повномасштабного вторгнення в Україну.
Звичайно, особисто мені хотілося б, аби Церква земна відповідала своєму ідеальному образу. Але я розумію, що якщо почати з неї виганяти всіх за моїми високими ідеалістичними критеріями, то першим потрібно буде вигнати саме мене. Але ж я особисто цього не хочу. Так, я грішний священник, але в мене є надія на Боже довготерпіння і милосердя, надія на те, що Бог дасть сили стати кращим, ніж я є зараз.
Логічно, є ті слабкості й недоліки, з якими церковна спільнота здатна миритися, терпляче очікуючи зміни людини, а є те, що потребує педагогічного покарання, але все одно з любов’ю і надією на покаяння грішника.
Цікавим, як на мене, є те, що в канонічному та в містичному сенсі до УПЦ немає претензій у жодної з Помісних Православних Церков нашої планети. Ба більше, Римо-Католицька Церква з усіма її філіями також визнає апостольське преємство єпископату УПЦ, а відповідно й її священства.
Тут немає потреби нікому доказувати хитромудрими формулами та притягнутими за вуха аргументами про те, в якому стані/статусі були "ті двоє, коли поклали руки на третього", роками чекати визнання та радіти точковим "доказам-співслужінням".
Якось так…»
о. Олександр Клименко запрошує освячувати воду київським ізводом. Для цього він провів неабияку роботу та підготував для охочих чудовий текст чинопослідування:
«Текст великого освячення води на Богоявлення.
Для тих, хто пробує звершувати богослужіння київським ізводом, але не має ще достатньої практики, можливо, стане у нагоді моя пропозиція. Роздрукуйте собі вже готові тексти в українській транслітерації. Їх я щойно підготував для власного храму і викладаю прямо тут Вам для зручності. Для цього я використовував требник Петра Могили та требник Арсенія Желіборовського - обидва містять нашу традицію середини 17-го століття. Саме таким варіантом погляду на українську традицію вимови богослужбових текстів користуємося ми у нашій парафії вже цілий рік.»
«Текст великого освячення води на Богоявлення.
Для тих, хто пробує звершувати богослужіння київським ізводом, але не має ще достатньої практики, можливо, стане у нагоді моя пропозиція. Роздрукуйте собі вже готові тексти в українській транслітерації. Їх я щойно підготував для власного храму і викладаю прямо тут Вам для зручності. Для цього я використовував требник Петра Могили та требник Арсенія Желіборовського - обидва містять нашу традицію середини 17-го століття. Саме таким варіантом погляду на українську традицію вимови богослужбових текстів користуємося ми у нашій парафії вже цілий рік.»