ПАМ'ЯТАЄТЕ, ЩО БУЛО 10 РОКІВ ТОМУ? ВТРАЧЕНИЙ #ШАНС_МИРУ

5 вересня 2014 року в Білорусі було підписано перші Мінські угоди. ДЕСЯТЬ РОКІВ ТОМУ.

Лідери сепаратистів, київська влада, росіяни та європейці могли сидіти за одним столом і домовлятися. І навіть домовилися. Уявляєте?

Бунтівний (гібридно окупований, як хочете) Донбас де-факто і де-юре міг знову стати Україною.

Уявіть. Ми не втратили мільйони громадян через нові військові кордони та бойові дії. Не втратили міста, сотні тисяч живих і ненароджених, вони живуть, будують свою країну, в своєму домі, без крові.

УПЦ живе вільно і без переслідувань. Слідство виявляє і карає всіх, хто стріляв, вбивав і залякував на Майдані, з обох боків.

Криму демонструємо переваги жити знову разом не погрозами і ненавистю, а турботою і обіймами, Можливостями, а не карою. Не цькуємо російську та День Перемоги, не намагаємося відкинути і заборонити іншу історичну ідентичність.

По телемарафону на різних каналах обговорюють шляхи єднання, новий кримський референдум, економічні проекти, а не армію-мову-віру та як краще заткнути рота "ваті".

❗Тільки уявіть, якою могла бути Україна, якби підписанти 2014 року дійсно хотіли миру і єдності Українського народу.

Усі підписанти. І з Києва також.

Звісно, легше за все пояснити трагедію лише зовнішнім чинником — агресією Росії, справді, після неї все історичне стає другорядним. Зручно. Патріотично.

Враховуючи, що в Україні офіційно заборонили навіть дискусію про відповідальність нашої влади за політику, яка могла сприяти конфлікту, нічого іншого не залишається — критикуєш сонцелікіх боневтіків, значить "виправдовуєш агресію". Ідеальна схема.

Але люди при пам'яті розуміють, що є речі, які залежали саме від нашої влади. Що війна не була необхідністю. Були кроки, які вели ДО війни, чи ВІД неї.
І вони були зроблені. І ними, і нами.
Саме такими, якими ми їх бачили.
Від блокади ЛДНР до фіксації шляху до НАТО в Конституції.

Попри злочини Росії, попри несподіваність агресії, хто готовий сказати, що ці дії не вплинули на її рішення про агресію?

Проте точно є ті, хто вважає, що воно того вартувало. Що ці кроки "національної свідомості" дорожче миру. Що все йде за історичним задумом. Що так вони будують "справжню незалежність", "ґартують націю в огні" і дають "фінальний бій віковічному ворогу — імперії".
Як герої.

Вам вирішувати, чи це мудрий і державний шлях. Чи ви обирали його. І яку ціну за нього готові сплатити ви особисто.

Тому лишається лише помріяти про Україну, яка могла бути. Якби її історія після Мінську пішла по мирній гілці ймовірних сценаріїв.

Принаймні у тому, що залежало від нас. Безумний злочин авантюристів Кремля залишиться на їх совісті.