#FightForUkraine
Сьогодні свій ювілей мав святкувати Олександр Марченко – підприємець, військовослужбовець, політик і народний депутат України 8-го скликання. Проте 6 березня 2022 року він віддав своє життя, захищаючи Київщину від російського вторгнення.
Народився Олександр Марченко 14 січня 1965 року в селі Рибчинці Вінницької області.
Здобув фах інженера-будівельника в Київському будівельному технікумі та закінчив Міжрегіональну Академію управління персоналом за спеціальністю «менеджмент організацій».
Протягом життя Олександр займав різні посади в будівельних підприємствах, а згодом став власником та керівником ПП «Каменяр» і головою правління ТДВ «Білоцерківський кар’єр». З 2008 року він почав брати активну участь в політичному житті країни.
В ролі політика Олександр Марченко був депутатом Білоцерківської міської ради, очільником партійних організацій, а в 2014 році він був обраний народним депутатом України.
Попри все, у тому ж 2014 році Олександр вирішив не залишатися осторонь відбиття російської агресії, а тому взяв участь у АТО в складі 72-ї окремої механізованої бригади. Внаслідок обстрілу українських позицій під містом Хрустальний (тодішнім Красний Луч) отримав поранення і продовжив допомагати захищати країну вже в ролі волонтера.
З першого дня повномасштабного вторгнення Росії Олександр Марченко почав збирати своїх знайомих, щоб долучитися до оборони України в лавах 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Вже 25 лютого 2022 року добровольці вступили в бій у Мощині на Київщині.
Завдяки своїм інженерним та організаційним навичкам Олександр чудово проявив себе в ролі командира позиції. Він завжди ставив життя своїх підлеглих вище за власне. Саме тому, 6 березня 2022 року, в критичній ситуації він надав їм наказ відступати, а сам разом з іншими трьома бійцями прикрив їхній відступ ціною власного життя.
Олександр Марченко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та пам'ятною відзнакою «За оборону Авдіївки». З 28 липня 2022 року вулицю Чайковського в Білій Церкві було перейменовано на честь померлого захисника.
Сьогодні свій ювілей мав святкувати Олександр Марченко – підприємець, військовослужбовець, політик і народний депутат України 8-го скликання. Проте 6 березня 2022 року він віддав своє життя, захищаючи Київщину від російського вторгнення.
Народився Олександр Марченко 14 січня 1965 року в селі Рибчинці Вінницької області.
Здобув фах інженера-будівельника в Київському будівельному технікумі та закінчив Міжрегіональну Академію управління персоналом за спеціальністю «менеджмент організацій».
Протягом життя Олександр займав різні посади в будівельних підприємствах, а згодом став власником та керівником ПП «Каменяр» і головою правління ТДВ «Білоцерківський кар’єр». З 2008 року він почав брати активну участь в політичному житті країни.
В ролі політика Олександр Марченко був депутатом Білоцерківської міської ради, очільником партійних організацій, а в 2014 році він був обраний народним депутатом України.
Попри все, у тому ж 2014 році Олександр вирішив не залишатися осторонь відбиття російської агресії, а тому взяв участь у АТО в складі 72-ї окремої механізованої бригади. Внаслідок обстрілу українських позицій під містом Хрустальний (тодішнім Красний Луч) отримав поранення і продовжив допомагати захищати країну вже в ролі волонтера.
З першого дня повномасштабного вторгнення Росії Олександр Марченко почав збирати своїх знайомих, щоб долучитися до оборони України в лавах 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Вже 25 лютого 2022 року добровольці вступили в бій у Мощині на Київщині.
Завдяки своїм інженерним та організаційним навичкам Олександр чудово проявив себе в ролі командира позиції. Він завжди ставив життя своїх підлеглих вище за власне. Саме тому, 6 березня 2022 року, в критичній ситуації він надав їм наказ відступати, а сам разом з іншими трьома бійцями прикрив їхній відступ ціною власного життя.
Олександр Марченко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та пам'ятною відзнакою «За оборону Авдіївки». З 28 липня 2022 року вулицю Чайковського в Білій Церкві було перейменовано на честь померлого захисника.
😢25💔9🔥2
#FightForUkraine
17 січня в боях під Покровськом загинула білоруська доброволиця, снайперка ІІ-го Інтернаціонального Легіону Марія Зайцева.
Фото закривавленої 19-річної Марії облетіло світ у серпні 2020 року. Тоді вона з другом і його братом приїхали до Мінська з рідного Гомеля, щоб висловити свою позицію щодо результатів виборів президента. Після опівночі в натовп мирних протестувальників полетіли гумові кулі та світлошумові гранати. Пізніше в дівчини діагностували цілу низку травм і поранень. Також із стегна дістали три гумові кулі.
Півтора місяця Марія провела в госпіталі в Мінську, а тоді чеська медично-гуманітарна місія MEDEVAC вивезла її та ще кількох постраждалих білорусів на лікування та реабілітацію в Чехію. Марія не планувала еміграцію, але після лікування зрозуміла, що в лукашенківську Білорусь їй дорога закрита.
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Марія Зайцева працювала волонтером у одній з організацій, яка допомагала українським біженцям у Чехії. А потім приєдналася до білоруських добровольців, які у складі ІІ-го Інтернаціонального Легіону стали на захист України від спільного ворога. Спочатку допомагала пораненим на медпункті, потім наполягла на тому, щоб працювати ближче до передової – в окопі.
«Вона один з небагатьох ветеранів Легіону з перших днів його формування. Завжди у пошуку себе. Завжди попереду. Де гаряче. Санта, я мушу бути в окопі з хлопцями. Маш, а може ну його? Давай просто медевак? Санта, я мушу бути в окопі! Два таких нарваних. Вона і Ювелір. Але врятовані життя хлопців саме завдяки їм», – відгукувався про Марію командир Легіону полковник Руслан Мирошниченко.
У 2023-му сама отримала поранення. Після лікування і реабілітації вирішила піти на курси снайперів. Завдяки місяцям навчання і тренувань вона стала результативним снайпером.
16 січня Марія Зайцева святкувала своє 24-річчя. А наступного дня була знову на передовій. «Сьогодні вночі під Покровськом вона напрацювала гарно. Але арта робить своє», – зазначив Мирошниченко.
18 січня побратими здійснили спецоперацію та забрали тіло загиблої з зони ураження. За заповітом дівчину планують поховати поряд із загиблим побратимом із позивним Мінськ.
17 січня в боях під Покровськом загинула білоруська доброволиця, снайперка ІІ-го Інтернаціонального Легіону Марія Зайцева.
Фото закривавленої 19-річної Марії облетіло світ у серпні 2020 року. Тоді вона з другом і його братом приїхали до Мінська з рідного Гомеля, щоб висловити свою позицію щодо результатів виборів президента. Після опівночі в натовп мирних протестувальників полетіли гумові кулі та світлошумові гранати. Пізніше в дівчини діагностували цілу низку травм і поранень. Також із стегна дістали три гумові кулі.
Півтора місяця Марія провела в госпіталі в Мінську, а тоді чеська медично-гуманітарна місія MEDEVAC вивезла її та ще кількох постраждалих білорусів на лікування та реабілітацію в Чехію. Марія не планувала еміграцію, але після лікування зрозуміла, що в лукашенківську Білорусь їй дорога закрита.
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Марія Зайцева працювала волонтером у одній з організацій, яка допомагала українським біженцям у Чехії. А потім приєдналася до білоруських добровольців, які у складі ІІ-го Інтернаціонального Легіону стали на захист України від спільного ворога. Спочатку допомагала пораненим на медпункті, потім наполягла на тому, щоб працювати ближче до передової – в окопі.
«Вона один з небагатьох ветеранів Легіону з перших днів його формування. Завжди у пошуку себе. Завжди попереду. Де гаряче. Санта, я мушу бути в окопі з хлопцями. Маш, а може ну його? Давай просто медевак? Санта, я мушу бути в окопі! Два таких нарваних. Вона і Ювелір. Але врятовані життя хлопців саме завдяки їм», – відгукувався про Марію командир Легіону полковник Руслан Мирошниченко.
У 2023-му сама отримала поранення. Після лікування і реабілітації вирішила піти на курси снайперів. Завдяки місяцям навчання і тренувань вона стала результативним снайпером.
16 січня Марія Зайцева святкувала своє 24-річчя. А наступного дня була знову на передовій. «Сьогодні вночі під Покровськом вона напрацювала гарно. Але арта робить своє», – зазначив Мирошниченко.
18 січня побратими здійснили спецоперацію та забрали тіло загиблої з зони ураження. За заповітом дівчину планують поховати поряд із загиблим побратимом із позивним Мінськ.
💔29👍1
#FightForUkraine
Руслан Харюк народився 23 грудня 1994 року в селі Плоска Чернівецької області. Служба в безпекових структурах була його свідомим вибором ще з ранніх років життя. А тому він розпочав свою кар’єру зі служби в Національній гвардії України, але згодом перейшов у приватний сектор до охоронної фірми.
Через свою патріотичну позицію, відразу після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну він добровільно приєднався до Сил спеціальних операцій. Завдяки своєму глибокому досвіду та міцному характеру Руслан протягом служби успішно виконував найрізноманітніші завдання.
Під час Харківського контрнаступу Сил оборони України в вересні-жовтні 2022 року Руслан Харюк брав активну участь у звільненні багатьох населених пунктів Харківської області, зокрема селищ Руські Тишки, Черкаські Тишки, Борщова та міста Куп'янськ.
Пізніше він також брав участь в обороні міста Бахмута й навколишніх сіл на Донеччині. Проте восени 2022 року Руслан отримав тяжкі осколкові поранення внаслідок яких був вимушений проходити тривалу реабілітацію. Під час неї він не припиняв підтримувати фронт – займався волонтерством і допомагав у зборах для військових.
Після закінчення реабілітації Руслан Харюк відправився на спеціалізоване військове навчання у Великій Британії, де відзначився високими результатами. По поверненню до України він почав працювати інструктором, але в червні 2024 року він був прикомандирований до 47-ї окремої механізованої бригади на посаді головного сержанта розвідки.
Як згадують його близькі, перед повернення на фронт він сказав: «Я їду битися, в мене гарні навички, і якщо державі потрібно – я можу бути корисним».
Попри все, 27 червня 2024 року, Руслан Харюк загинув від танкового обстріл, виконуючи бойове завдання поблизу селища Сокіл у Покровському районі Донецької області.
Руслан Харюк народився 23 грудня 1994 року в селі Плоска Чернівецької області. Служба в безпекових структурах була його свідомим вибором ще з ранніх років життя. А тому він розпочав свою кар’єру зі служби в Національній гвардії України, але згодом перейшов у приватний сектор до охоронної фірми.
Через свою патріотичну позицію, відразу після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну він добровільно приєднався до Сил спеціальних операцій. Завдяки своєму глибокому досвіду та міцному характеру Руслан протягом служби успішно виконував найрізноманітніші завдання.
Під час Харківського контрнаступу Сил оборони України в вересні-жовтні 2022 року Руслан Харюк брав активну участь у звільненні багатьох населених пунктів Харківської області, зокрема селищ Руські Тишки, Черкаські Тишки, Борщова та міста Куп'янськ.
Пізніше він також брав участь в обороні міста Бахмута й навколишніх сіл на Донеччині. Проте восени 2022 року Руслан отримав тяжкі осколкові поранення внаслідок яких був вимушений проходити тривалу реабілітацію. Під час неї він не припиняв підтримувати фронт – займався волонтерством і допомагав у зборах для військових.
Після закінчення реабілітації Руслан Харюк відправився на спеціалізоване військове навчання у Великій Британії, де відзначився високими результатами. По поверненню до України він почав працювати інструктором, але в червні 2024 року він був прикомандирований до 47-ї окремої механізованої бригади на посаді головного сержанта розвідки.
Як згадують його близькі, перед повернення на фронт він сказав: «Я їду битися, в мене гарні навички, і якщо державі потрібно – я можу бути корисним».
Попри все, 27 червня 2024 року, Руслан Харюк загинув від танкового обстріл, виконуючи бойове завдання поблизу селища Сокіл у Покровському районі Донецької області.
💔23😢6
#FightForUkraine
Валентина Макаренко народилася в місті Кропивницький Кіровоградської області. У 2015 році разом із родиною переїхала до Києва. З самого дитинства вона захоплювалася музикою й хотіла пов’язати з нею своє життя. Займатися вокалом Валентина почала ще з 5 років, а вже в дорослому віці вона стала студенткою Київського національного університету культури і мистецтв, де здобула освіту за фахом естрадного вокалу.
Пізніше молода вокалістка також вступила до Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва. Паралельно вона працювала майстринею в салоні краси й навіть хотіла розробити власну методику розвитку через музику для дітей з особливими освітніми потребами.
Проте всі її життєві плани були призупинені з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. Коли батько Валентини, Віталій Філіпов, пішов на фронт добровольцем під позивним «Патон», вона стала активною волонтеркою – допомагала йому та його побратимам із забезпеченням усім необхідним.
Отримавши восени 2022 року звістку про загибель батька поблизу Балаклії на Харківщині, Валентина вирішила продовжити його справу та долучитися до Сил оборони України. Вона створила благодійний фонд «Патон», пройшла курси тактичної військової медицини й влітку 2023 року приєдналася до 4-ї окремої танкової бригади кулеметницею.
9 січня 2024 року під час виконання бойового завдання на Харківщині Валентина Макаренко загинула від прямого влучання протитанкової керованої ракети в машину, якою вона з побратимами поверталася з позицій.
Захисницю було поховано на Лісовому кладовищі в Києві неподалік від її батька. Валентині назавжди 23 роки.
Валентина Макаренко народилася в місті Кропивницький Кіровоградської області. У 2015 році разом із родиною переїхала до Києва. З самого дитинства вона захоплювалася музикою й хотіла пов’язати з нею своє життя. Займатися вокалом Валентина почала ще з 5 років, а вже в дорослому віці вона стала студенткою Київського національного університету культури і мистецтв, де здобула освіту за фахом естрадного вокалу.
Пізніше молода вокалістка також вступила до Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва. Паралельно вона працювала майстринею в салоні краси й навіть хотіла розробити власну методику розвитку через музику для дітей з особливими освітніми потребами.
Проте всі її життєві плани були призупинені з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. Коли батько Валентини, Віталій Філіпов, пішов на фронт добровольцем під позивним «Патон», вона стала активною волонтеркою – допомагала йому та його побратимам із забезпеченням усім необхідним.
Отримавши восени 2022 року звістку про загибель батька поблизу Балаклії на Харківщині, Валентина вирішила продовжити його справу та долучитися до Сил оборони України. Вона створила благодійний фонд «Патон», пройшла курси тактичної військової медицини й влітку 2023 року приєдналася до 4-ї окремої танкової бригади кулеметницею.
9 січня 2024 року під час виконання бойового завдання на Харківщині Валентина Макаренко загинула від прямого влучання протитанкової керованої ракети в машину, якою вона з побратимами поверталася з позицій.
Захисницю було поховано на Лісовому кладовищі в Києві неподалік від її батька. Валентині назавжди 23 роки.
💔25❤3👍1
#FightForUkraine
Євген Шумілов народився 12 січня 1992 року в Києві. Свій творчий шлях він почав у ранньому віці з занять танцями, проте згодом потрапив до акторського гуртка, який і визначив його подальшу кар’єру. Після закінчення школи Євген вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана. Карпенка-Карого, де здобув акторську освіту.
З отриманням диплома він розпочав повноцінну кар’єру актора. Протягом 8 років Євген Шумілов виконував різні ролі в приватних альтернативних театрах та знімався у серіалах і телепроєктах як: «Реальна містика», «Агенти справедливості», «Речовий доказ», «Відділ 44», «Сидорéнки-Сидóренки» й «Швидка».
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році він тричі намагався потрапити на фронт. У цей час Євген працював на пошті, де відзначився участю в відомій рекламній компанії. Проте в серпні 2022 року він нарешті зміг долучитися до Сил оборони України.
Спочатку Євген Шумілов став зв’язківцем, проте невдовзі змінив спеціалізацію на бойового медика. Згодом він став ротним медиком 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 3-ї ОШБр у званні сержанта. Євген брав участь у чисельних боях в Авдіївці, Семенівці, Бахмуті, Андріївці, Кліщіївці на Донеччині, а також на території Харківщини й Луганщини.
За проявлену хоробрість та порятунок життів своїх побратимів у найскладніших умовах Євгена Шумілова було нагороджено почесними нагрудними знаками «Хрест хоробрих» та «Золотий хрест».
Він загинув 30 квітня 2024 року поблизу села Нововодяне Луганської області, закривши собою пораненого побратима під час ворожого штурму. Євгену назавжди 32 роки.
Євген Шумілов народився 12 січня 1992 року в Києві. Свій творчий шлях він почав у ранньому віці з занять танцями, проте згодом потрапив до акторського гуртка, який і визначив його подальшу кар’єру. Після закінчення школи Євген вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана. Карпенка-Карого, де здобув акторську освіту.
З отриманням диплома він розпочав повноцінну кар’єру актора. Протягом 8 років Євген Шумілов виконував різні ролі в приватних альтернативних театрах та знімався у серіалах і телепроєктах як: «Реальна містика», «Агенти справедливості», «Речовий доказ», «Відділ 44», «Сидорéнки-Сидóренки» й «Швидка».
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році він тричі намагався потрапити на фронт. У цей час Євген працював на пошті, де відзначився участю в відомій рекламній компанії. Проте в серпні 2022 року він нарешті зміг долучитися до Сил оборони України.
Спочатку Євген Шумілов став зв’язківцем, проте невдовзі змінив спеціалізацію на бойового медика. Згодом він став ротним медиком 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 3-ї ОШБр у званні сержанта. Євген брав участь у чисельних боях в Авдіївці, Семенівці, Бахмуті, Андріївці, Кліщіївці на Донеччині, а також на території Харківщини й Луганщини.
За проявлену хоробрість та порятунок життів своїх побратимів у найскладніших умовах Євгена Шумілова було нагороджено почесними нагрудними знаками «Хрест хоробрих» та «Золотий хрест».
Він загинув 30 квітня 2024 року поблизу села Нововодяне Луганської області, закривши собою пораненого побратима під час ворожого штурму. Євгену назавжди 32 роки.
😢20💔7
#FightForUkraine
Андрій Горохолінський народився в місті Кам'янець-Подільський Хмельницької області в 1982 році. Будучи ще в школі, він вступив до лав «Пласту» й пов’язав з ним усе своє подальше життя. Вже тоді Андрій демонстрував відмінні лідерські та розвідницькі навички: на обох таборах, які пройшов ще юнаком, був одразу в проводі.
У 2000 році майбутній розвідник вступив на філософський факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, але навіть тоді він не покидав пластунської справи – був заступником керівника «Пласту» в рідному місті, проходив і організовував вишколи, вступив до старшого пластунства в Львові.
За роки проведені в «Пласту» Андрій Горохолінський був співорганізатором багатьох вишколів і таборів для молоді. Паралельно з цим він працював професійним інструктором з туризму та навіть інженером-конструктором військового спорядження.
Ще з юності Андрій захоплювався військовою справою, брав участь у таборах військового пластування і виступав інструктором на мілітарних вишколах. З початком війни Росії проти України в 2014 році він приєднався до добровольчого батальйону «Гарпун» і воював в межах АТО\ООС. З 2017 по 2020 рік служив за контрактом.
У 2022 році з перших днів повномасштабного вторгнення вступив до лав Сил оборони. Андрій служив у 8-му окремому полку спеціального призначення ССО імені Князя Ізяслава Мстиславича. Брав участь у численних бойових операціях на території Сумської, Харківської, Донецької та Луганської областей.
За роки служби був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою «Золотий хрест», відзнакою «Вогнепальна зброя», чисельними відзнаками «За поранення». Також його було нагороджено орденом «За мужність» II ступеня посмертно.
Він загинув 23 вересня 2024 року поблизу села Малі Проходи на Харківщині під час виконання бойового завдання з евакуації іншої підгрупи, потрапивши в засідку російських FPV-дронів. Андрію назавжди 42 роки.
Андрій Горохолінський народився в місті Кам'янець-Подільський Хмельницької області в 1982 році. Будучи ще в школі, він вступив до лав «Пласту» й пов’язав з ним усе своє подальше життя. Вже тоді Андрій демонстрував відмінні лідерські та розвідницькі навички: на обох таборах, які пройшов ще юнаком, був одразу в проводі.
У 2000 році майбутній розвідник вступив на філософський факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, але навіть тоді він не покидав пластунської справи – був заступником керівника «Пласту» в рідному місті, проходив і організовував вишколи, вступив до старшого пластунства в Львові.
За роки проведені в «Пласту» Андрій Горохолінський був співорганізатором багатьох вишколів і таборів для молоді. Паралельно з цим він працював професійним інструктором з туризму та навіть інженером-конструктором військового спорядження.
Ще з юності Андрій захоплювався військовою справою, брав участь у таборах військового пластування і виступав інструктором на мілітарних вишколах. З початком війни Росії проти України в 2014 році він приєднався до добровольчого батальйону «Гарпун» і воював в межах АТО\ООС. З 2017 по 2020 рік служив за контрактом.
У 2022 році з перших днів повномасштабного вторгнення вступив до лав Сил оборони. Андрій служив у 8-му окремому полку спеціального призначення ССО імені Князя Ізяслава Мстиславича. Брав участь у численних бойових операціях на території Сумської, Харківської, Донецької та Луганської областей.
За роки служби був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою «Золотий хрест», відзнакою «Вогнепальна зброя», чисельними відзнаками «За поранення». Також його було нагороджено орденом «За мужність» II ступеня посмертно.
Він загинув 23 вересня 2024 року поблизу села Малі Проходи на Харківщині під час виконання бойового завдання з евакуації іншої підгрупи, потрапивши в засідку російських FPV-дронів. Андрію назавжди 42 роки.
💔20❤🔥4
#FightForUkraine
Український актор театру та кіно, що віддав 20 років свого життя сцені, народився 2 лютого 1979 року в місті Дніпро. Свій мистецький шлях Яків Ткаченко розпочав ще в 14 років, коли почав грати в одному з місцевих народних театрів.
Після закінчення школи він вступив до Дніпропетровського театрального коледжу, щоб вчитися на актора драми. Вже тоді Яків відзначився своїм вмінням легко поводитися на сцені й акторським талантом. Здобувши освіту, він отримує запрошення грати в Дніпровському академічному театрі драми та комедії, де працює до 2019 року.
Паралельно з цим, у 2003 році Яків Ткаченко починає свій шлях у кіно зі зйомок у фільмі «Дикий табун». Згодом він зіграв ролі в понад 10 фільмах та серіалах, особливо запам’ятавшись участю в фільми «Довбуш», де Яків зіграв опришка Івана Сабата.
В 2011 році Ткаченко вступає до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на режисуру драми. А з 2020 року починає грати в Дніпровському академічному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка.
Хоч він не уявляв своє життя без сцени, акторська кар’єра відійшла на другий план у житті Якова з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. В перші ж дні агресії він йде добровольцем до 128-ої бригади територіальної оборони.
В її складі Яків Ткаченко проходить бої під Вугледаром і двічі отримує поранення, після чого демобілізується та тимчасово повертається до акторства. Але він не зміг довго лишатися осторонь й у вересні 2024 року приймає рішення повернутися на фронт і вступає до лав 3-ї ОШБр.
14 грудня 2024 року стало відомо про смерть Якова на фронті, йому назавжди 45 років.
Український актор театру та кіно, що віддав 20 років свого життя сцені, народився 2 лютого 1979 року в місті Дніпро. Свій мистецький шлях Яків Ткаченко розпочав ще в 14 років, коли почав грати в одному з місцевих народних театрів.
Після закінчення школи він вступив до Дніпропетровського театрального коледжу, щоб вчитися на актора драми. Вже тоді Яків відзначився своїм вмінням легко поводитися на сцені й акторським талантом. Здобувши освіту, він отримує запрошення грати в Дніпровському академічному театрі драми та комедії, де працює до 2019 року.
Паралельно з цим, у 2003 році Яків Ткаченко починає свій шлях у кіно зі зйомок у фільмі «Дикий табун». Згодом він зіграв ролі в понад 10 фільмах та серіалах, особливо запам’ятавшись участю в фільми «Довбуш», де Яків зіграв опришка Івана Сабата.
В 2011 році Ткаченко вступає до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на режисуру драми. А з 2020 року починає грати в Дніпровському академічному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка.
Хоч він не уявляв своє життя без сцени, акторська кар’єра відійшла на другий план у житті Якова з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. В перші ж дні агресії він йде добровольцем до 128-ої бригади територіальної оборони.
В її складі Яків Ткаченко проходить бої під Вугледаром і двічі отримує поранення, після чого демобілізується та тимчасово повертається до акторства. Але він не зміг довго лишатися осторонь й у вересні 2024 року приймає рішення повернутися на фронт і вступає до лав 3-ї ОШБр.
14 грудня 2024 року стало відомо про смерть Якова на фронті, йому назавжди 45 років.
💔21❤3👍1
#FightForUkraine
Андрій Чепіль розповідав, що музика сама його знайшла – майбутній музикант ріс у творчій родині й ще в школі почав займатися грою на музичних інструментах. Завдяки своїй майстерності він міг опанувати все, від фортепіано до трембіти, але повномасштабне російське вторгнення в Україну обірвало його життя.
Народився Андрій 6 квітня 1994 року в селі Бабухів Івано-Франківської області. Школярем, він не тільки захоплюється музикою, але й долучається до «Пласту». Активно пластує близько 7 років, проте й надалі бере участь у заходах скаутської організації. Пізніше, паралельно з навчанням в Івано-Франківському національно технічному університеті нафти і газу, Андрій стає учасником Революції гідності. Долучається до декількох студентських організацій.
Але саме музика була центром його життя: він був саксофоністом і вокалістом гуртів «Frisson Band» і «Smerichka.2.0», трембітарем у гурті «КораЛЛі» й навіть строкову службу проходив у військовому оркестрі почесної варти при президентському полку.
Попри все, 24 лютого 2022 року, Андрій Чепіль разом зі старшим та молодшим братами встає на захист країни від російської агресії. Спочатку він служить кулеметником і бере участь у звільненні Ізюма та Куп'янська на Харківщині. Згодом переводиться до 47-ї окремої механізованої бригади «Магура».
Андрій проходить спеціальне навчання в Німеччині, стає старшим сержантом і командиром бойової машини Бредлі. На фронті відзначається як сміливий та мотиваційний командир взводу. І навіть на передовій він не забував про гру на гітарі та повстанські пісні.
Його було нагороджено державним орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), а також пластівською відзнакою «Залізний Пластовий Хрест» (посмертно) й відзнакою Івано-Франківського міського голови «За честь і звитягу» (посмертно).
Андрій Чепіль загинув 28 червня 2023 року під час штурму поблизу села Роботине на Запорізькому напрямку. В Івано-Франківську з воїном попрощалися під звуки трембіт та карпатських рогів, йому назавжди 29 років.
Андрій Чепіль розповідав, що музика сама його знайшла – майбутній музикант ріс у творчій родині й ще в школі почав займатися грою на музичних інструментах. Завдяки своїй майстерності він міг опанувати все, від фортепіано до трембіти, але повномасштабне російське вторгнення в Україну обірвало його життя.
Народився Андрій 6 квітня 1994 року в селі Бабухів Івано-Франківської області. Школярем, він не тільки захоплюється музикою, але й долучається до «Пласту». Активно пластує близько 7 років, проте й надалі бере участь у заходах скаутської організації. Пізніше, паралельно з навчанням в Івано-Франківському національно технічному університеті нафти і газу, Андрій стає учасником Революції гідності. Долучається до декількох студентських організацій.
Але саме музика була центром його життя: він був саксофоністом і вокалістом гуртів «Frisson Band» і «Smerichka.2.0», трембітарем у гурті «КораЛЛі» й навіть строкову службу проходив у військовому оркестрі почесної варти при президентському полку.
Попри все, 24 лютого 2022 року, Андрій Чепіль разом зі старшим та молодшим братами встає на захист країни від російської агресії. Спочатку він служить кулеметником і бере участь у звільненні Ізюма та Куп'янська на Харківщині. Згодом переводиться до 47-ї окремої механізованої бригади «Магура».
Андрій проходить спеціальне навчання в Німеччині, стає старшим сержантом і командиром бойової машини Бредлі. На фронті відзначається як сміливий та мотиваційний командир взводу. І навіть на передовій він не забував про гру на гітарі та повстанські пісні.
Його було нагороджено державним орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), а також пластівською відзнакою «Залізний Пластовий Хрест» (посмертно) й відзнакою Івано-Франківського міського голови «За честь і звитягу» (посмертно).
Андрій Чепіль загинув 28 червня 2023 року під час штурму поблизу села Роботине на Запорізькому напрямку. В Івано-Франківську з воїном попрощалися під звуки трембіт та карпатських рогів, йому назавжди 29 років.
💔14😢6
#FightForUkraine
Віталій Кокошко пройшов шлях від водія на Одеській кіностудії до засновника й креативного директора однієї з найуспішніших рекламних агенцій України. Він створював сміливі реклами для відомих українських і світових брендів, що отримували десятки престижних нагород. І попри все, у відповідальний час, Віталій встав на захист України.
Майбутній режисер закінчив Одеський політехнічний інститут за спеціальністю інженер-механік. Свою творчу кар’єру він почав на Одеській кіностудії, де спочатку був нічним водієм знімальної групи, але згодом зміг піднятися до посади виконавчого продюсера й почати знімати власні картини.
Свою рекламну агенцію «Кінограф» Віталій Кокошко заснував у 1998 році в маленькому офісі на Одеській кіностудії. Як пригадує його донька – спочатку справи йшли важко й він був змушений паралельно підпрацьовувати таксистом. Проте завдяки сміливим і цікавим рекламам, вже в 2000-х роках «Кінограф» перетворилися на одну з найвідоміших креативних агенцій України.
Роботи Віталія не тільки мали комерційний успіх і приводили до його офісу такі великі компанії як Samsung чи Nestle, але й здобували безліч нагород на українських і міжнародних конкурсах. За роки його керівництва «Кінограф» отримали понад 350 нагород, включно зі статуетками Cannes Lions, Effie Europe, Effie Ukraine, Epica, Eurobest, Golden Drum та Golden Hammer. Агенцію тричі визнавали найефективнішою в Україні, а в 2014 році Effie Awards Global назвали її другою за ефективністю у світі.
З початком повномасштабного вторгнення Росії Віталій Кокошко відклав свою успішну кар’єру та долучився до лав ТрО. В грудні 2022 року він повідомив про перехід до 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців, де через вік йому пропонували штабну роботу, але Віталій відмовився й приєднався до бойової артилерійської бригади.
24 лютого 2025 року він загинув на фронті. Віталію Кокошко назавжди 58 років.
Віталій Кокошко пройшов шлях від водія на Одеській кіностудії до засновника й креативного директора однієї з найуспішніших рекламних агенцій України. Він створював сміливі реклами для відомих українських і світових брендів, що отримували десятки престижних нагород. І попри все, у відповідальний час, Віталій встав на захист України.
Майбутній режисер закінчив Одеський політехнічний інститут за спеціальністю інженер-механік. Свою творчу кар’єру він почав на Одеській кіностудії, де спочатку був нічним водієм знімальної групи, але згодом зміг піднятися до посади виконавчого продюсера й почати знімати власні картини.
Свою рекламну агенцію «Кінограф» Віталій Кокошко заснував у 1998 році в маленькому офісі на Одеській кіностудії. Як пригадує його донька – спочатку справи йшли важко й він був змушений паралельно підпрацьовувати таксистом. Проте завдяки сміливим і цікавим рекламам, вже в 2000-х роках «Кінограф» перетворилися на одну з найвідоміших креативних агенцій України.
Роботи Віталія не тільки мали комерційний успіх і приводили до його офісу такі великі компанії як Samsung чи Nestle, але й здобували безліч нагород на українських і міжнародних конкурсах. За роки його керівництва «Кінограф» отримали понад 350 нагород, включно зі статуетками Cannes Lions, Effie Europe, Effie Ukraine, Epica, Eurobest, Golden Drum та Golden Hammer. Агенцію тричі визнавали найефективнішою в Україні, а в 2014 році Effie Awards Global назвали її другою за ефективністю у світі.
З початком повномасштабного вторгнення Росії Віталій Кокошко відклав свою успішну кар’єру та долучився до лав ТрО. В грудні 2022 року він повідомив про перехід до 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців, де через вік йому пропонували штабну роботу, але Віталій відмовився й приєднався до бойової артилерійської бригади.
24 лютого 2025 року він загинув на фронті. Віталію Кокошко назавжди 58 років.
😢19💔6
Кирило Полікевич майже ніколи не розлучався з камерою й повністю віддавав себе роботі в команді «Суспільне Дніпро». Завдяки тривалому досвіду на телебаченні та працьовитості його залучали до більшості ключових проєктів філії суспільного мовника. Але життя талановитого відеографа обірвала війна Росії проти України.
Кирило народився, виріс і побудував кар’єру в Дніпрі. Саме тут в 2008 році він і почав працювати на обласному державному телебаченні, тоді ще в ролі інженера відділу комп’ютерного монтажу. Вже після створення Суспільного, з 2018 року Кирило Полікевич взяв участь в роботі міжрегіонального ранкового проєкту мовника. А за два роки він став відеографом каналу.
В червні 2023 року його було мобілізовано до лав Сил оборони України. Кирило почав зі служби в бригаді протиповітряної оборони, що захищала небо над його рідним Дніпром. Згодом він брав участь в боях на сході та Херсонщині, двічі з побратимами виходив з оточення ворога. Продовжував службу гранатометником мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Попри війну він продовжував будувати плани на майбутні проєкти. А в лютому 2025 року Кирило отримав від командира почесну нагороду «Піхота Збройних сил України».
Кирило Полікевич загинув 16 березня 2025 року, виконуючи бойове завдання неподалік від Преображенки Покровського району Донецької області. Він став 100 в списку загиблих медійників, яких убила Росія з початку повномасштабного вторгнення від Інституту масової інформації. Йому назавжди 42 роки.
#FightForUkraine
Кирило народився, виріс і побудував кар’єру в Дніпрі. Саме тут в 2008 році він і почав працювати на обласному державному телебаченні, тоді ще в ролі інженера відділу комп’ютерного монтажу. Вже після створення Суспільного, з 2018 року Кирило Полікевич взяв участь в роботі міжрегіонального ранкового проєкту мовника. А за два роки він став відеографом каналу.
В червні 2023 року його було мобілізовано до лав Сил оборони України. Кирило почав зі служби в бригаді протиповітряної оборони, що захищала небо над його рідним Дніпром. Згодом він брав участь в боях на сході та Херсонщині, двічі з побратимами виходив з оточення ворога. Продовжував службу гранатометником мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Попри війну він продовжував будувати плани на майбутні проєкти. А в лютому 2025 року Кирило отримав від командира почесну нагороду «Піхота Збройних сил України».
Кирило Полікевич загинув 16 березня 2025 року, виконуючи бойове завдання неподалік від Преображенки Покровського району Донецької області. Він став 100 в списку загиблих медійників, яких убила Росія з початку повномасштабного вторгнення від Інституту масової інформації. Йому назавжди 42 роки.
#FightForUkraine
💔16😢5
Маргариту Половінко захоплювало осмислення постіндустріального міста, місця людини в ньому й долі тих, хто його не знайшов. Але повномасштабне вторгнення Росії в Україну назавжди змінило її власне життя та творчість.
Майбутня художниця народилася 24 березня 1994 року в Кривому Розі. Там вона пішла в художню школу та відкрила свій поклик до мистецтва. Саме рідне місто стало основою для її творчості – тема постіндустріального життя не покидала Маргариту навіть під час війни.
Вона навчалася в Дніпровському театрально-художньому коледжі, а пізніше закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури за спеціальністю «Станковий живопис».
Початок російського вторгнення в 2022 році Маргарита Половінко застала за кордоном, але вже тоді вона почала активно малювати твори на основі нових переживань. Тему людини на периферії почали доповнювати питання колективного, смерті, травми та війни.
За пів року вона повернулася в Україну та взялася за волонтерство – проводила збори та допомагала у відбудові зруйнованих будинків на деокупованих територіях. Паралельно Маргарита почала відвідувати курси парамедиків й продовжувала активно творити. Згодом стала займатися евакуацією поранених у складі команди «кейсеваку».
В 2024 році Маргарита Половінко приєдналася до 2-го механізованого батальйону 3-ї ОШБр. 5 квітня 2025 року батальйон повідомив про загибель мисткині під час виконання бойового завдання. Їй назавжди 31 рік.
#FightForUkraine
Майбутня художниця народилася 24 березня 1994 року в Кривому Розі. Там вона пішла в художню школу та відкрила свій поклик до мистецтва. Саме рідне місто стало основою для її творчості – тема постіндустріального життя не покидала Маргариту навіть під час війни.
Вона навчалася в Дніпровському театрально-художньому коледжі, а пізніше закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури за спеціальністю «Станковий живопис».
Початок російського вторгнення в 2022 році Маргарита Половінко застала за кордоном, але вже тоді вона почала активно малювати твори на основі нових переживань. Тему людини на периферії почали доповнювати питання колективного, смерті, травми та війни.
За пів року вона повернулася в Україну та взялася за волонтерство – проводила збори та допомагала у відбудові зруйнованих будинків на деокупованих територіях. Паралельно Маргарита почала відвідувати курси парамедиків й продовжувала активно творити. Згодом стала займатися евакуацією поранених у складі команди «кейсеваку».
В 2024 році Маргарита Половінко приєдналася до 2-го механізованого батальйону 3-ї ОШБр. 5 квітня 2025 року батальйон повідомив про загибель мисткині під час виконання бойового завдання. Їй назавжди 31 рік.
#FightForUkraine
💔25😢7👍3❤1
Ігор Куркострига був експертом у металургії, який присвятив ній все своє професійне життя. Навіть вже будучи на фронті, він отримав від побратимів свій позивний – «Вікінг», серед іншого, через особливу любов до холодної зброї і однойменний ніж. Водночас вдома Ігор завжди був справжнім серцем для всієї своєї родини.
Він народився 31 грудня 1985 року в Дніпрі. Там Ігор провів усе своє дитинство, а згодом вступив до Національної металургійної академії України, де отримав ступінь магістра за спеціальністю «Ливарне виробництво чорних і кольорових металів».
Щиро захоплюючись своєї справою, він почав професійну кар’єру з посади інженера-технолога на ливарному виробництві місцевого заводу, а з 2021 року вже виконував обов’язки його головного металурга. За відданість роботі Ігор неодноразово отримував відзнаки та нагороди.
Все його життя змінилося в 2022 році, коли через повномасштабне вторгнення Росії в Україну Ігоря Куркостригу мобілізувався до лав ЗСУ. Невдовзі він став командиром взводу 9-ї роти 3-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи. Проявивши на фронті власиву йому завзятість та надійність, Ігор разом з побратимами пройшли крізь одні з найзапекліших боїв – Авдіївку, Бахмут, Білогорівку. У січні 2023 року йому було присвоєно звання лейтенанта.
5 березня 2023 року Ігор Куркострига загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Білогорівка Луганської області. Він отримав смертельне поранення від пострілу танка, коли пішов перевіряти стан побратимів після артилерійського обстрілу.
За проявлену хоробрість та залізне лідерство він був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно), а також медаллю «Захисник Вітчизни» (посмертно). Йому назавжди 37 років.
#FightForUkraine
Він народився 31 грудня 1985 року в Дніпрі. Там Ігор провів усе своє дитинство, а згодом вступив до Національної металургійної академії України, де отримав ступінь магістра за спеціальністю «Ливарне виробництво чорних і кольорових металів».
Щиро захоплюючись своєї справою, він почав професійну кар’єру з посади інженера-технолога на ливарному виробництві місцевого заводу, а з 2021 року вже виконував обов’язки його головного металурга. За відданість роботі Ігор неодноразово отримував відзнаки та нагороди.
Все його життя змінилося в 2022 році, коли через повномасштабне вторгнення Росії в Україну Ігоря Куркостригу мобілізувався до лав ЗСУ. Невдовзі він став командиром взводу 9-ї роти 3-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи. Проявивши на фронті власиву йому завзятість та надійність, Ігор разом з побратимами пройшли крізь одні з найзапекліших боїв – Авдіївку, Бахмут, Білогорівку. У січні 2023 року йому було присвоєно звання лейтенанта.
5 березня 2023 року Ігор Куркострига загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Білогорівка Луганської області. Він отримав смертельне поранення від пострілу танка, коли пішов перевіряти стан побратимів після артилерійського обстрілу.
За проявлену хоробрість та залізне лідерство він був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно), а також медаллю «Захисник Вітчизни» (посмертно). Йому назавжди 37 років.
#FightForUkraine
💔30❤1👍1
В цивільному житті Світлана була медсестрою у реанімації Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Іллі Мечникова. Цей досвід безумовно допоміг їй врятувати десятки життів вже в ролі медикині в Силах оборони України, проте навряд хтось очікував, що вона так само сміливо зможе взяти на себе командування бойовим підрозділом і врятувати його від оточення.
Світлана приєдналася доброволицею до захисту України ще з самого початку повномасштабного вторгнення Росії. В лавах 128-ї окремої бригади ТрО «Дике Поле» її медичні навички неодноразово рятували поранених побратимів. Син медикині, теж доброволець, загинув у боях під Бахмутом, але попри це, вона продовжує свою службу.
Днями стало відомо про героїзм Світлани в одному з боїв її батальйону, який тримає оборону на Запорізькому напрямку. Під час російського штурму підрозділ медикині залишився без командира, а тому вона була змушена прийняти командування на себе. Отримуючи інструкції від комбата, Світлана організувала оборону та корегувала дії бійців на позиціях.
Коли підрозділ потрапив в оточення через групу окупантів, що зайняла будинок в їхньому тилу, вона особисто знищила ворожих штурмовиків влучним пострілом з одноразового гранатомету. Завдяки її сміливості та міцності організованої нею оборони, бійцям вдалося утримати позицію і пізніше безпечно провести ротацію.
За проявлену відвагу Світлану було нагороджено медаллю «Хрест Сухопутних військ». Після цього вона повернулася до свого підрозділу й продовжує захист України.
#FightForUkraine
Світлана приєдналася доброволицею до захисту України ще з самого початку повномасштабного вторгнення Росії. В лавах 128-ї окремої бригади ТрО «Дике Поле» її медичні навички неодноразово рятували поранених побратимів. Син медикині, теж доброволець, загинув у боях під Бахмутом, але попри це, вона продовжує свою службу.
Днями стало відомо про героїзм Світлани в одному з боїв її батальйону, який тримає оборону на Запорізькому напрямку. Під час російського штурму підрозділ медикині залишився без командира, а тому вона була змушена прийняти командування на себе. Отримуючи інструкції від комбата, Світлана організувала оборону та корегувала дії бійців на позиціях.
Коли підрозділ потрапив в оточення через групу окупантів, що зайняла будинок в їхньому тилу, вона особисто знищила ворожих штурмовиків влучним пострілом з одноразового гранатомету. Завдяки її сміливості та міцності організованої нею оборони, бійцям вдалося утримати позицію і пізніше безпечно провести ротацію.
За проявлену відвагу Світлану було нагороджено медаллю «Хрест Сухопутних військ». Після цього вона повернулася до свого підрозділу й продовжує захист України.
#FightForUkraine
❤27👍6❤🔥1
Українцям Максим Неліпа запам’ятався яскравим телеведучим з широкою посмішкою на обличчі. А для небагатьох він був ще й надійним інженером-програмістом, що не боявся працювати в зоні відчуження ЧАЕС. Проте в останні роки Максим присвятив своє життя захисту України.
Він народився 16 жовтня 1976 року в Києві, де провів усе дитинство та вступив до Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського на спеціальність інженер-приладобудівник. Саме будучи студентом Максим відкрив у собі талант до виступів – приєднався до київської команди КВК «Ковбої політеху» і згодом став її капітаном.
Після закінчення університету Максим Неліпа розпочав свою кар’єру на телебаченні. Протягом 2000-х років він був ведучим шоу «Програй мільйон», «Погода», «Хто там?» та проєкту «Народна зірка». Також Максим знімався у кіно й брав участь у телепроєктах «Танці з зірками» та «Дизель Шоу».
Пізніше шоумен повернувся до свого покликання за освітою – почав кар’єру в IT-сфері. Зокрема, в останні роки Максим Неліпа працював інженером-програмістом автоматизованих систем радіаційного контролю у державному підприємстві, що займається моніторингом рівня радіації в зоні відчуження ЧАЕС.
З початком повномасштабного вторгнення Росії Максим вирішив вступити до Сил оборони України. В березні 2022 року він добровільно приєднується до ТрО, а згодом підписує контракт із ЗСУ – проходить службу в складі 14 окремого полку безпілотних авіаційних комплексів.
Будучи на фронті колишній шоумен і програміст неодноразово проявляв свої інженерні навички й повернувся до служби навіть після тяжкого поранення з кількома перенесеними операціями. 12 травня 2025 року Максим Неліпа загинув у бою. Йому назавжди 48 років.
#FightForUkraine
Він народився 16 жовтня 1976 року в Києві, де провів усе дитинство та вступив до Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського на спеціальність інженер-приладобудівник. Саме будучи студентом Максим відкрив у собі талант до виступів – приєднався до київської команди КВК «Ковбої політеху» і згодом став її капітаном.
Після закінчення університету Максим Неліпа розпочав свою кар’єру на телебаченні. Протягом 2000-х років він був ведучим шоу «Програй мільйон», «Погода», «Хто там?» та проєкту «Народна зірка». Також Максим знімався у кіно й брав участь у телепроєктах «Танці з зірками» та «Дизель Шоу».
Пізніше шоумен повернувся до свого покликання за освітою – почав кар’єру в IT-сфері. Зокрема, в останні роки Максим Неліпа працював інженером-програмістом автоматизованих систем радіаційного контролю у державному підприємстві, що займається моніторингом рівня радіації в зоні відчуження ЧАЕС.
З початком повномасштабного вторгнення Росії Максим вирішив вступити до Сил оборони України. В березні 2022 року він добровільно приєднується до ТрО, а згодом підписує контракт із ЗСУ – проходить службу в складі 14 окремого полку безпілотних авіаційних комплексів.
Будучи на фронті колишній шоумен і програміст неодноразово проявляв свої інженерні навички й повернувся до служби навіть після тяжкого поранення з кількома перенесеними операціями. 12 травня 2025 року Максим Неліпа загинув у бою. Йому назавжди 48 років.
#FightForUkraine
💔42❤4
11 років російсько-української війни довели, що жіночий опір окупантам — це не лише волонтерство чи військова медицина, а й безпосередній захист України на полі бою. Для тисяч українських жінок цей складний шлях розпочався у 2022 році, але багато захисниць — серед них і Андріана Арехта-Сусак — долучилися до Сил оборони ще на початку російського вторгнення у 2014 році.
Андріана Сусак народилася 9 грудня 1987 року в селі Вербовець на Івано-Франківщині. Згодом вона переїхала до Києва, здобула освіту перекладачки англійської мови в Київському національному лінгвістичному університеті та почала працювати в одній із фармацевтичних компаній.
Її життя кардинально змінилося з початком Революції Гідності — Андріана брала активну участь у подіях на Майдані, а навесні 2014 року добровільно приєдналася до новоствореного батальйону «Айдар».
Спочатку її погодилися взяти лише на роботу в штабі, однак згодом вона домоглася стати штурмовицею — хоч за документами значилася як швачка. У складі «Айдару» вона брала участь у боях за місто Щастя, обороні Луганського аеропорту та інших бойових операціях на Луганщині.
У 2015 році захисниця повернулася до цивільного життя — вийшла заміж і стала мамою. У подальші роки Андріана здобула другу вищу освіту й активно долучилася до громадських ініціатив. У 2019 році вона стала співзасновницею, а згодом і головою Жіночого ветеранського руху — організації, спрямованої на захист прав ветеранок та відстоювання місця жінок у Силах оборони України.
З початком повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Андріана повернулася до захисту України — долучилася до оборони Київщини та Херсонщини. Паралельно вона брала участь в українських дипломатичних місіях у США, займаючись адвокацією розширення постачання західного озброєння.
У грудні 2022 року Андріана Арехта-Сусак отримала важке поранення внаслідок наїзду на ворожу міну в Херсонській області. Проте, пройшовши реабілітацію, вона продовжує службу та боротьбу за Україну.
#FightForUkraine
Андріана Сусак народилася 9 грудня 1987 року в селі Вербовець на Івано-Франківщині. Згодом вона переїхала до Києва, здобула освіту перекладачки англійської мови в Київському національному лінгвістичному університеті та почала працювати в одній із фармацевтичних компаній.
Її життя кардинально змінилося з початком Революції Гідності — Андріана брала активну участь у подіях на Майдані, а навесні 2014 року добровільно приєдналася до новоствореного батальйону «Айдар».
Спочатку її погодилися взяти лише на роботу в штабі, однак згодом вона домоглася стати штурмовицею — хоч за документами значилася як швачка. У складі «Айдару» вона брала участь у боях за місто Щастя, обороні Луганського аеропорту та інших бойових операціях на Луганщині.
У 2015 році захисниця повернулася до цивільного життя — вийшла заміж і стала мамою. У подальші роки Андріана здобула другу вищу освіту й активно долучилася до громадських ініціатив. У 2019 році вона стала співзасновницею, а згодом і головою Жіночого ветеранського руху — організації, спрямованої на захист прав ветеранок та відстоювання місця жінок у Силах оборони України.
З початком повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Андріана повернулася до захисту України — долучилася до оборони Київщини та Херсонщини. Паралельно вона брала участь в українських дипломатичних місіях у США, займаючись адвокацією розширення постачання західного озброєння.
У грудні 2022 року Андріана Арехта-Сусак отримала важке поранення внаслідок наїзду на ворожу міну в Херсонській області. Проте, пройшовши реабілітацію, вона продовжує службу та боротьбу за Україну.
#FightForUkraine
❤32
Максим Устименко боронив українське небо від атак з боку окупантів ще з часів АТО, але 29 червня стало відомо, що він загинув, захищаючи українські міста від чергової ракетно-дронової атаки росіян.
Наполегливе навчання, сильна мотивація, сотні годин польотного досвіду, освоєння чотирьох типів літаків і численні бойові вильоти – Максим Устименко був чудовим прикладом майбутнього української авіації.
Як згадує про нього мати його одногрупника – Андрія «Джуса» Пільщикова – іншого загиблого пілота, ще під час навчання Максим вже прагнув досягати найкращих результатів, проявляв лідерство й був справжнім мозковим центром своєї групи.
У ніч на 29 червня російський агресор застосував понад 500 ударних дронів і ракет різних типів. Пілоти українських F-16, серед яких був і Устименко, збили десятки ворожих «шахедів», 7 з них на особистому рахунку Максима.
Під час знищення останньої цілі винищувач Максима Устименка отримав пошкодження і почав втрачати висоту. У пілота вийшло відвести несправний літак від падіння на найближчий населений пункт, проте сам він катапультуватися не встиг.
Того ж дня вийшов указ про присвоєння Максиму Устименку звання Герой України з відзначенням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Максиму назавжди 32 роки.
#FightForUkraine
Наполегливе навчання, сильна мотивація, сотні годин польотного досвіду, освоєння чотирьох типів літаків і численні бойові вильоти – Максим Устименко був чудовим прикладом майбутнього української авіації.
Як згадує про нього мати його одногрупника – Андрія «Джуса» Пільщикова – іншого загиблого пілота, ще під час навчання Максим вже прагнув досягати найкращих результатів, проявляв лідерство й був справжнім мозковим центром своєї групи.
У ніч на 29 червня російський агресор застосував понад 500 ударних дронів і ракет різних типів. Пілоти українських F-16, серед яких був і Устименко, збили десятки ворожих «шахедів», 7 з них на особистому рахунку Максима.
Під час знищення останньої цілі винищувач Максима Устименка отримав пошкодження і почав втрачати висоту. У пілота вийшло відвести несправний літак від падіння на найближчий населений пункт, проте сам він катапультуватися не встиг.
Того ж дня вийшов указ про присвоєння Максиму Устименку звання Герой України з відзначенням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Максиму назавжди 32 роки.
#FightForUkraine
😢27💔15❤2
Для Віри Анатій військова служба була не тільки особистим обов’язком і професійним покликанням, але й сімейною справою. Офіцерка морських сил, дружина й донька військових – в тяжкі часи вона долучилась до Сил оборони та встала на захист України.
Майбутня військовослужбовиця народилася 28 липня 1985 року в місті Очаків. В 2007 році Віра здобула педагогічну освіту в Миколаївському національному університеті імені Василя Сухомлинського.
Того ж року Віра вийшла заміж за Іллю Анатія. Їхнє сімейне життя перервала війна – у 2015 році, після початку російського вторгнення, Віра вирішила приєднатися до чоловіка в захисті Батьківщини та підписала контракт із ЗСУ.
У війську вона виконувала службово-бойові завдання в межах АТО, де й отримала своє офіцерське звання. Пізніше Віра стала начальником групи персоналу 29-го дивізіону надводних кораблів Головної військово-морської бази «Намив» ВМС ЗСУ.
Згодом у Віри та Іллі народилося двоє дітей, проте подружжя не покинуло свій військовий обов’язок. Вони навіть намагалися почергово їздити у відрядження, аби хтось з них завжди залишався з дітьми.
Повномасштабне російське вторгнення Віра Анатій зустріла разом з родиною в Очакові. Вже о 4 годину ранку подружжя отримало виклик на службу – вона в порт, а Ілля у військову частину.
За декілька годин почалася масована ракетна атака росіян й одна з ракет влучила в корабель на якому служила офіцерка. Ілля Анатій відразу зрозумів, що дружина загинула, проте тіло з моргу вийшло забрати лише через місяць – довелося проводити ДНК-тест.
Віру Анатій було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), а її чоловік продовжив службу в Силах оборони. Сьогодні офіцерці могло виповнитися 40 років.
#FightForUkraine
Майбутня військовослужбовиця народилася 28 липня 1985 року в місті Очаків. В 2007 році Віра здобула педагогічну освіту в Миколаївському національному університеті імені Василя Сухомлинського.
Того ж року Віра вийшла заміж за Іллю Анатія. Їхнє сімейне життя перервала війна – у 2015 році, після початку російського вторгнення, Віра вирішила приєднатися до чоловіка в захисті Батьківщини та підписала контракт із ЗСУ.
У війську вона виконувала службово-бойові завдання в межах АТО, де й отримала своє офіцерське звання. Пізніше Віра стала начальником групи персоналу 29-го дивізіону надводних кораблів Головної військово-морської бази «Намив» ВМС ЗСУ.
Згодом у Віри та Іллі народилося двоє дітей, проте подружжя не покинуло свій військовий обов’язок. Вони навіть намагалися почергово їздити у відрядження, аби хтось з них завжди залишався з дітьми.
Повномасштабне російське вторгнення Віра Анатій зустріла разом з родиною в Очакові. Вже о 4 годину ранку подружжя отримало виклик на службу – вона в порт, а Ілля у військову частину.
За декілька годин почалася масована ракетна атака росіян й одна з ракет влучила в корабель на якому служила офіцерка. Ілля Анатій відразу зрозумів, що дружина загинула, проте тіло з моргу вийшло забрати лише через місяць – довелося проводити ДНК-тест.
Віру Анатій було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), а її чоловік продовжив службу в Силах оборони. Сьогодні офіцерці могло виповнитися 40 років.
#FightForUkraine
💔16❤5😢1
Батьки Михайла Цимбалістого могли лише здогадуватися про численні бойові операції крізь які пройшов їхній син. Вже тільки після його смерті стало відомо про участь молодого розвідника в багатьох ключових боях АТО\ОСС та численних спецопераціях, що й досі залишаються засекреченими.
Михайло Цимбалістий народився 29 липня 1985 року в селі Увислі Тернопільської області. Згодом сім’я переїхала до Тернополя. Його батько та брат були військовими, тож хлопець ще з дитинства мріяв теж стати офіцером.
Рідні відмовляли Михайла від військової кар’єри, тож спочатку хлопець здобув вищу освіту в сфері менеджменту в Тернопільській академії народного господарства. Проте згодом він все одно вирішив стати на захист України й вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Після закінчення академії з відзнакою Михайлу Цимбалістому випав шанс стати бійцем Головного управління розвідки. В подальші роки він переконував свою сім’ю, що постійно перебуває в тилу чи на навчаннях, проте насправді захищав Україну на полі бою.
З початком російського вторгнення у 2014 році Михайло неодноразово брав участь в боях у найгарячіших точках. Зокрема, в боях за звільнення Слов’янська та під Іловайськом, брав участь в обороні Донецького аеропорту. Значна частина його бойового шляху досі залишається невідомою через засекреченість інформації.
Михайло Цимбалістий нагороджений орденом «За мужність» ІІІ та II (посмертно), медаллю «За відданість воєнній розвідці» ІІІ ступеня, відзнаками «За мужність при виконанні спецзавдань», «За участь в антитерористичній операції» та «Учасник АТО».
Молодий розвідник загинув 14 вересня 2019 року через поранення отримане від снайперського пострілу під час спецоперації в зоні ООС. Сьогодні Михайлу Цимбалістому могло виповнитися 40 років.
#FightForUkraine
Михайло Цимбалістий народився 29 липня 1985 року в селі Увислі Тернопільської області. Згодом сім’я переїхала до Тернополя. Його батько та брат були військовими, тож хлопець ще з дитинства мріяв теж стати офіцером.
Рідні відмовляли Михайла від військової кар’єри, тож спочатку хлопець здобув вищу освіту в сфері менеджменту в Тернопільській академії народного господарства. Проте згодом він все одно вирішив стати на захист України й вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Після закінчення академії з відзнакою Михайлу Цимбалістому випав шанс стати бійцем Головного управління розвідки. В подальші роки він переконував свою сім’ю, що постійно перебуває в тилу чи на навчаннях, проте насправді захищав Україну на полі бою.
З початком російського вторгнення у 2014 році Михайло неодноразово брав участь в боях у найгарячіших точках. Зокрема, в боях за звільнення Слов’янська та під Іловайськом, брав участь в обороні Донецького аеропорту. Значна частина його бойового шляху досі залишається невідомою через засекреченість інформації.
Михайло Цимбалістий нагороджений орденом «За мужність» ІІІ та II (посмертно), медаллю «За відданість воєнній розвідці» ІІІ ступеня, відзнаками «За мужність при виконанні спецзавдань», «За участь в антитерористичній операції» та «Учасник АТО».
Молодий розвідник загинув 14 вересня 2019 року через поранення отримане від снайперського пострілу під час спецоперації в зоні ООС. Сьогодні Михайлу Цимбалістому могло виповнитися 40 років.
#FightForUkraine
💔26😢1
У свої 17 він пройшов курс молодого бійця в полку «Азов», повідомивши матері, що виїхав за кордон. У 18 – брав участь в обороні Маріуполя. Свої 19 років він зустрів на території металургійного комбінату «Азовсталь», потрапив у полон, був звільнений і знову повернувся на службу. У 21 рік загинув, захищаючи Україну.
«Моє життя нічого не варто порівняно із нацією» – це слова командира «Контакт 12» Назарія «Грєнки» Гринцевича, який віддав своє життя за оборону України.
Назарій Гринцевич народився у 2003 році на Вінниччині. З дитинства захоплювався футболом, часто відвідував матчі місцевого футбольного клубу «Нива». Саме у фанатському середовищі познайомився з учасниками бойових дій, зокрема з бійцями полку «Азов». Ці зустрічі відіграли важливу роль у формуванні його світогляду та вплинули на життєвий вибір. Ще підлітком Назарій ухвалив рішення: з настанням повноліття він стане до лав оборонців України.
Попри юний вік, Назарій пройшов курс молодого бійця в полку «Азов». З початком повномасштабного вторгнення Росії, він без вагань приєднався до оборони Маріуполя, де служив парамедиком в артилерійському дивізіоні. Під час бойових дій отримав два поранення, однак продовжив виконання завдань у зоні бойових дій.
Серед військовослужбовців Назарій був одним із наймолодших. Своє 19-річчя він зустрів під час оборони заводу «Азовсталь». Окремою ж рисою Назарія була глибока відданість обов’язку, стійкість духу та внутрішня сила. Під час оборони «Азовсталі» він сказав слова, які згодом стали символом незламності українських воїнів: «Що б не було у вас, любіть маму, їжте кашу і любіть Україну».
У травні 2022 року, після відповідного наказу Президента України, бійці гарнізону були змушені скласти зброю й здалися у полон. Назарій провів понад чотири місяці у колонії на тимчасово окупованій території. Звільнений у межах обміну 22 вересня 2022 року.
Після повернення з полону він не залишив службу. У складі підрозділу спецпризначення «Контакт 12» виконував обов’язки командира взводу оптичних спостерігачів. Брав участь у бойових діях на Луганщині, зокрема в районі Кремінної. 6 травня 2024 року Назарій Гринцевич загинув під час виконання бойового завдання в Серебрянському лісі, поблизу Кремінної. Йому був 21 рік. Похований у Вінниці на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
За проявлену мужність, відвагу і вірність присязі Назарій Гринцевич був нагороджений орденами «За мужність» III ступеня та Богдана Хмельницького III ступеня, медаллю «За військову службу Україні», нагрудним знаком «За відвагу», а також відзнакою Міністерства оборони України «Вогнепальна зброя». 7 липня 2025 року Указом Президента України Володимира Зеленського Назарію Гринцевичу посмертно присвоєно звання Герой України.
#FightForUkraine
«Моє життя нічого не варто порівняно із нацією» – це слова командира «Контакт 12» Назарія «Грєнки» Гринцевича, який віддав своє життя за оборону України.
Назарій Гринцевич народився у 2003 році на Вінниччині. З дитинства захоплювався футболом, часто відвідував матчі місцевого футбольного клубу «Нива». Саме у фанатському середовищі познайомився з учасниками бойових дій, зокрема з бійцями полку «Азов». Ці зустрічі відіграли важливу роль у формуванні його світогляду та вплинули на життєвий вибір. Ще підлітком Назарій ухвалив рішення: з настанням повноліття він стане до лав оборонців України.
Попри юний вік, Назарій пройшов курс молодого бійця в полку «Азов». З початком повномасштабного вторгнення Росії, він без вагань приєднався до оборони Маріуполя, де служив парамедиком в артилерійському дивізіоні. Під час бойових дій отримав два поранення, однак продовжив виконання завдань у зоні бойових дій.
Серед військовослужбовців Назарій був одним із наймолодших. Своє 19-річчя він зустрів під час оборони заводу «Азовсталь». Окремою ж рисою Назарія була глибока відданість обов’язку, стійкість духу та внутрішня сила. Під час оборони «Азовсталі» він сказав слова, які згодом стали символом незламності українських воїнів: «Що б не було у вас, любіть маму, їжте кашу і любіть Україну».
У травні 2022 року, після відповідного наказу Президента України, бійці гарнізону були змушені скласти зброю й здалися у полон. Назарій провів понад чотири місяці у колонії на тимчасово окупованій території. Звільнений у межах обміну 22 вересня 2022 року.
Після повернення з полону він не залишив службу. У складі підрозділу спецпризначення «Контакт 12» виконував обов’язки командира взводу оптичних спостерігачів. Брав участь у бойових діях на Луганщині, зокрема в районі Кремінної. 6 травня 2024 року Назарій Гринцевич загинув під час виконання бойового завдання в Серебрянському лісі, поблизу Кремінної. Йому був 21 рік. Похований у Вінниці на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
За проявлену мужність, відвагу і вірність присязі Назарій Гринцевич був нагороджений орденами «За мужність» III ступеня та Богдана Хмельницького III ступеня, медаллю «За військову службу Україні», нагрудним знаком «За відвагу», а також відзнакою Міністерства оборони України «Вогнепальна зброя». 7 липня 2025 року Указом Президента України Володимира Зеленського Назарію Гринцевичу посмертно присвоєно звання Герой України.
#FightForUkraine
💔39❤5
Віктор Петров, позивний «Лелека», львів’янин, який знімав документальні фільми, відеосюжети та комерційні відеокліпи.
Разом з іншою журналісткою він створив студію зйомки та монтажу WHAT IF Creative Studio, а також креативну школу для підлітків-львів’ян і внутрішньо переміщених осіб.
Віктор здобув вищу освіту на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка та закінчив військову кафедру, отримавши звання молодшого лейтенанта.
Він був першим редактором інтернет-видання «Сихів Медіа» і заснував WHAT IF Creative Studio та Креативну школу What If. Віктор активно здавав кров і тромбоцити для онкохворих дітей, за що був нагороджений почесного звання «Донор України».
На початку повномасштабного вторгнення він намагався приєднатися до Сил оборони, проте спочатку його не взяли. Однак у жовтні 2022 року він все ж був направлений на навчання.
Служив у Сіверську, Дружківці та Бахмуті. У 2023 році, виконуючи обов’язки командира роти, мав у підпорядкуванні понад 100 військовослужбовців.
Віктор загинув 26 травня 2023 року від влучання міни, запущеної дроном, під час евакуації тіла побратима в районі міста Часів Яр на Донеччині.
Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. 29 вересня 2023 року указом Президента України був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Журналістка та режисерка Ґала Козютинська створила документальний фільм «Лелеки завжди повертаються додому», присвячений пам'яті Віктора Петрова. Стрічка розповідає про його життя, активізм, волонтерську діяльність та службу в армії. Фільм також висвітлює його позивний «Лелека», який він обрав через переконання, що лелеки завжди повертаються додому.
#FightForUkraine
Разом з іншою журналісткою він створив студію зйомки та монтажу WHAT IF Creative Studio, а також креативну школу для підлітків-львів’ян і внутрішньо переміщених осіб.
Віктор здобув вищу освіту на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка та закінчив військову кафедру, отримавши звання молодшого лейтенанта.
Він був першим редактором інтернет-видання «Сихів Медіа» і заснував WHAT IF Creative Studio та Креативну школу What If. Віктор активно здавав кров і тромбоцити для онкохворих дітей, за що був нагороджений почесного звання «Донор України».
На початку повномасштабного вторгнення він намагався приєднатися до Сил оборони, проте спочатку його не взяли. Однак у жовтні 2022 року він все ж був направлений на навчання.
Служив у Сіверську, Дружківці та Бахмуті. У 2023 році, виконуючи обов’язки командира роти, мав у підпорядкуванні понад 100 військовослужбовців.
Віктор загинув 26 травня 2023 року від влучання міни, запущеної дроном, під час евакуації тіла побратима в районі міста Часів Яр на Донеччині.
Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. 29 вересня 2023 року указом Президента України був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Журналістка та режисерка Ґала Козютинська створила документальний фільм «Лелеки завжди повертаються додому», присвячений пам'яті Віктора Петрова. Стрічка розповідає про його життя, активізм, волонтерську діяльність та службу в армії. Фільм також висвітлює його позивний «Лелека», який він обрав через переконання, що лелеки завжди повертаються додому.
#FightForUkraine
💔17👍3