Американський 🚀 піхотинець

Ти сидиш в ТЦ, тримаєш доньку на колінах…

Добрі люди дають тобі 6 дронів і ти приїжджаєш ввечері в Київ і на радощах що можеш заночувати вдома, побачити дітей, провести з ними добу, отримати дрони і повернутися не с пустими руками. Ти радієш, бо забезпечиш своїх пілотів і убезпечиш нашу піхоту на СП.

І ось вранці тебе будить дзвінок і твій сержант каже : "СанСанич 200." СанСанич який з нами майже з самого початку, більше двох років разом. СПшки в -15 та в спеку+40, разом штурми, евакуації , разом пораненні, разом в одній операційній на сусідніх столах, разом копання бліндажів , разом шашлик на свята, нагородження перед строєм, постійне його скиглення що там важко, але йшов, тримав позиції. Жодного разу не відмовився. Тягнув лямку попри все.

І ось ти дома, діти, сидиш в ТЦ, бо обіцяв зводити донечку на батут. Ти тут, а він лежить там, в посадці з уламком в серці. Ця картина в тебе перед очима, ти не помічаєш нічого і нікого навколо. Ти відчуваєш себе як остання наволочь, як зрадник, бо ти тут а він там , а забрати ми його не можемо, бо нема змоги зайти на ту позицію. Його мама дзвонить вже декілька раз і питає, чи все добре з Сашком, бо вже декілька днів з ним немає звʼязку , а ми змушені тупо брехати, казати, що все добре в той час коли знаємо, що він вже загинув. Змушені брехати , бо матері не пояснити, що ми не можемо зараз забрати тіло її сина бо там все заміновано, все проглядаєтся ворожими дронами і піти з групою зараз туди - це 80% верогідності що в групі будуть 200-ті та 300-ті. Тому ми чекаємо на дощ, щоб його вивезти, а вже потім повідомляти. І від цієї брехні ще важче і огидніше на душі.

Ти сидиш тут, а він там, лежить, і від цієї болі та незмоги його забрати вивертає душу наізнанку. Хочеться вити, але це не допоможе, емоції не доцільні, на це ти як командир не маєш права , і в той самий час донька питає : тато а ти мене любиш? І ти посміхаєшся киваєш головою і береш її на руки. А на душі в тебе таке- що легше дійти пішки до луни чим комусь це пояснити. Бо ти тут, а твій побратим там.

Відповідальність це важка ноша. Важча за будь який бронежилет. Командир взводу - це та єдина посада де ти хоч і офіцер, але живеш разом зі своїм особовим складом, з простими солдатами та сержантами, ти разом з ними в полі. Це посада де ти не відірваний від реалій окопів і де для тебе особовий склад це не прізвища на папері , як для старших командирів- для тебе це твої побратими з якими пройшла частина твого життя, це твоя друга родина. І тому загибель кожного свого бійця ти пропускаєш через себе. Ти маєш тримати стрій хоч це і важко , але ти мусиш це робити , бо за тобою люди, твої побратими. Хлопці теж тримають стрій, бо знають за що воюють, бо на нас бойові задачі, від виконання яких залежить життя нашої піхоти. Ми звикли до втрат, зовні не подаємо виду, але на душі …..

А потім все ж таки дзвониш мамі, бо вона мати героя і заслуговує на те, щоб з нею розмовляли, підтримали, а не просто стандартна відписка від бригади, шматок папірця ….. а знаєте як це повідомляти матері, що її син загинув ?! і чути в трубку таке, що в тебе кров холоне у венах.

Ти будеш особисто їхати на поховання, стояти біля труни, віддавати останню шану , бо він це заслужив і щоб мати бачила, що її син це не статистика , це втрата близької нам людини.

Раніше загибель побратимів було якось легше переносити . Зараз чим довше на війні, тим важче тримати цей удар. Але вибору немає. Війна триває. А наші сльозі та соплі по великому рахунку нікому не потрібні. Жалість та слабкість ні в кого не викликає поваги, а стійкість- так. Чоловічі сльози на хрен нікому не потрібні - так сам, як нам не потрібно щоб нас жаліли і казали : бідненьки ви наші …. Образ жертви - це не про нас.

Тому бʼємось далі...

СанСанич... Честь!

(с) Ротан Кримській

Американський піхотинець

41.1K views19:36