Артур Білоус. ДУХ ЖДАНОВА НАД КИЄВОМ ?

Стало відомо, що робоча група при Київській міській раді проголосувала за демонтаж трьох пам''ятників- поетесі А.Ахматовій, композитору М.Глинці та письменнику М.Булгакову.

Перші два, як відомо, розташовані у Міському саду (Маріїнському парку), третій- на Андріївському узвозі. При цьому, монумент А.Ахматовій (на фото) було встановлено нещодавно, в 2017 році.

Остаточне рішення ще має ухвалити Київрада. Проте, вона майже завжди підтримує рекомендації робочої групи.
Ну що тут сказати? На відміну від депутатки Київради Ковалевської, яка проінформувала громадськість про такі плани, всі означені діячі культури є і будуть в історії.

Зокрема- і історії Києва. В якому Ахматова жила в юності, закінчила тут на початку ХХ сторіччя Фундуклєєвську гімназію та Вищі жіночі курси.

Депутатка пише про те, що ми мали б уникнути, прощаючись з імперським минулим, практики хуйвенбінів. Для того вона, мовляв, звернулася до фахівців Інституту нацпам'яті.

Зрештою, як хуйвенбіни ви і поступаєте. А ще- як вірні діти А.Жданова, який, бувши першим секретарем обкому, ні в чому собі не відмовляв під час Ленінградської блокади. В якій загинули сотні тисяч людей, зокрема- три мої двоюрідні бабусі.

Саме він був ініціатором сумнозвісної партійної післявоєнної постанови про журнали ''Звезда' та 'Ленінград', в яких А.Ахматова і М.Зощенко були названі безідейними декаденствуючими авторами, далекими від народу.
Після чого поетесу чекали довгі роки травлі, а її сина Л.Гумільова- сталінські табори. З батьком сина- поетом Л.Гумільовим, Ахматова вінчалась в церкві на Микільській слободці.

Та, здається, дух Сталіна і Жданова дуже міцно в'ївся в плоть і кров наших доморощених необільшовичків. Які, гадаю- не лише російськомовних, але і україномовних класиків не читали.

До речі- навіть тирану Сталіну, чий режим вбив в 1937 році мого київського діда- й те вистачило розуму відокремити Гете й Гейне від Гітлера й Геббельса. Він швидко поклав край післявоєнній кампанії відмови від усього німецького.
І якщо Булгакову, завдячуючи роману 'Біла гвардія', ще можна, хоч це і не дуже розумно, закинути якусь 'імперськість', то Ахматова тут до чого?

Впевнений- будь вона жива- була б в теперишній війні на боці України. Як і всі ті класики, чия творчість заснована на ідеалах свободи і гуманізму.

Пам'ятаю, В.Зеленський сказав, що М.Булгаков- український письменник, і ми його не віддамо. Годі вже за А.Ахматову говорити.

І що? Мовчить він. Мовчить П.Порошенко. Мовчить В.Кличко. Всі вони- донедавна російськомовні. Гадаю- в побуті і дотепер. Деякі з них ще й заробили чималі статки на російському ринку.

Думаю, вони розуміють абсурдність таких більшовицьких підходів. Але поточна політична кон'юнктура, де під прикриттям війни правлять бал псевдопатріоти, перемагає розумне, добре і одвічне.

Проте, вважаю- не повинна мовчати хоча б та громадськість, в якій ще жевріють сумління та інтелігентність. Духу Жданова не місце в Києві. Духу Ахматової- місце.

Историческая экспертиза онлайн. Выпуск 9: Вероника Жобер: "Шестьдесят лет знакомства с одной шестой"

Уже сегодня в 18.00 по Киеву, Кишиневу, Иерусалиму (по Москве 19.00) встречаемся с автором нашего издательства "Нестор-История" и журнала "Историческая экспертиза" заслуженным профессором Сорбонны Вероникой Жобер. На кафедре славистики в Сорбонне преподaвала русский язык, историю Советского союза, культуру России. Долгое время (1993-2018) была главным редактором журнала французских русистов «La Revue russe». Заслуженный профессор Сорбонны. В настоящее время разбирает и готовит к публикации богатый русский семейный архив, унаследованный от своей родной тетушки, писательницы Наталии Ильиной, а также редактирует дневник многочисленных поездок в СССР и в Россию.

Вероника Петровна, которая множество раз приезжала в СССР и РФ, расскажет как по ее мнению эволюционировала страна за шесть десятилетий от Хрущева до Путина. При взгляде со стороны, в данном случае со стороны Запад, открывается многое на что мы не обращаем внимания.

В Одессе почти 40% жителей негативно относятся к Пушкину - исследование

В Одессе провели социологические исследования отношения жителей к историческим фигурам культуры. Кроме Одессы, исследования провели во Львове, Киеве и Днепре. Так одним из вопросов было отношение к русскому поэту Пушкину. В Одессе негативно к Пушкину относятся 39,8% жителей, 28,2% жителей положительно относятся к Пушкину, 28,8% нейтрально относятся к Пушкину.

Интересно, что в Днепре лучше относятся к Пушкину, чем в Одессе, а хуже всего во Львове, что предсказуемо. Значительно лучше в Одессе относятся к Николаю Гоголю - 56,3% жителей положительно оценивают его фигуру и 24,6% нейтрально. А вот Булгаков где-то посередине между Пушкиным и Гоголем - его положительно в Одессе оценивают 38,7%, и 23,2% нейтрально.

Историческая Экспертиза онлайн. Выпуск 10.
Хроника исторической политики. Сентябрь-октябрь 2024
В субботу 2 ноября в 18.00 (GMT+2: Киев, Кишинев, Иерусалим. В Москве будет 19.00)

Прямая трансляция

Основные вопросы:
1. Осмысление феномена войны на международных конференциях, состоявшихся в октябре 2024:
Heritage, Museums and Populism (Humboldt University, 7 – 9 October);
Война и современная философия (Независимый институт философии, 17–21 октября, Будва, Черногория);
Russia's Politics of Truth and its Quest for Alliances in the Global South (University of Erfurt, 23–25 October);
Aleksanteri Conference 2024 “Resisting Authoritarianism in Eurasia. Civil Society and New Solidarities” (University of Helsinki, 23–25 October).
2. Кириллица как «скрепа» национальной идентичности. Опыт Румынии, Молдавии, Черногории и Сербии.
3. Какая судьба ждет памятники и некрополи советских воинов в Украине?
4. Российский историк перед выбором: где грань между компромиссом и коллаборационизмом?

Участники:
Юрий Латыш, кандидат исторических наук, доцент, приглашенный профессор Государственного университета Лондрины (Бразилия). заместитель главного редактора журнала «Историческая экспертиза»;
Константин Пахалюк, кандидат политических наук, заместитель главного редактора журнала «Историческая экспертиза»;
Сергей Эрлих, доктор исторических наук, главный редактор журнала «Историческая экспертиза».

Как избавиться от желания воевать // Откуда берутся «свои» и «чужие»
#ru #lecture
Интервью с социологом, исследователем национализма и вооружённых конфликтов на постсоветском пространстве Сергеем Румянцевым (довольно контроверсивное интервью).

В Харькове демонтирована мемориальная доска Герою Советского Союза, летчику Второй мировой войны Олегу Беликову

Беликов - украинец, уроженец современного города Днепр, совершил 635 успешных боевых вылетов на истребителях И-16, ЛаГГ-3, Ла-5 и Ла-7, участвуя в 114 воздушных боях, сбил 15 самолётов противника лично и 14 — в группе.

Немцев М. Так мы учились говорить о смерти. Дневник 2022–2023 годов. — Кишинев : The Historical Expertise, 2024. — 88 с. ISBN 978-3-910741-87-4

#дневник #война #смерть #эмиграция

Будем признательны за перепост

Купить книгу
Доставка книг в большинство стран мира (в Россию не доставляется)
Бумажная книга (мягкий переплет)
https://bukinist.de/book-market/ru/publicistika/364015-tak-my-uchilis-govorit-o-smerti-dnevnik-20222023-godov-9785446923182.html
Цена: 12,9 евро (без учета доставки)

Доставка книг по всему миру, включая Россию
Бумажная книга (мягкий переплет)
https://echo-books.com/shop/tak-my-uchilis-govorit-o-smerti-dnevnik-2022-2023-godov/
Цена: 12,9 евро (условия доставки и отгрузки уточните, пожалуйста, напрямую на сайте продавца)

Электронный вариант (в формате pdf)
https://www.lulu.com/shop/mikhail-nemtsev/tak-my-uchilis-govorit-o-smerti-dnevnik-20222023-godov/ebook/product-gjvrwqn.html
Цена: 12,1 долларов США

Эти записи были сделаны в период с апреля 2022 по июль 2023 года — в Телеграмме, Фейсбуке и «у себя». Никакого помышления опубликовать их потом как «дневник» у меня тогда не было. Я хотел участвовать в обсуждениях происходившего с нами и и записывал мысли о происходившем, стараясь переводить эмоции в суждения.

Эти записи были начаты после отъезда из России, на кухоньке наспех снятого на окраине Еревана дома. Летом 2023 года я вдруг увидел: эти записи стали своеобразным дневником подвоенного времени.

В начале помещён текст выступления в цикле «Время повседневности и время событий» ютьюб-канала российского фонда «Либеральная миссия» (https://youtu.be/xcFtvlEud8Y), записанное по приглашению Ирины Чечель (Варской) в начале апреля 2022 года: это была моя первая попытка публичного обсуждения «что и почему произошло».

Цель собранных в этой книжке записей — лучше разобраться в этом. Сейчас они позволяют вспомнить: о чём спорили в первые полтора года российско-украинской войны. При публикации я их минимально отредактировал. Ещё добавлены ссылки на упоминаемые тексты и ещё несколько уместных комментариев.

Сейчас, хотя не так много времени прошло, уже трудно с уверенностью припомнить, что именно переживалось, о чём хотелось думать и говорить, скажем, осенью 2022 года. Забываются даже не сами темы, сколько поводы для них, интонации, атмосфера. Поводы и настроения меняются, первыми исчезают те интонации. Именно поэтому я решил, что эти заметки заслуживают опубликования в таком виде.

Прямо о «смерти» мы тогда говорили мало. Но и персонажи стихотворения Сатуновского о ней не рассуждают. Но разговоры в сетях и наяву, которые в этих заметках отражены, все они случались в присутствии массового убийства, почти где-то рядом с ним — поэтому они были действительно школой самообучения разговоров о ней, едва ли и теперь кем-то вполне уже пройденной. В те дни, как и всегда, моя жена Анна была для меня самой важной собеседницей.

Михаил Немцев, ноябрь 2023

На обложке книги:

1) «И страшно из дома и страшно домой». Работа Владимира Абиха, текст Александра Вавилова. Ереван, март 2022,
2) «Идёт *****». Работа Михаила Маркера. Санкт-Петербург, декабрь 2022 (https://www.instagram.com/p/Cl-tWkyogPB/?img_index=1)
3) «Нет вобле!». Работа неизвестного автора. Осень 2022
4) «Папы должны защищать. Ты нужен там». Вербовочный плакат в Благовещенске. Лето 2023

На задней стороне обложки —автор книги М. Немцев. Ереван, ул. Кургинян, апрель 2022. Фото Анны Соколовой

Депутата проверят на нарушение этики из-за фото около распятия Иисуса

В Хакасии депутат от КПРФ Татьяна Янусик опубликовала в статусе в WhatsApp фото, где она пародировала распятие Иссуса. Это фото не понравилось спикеру Верховного Совета Хакасии, экс-кандидату в губернаторы Сергею Соколу, он написал на женщину донос. «Давать правовую оценку действиям депутата — это компетенция соответствующих органов. А вот этическую — это компетенция комиссии по регламенту. Прошу провести соответствующую работу с героем инцидента и дать моральную оценку поступку», — сказал Сокол.

Сама Янусик не считает фото оскорбительным, называет кадр «простой фотографией возле арт-объекта». Она заявила, что её оппоненты «раздули чисто политический скандал».

На Донеччині відкрили стелу на честь українського військового та Героя України Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла

Її створив український художник Саша Ком'яхов, який є автором візуальної айдентики батальйону «Вовки Да Вінчі».

Украинский исторический юмор

Артем Харченко. Во сколько слов можно вложить украинскую историю: или о нарративе, который никогда не дописать

Артем Харченко - украинский историк, кандидат исторических наук, доцент (Харьков).

Основна теза цього тексту — приреченість старого наративу, прихильники якого не мають шансів уникнути інструменталізації тих чи інших сюжетів і змушені виступати його охоронцями, тим самим заперечуючи головну умову академічного дослідження — свободу думки його автора.

На межу літа та осені припали жваві публічні обговорення того, як може/має виглядати історія України. Сприймати ці битви за історію варто з іронією, бо, на щастя, демократія дає шанс історії бути різною, а кожному з істориків — мати свою думку. Що не скасовує спільності поглядів дослідників, але точно не має заперечувати або відкидати інші візії. Звичайно, треба також віддати належне критикам, які підсвітили ініціативи для широкої громадськості та мас-медіа, що підхопили дискусії.

Свою роль традиційно відіграли і соцмережі, головне Фейсбук/Мета — простір, у якому все ще продовжують відбуватись найбільш помітні внутрішньоукраїнські навколоакадемічні дискусії. По-перше, тому що почалися розмови про інтегрований шкільний курс всесвітньої та української історії. По-друге, привернула до себе увагу публічно презентована ідея/команди проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». Два зовсім різні кейси, які, здається, можна поєднати через схожість претензій, висловлених їхніми критиками. І це незалежно від того, що, звичайно, є мало спільного між корегуванням шкільних програм та дослідницьким проєктом, який бере трохи в бік популярної історії.

Загалом їхню критику можна звести до двох основних положень: погана комунікація з боку МОН/ініціаторів проєкту з експертним середовищем/незалученими до проєкту дослідниками. І занепокоєння, що реалізація ініціатив нашкодить існуючому наративу, який, за всіх можливих недоліків, начебто виконує свою функцію. Безперечно, комунікації ніколи не буває достатньо, і вимога її з боку тих, хто зацікавлений у процесах, навіть коли не є їхнім безпосереднім учасником, — справедлива і має бути задоволена. З маленьким нюансом, що мова йде саме про конструктивну критику і бажання розширити обрії для існуючої ініціативи, а не про ігри, де історія стає інструментом у досягненні тих чи інших політичних цілей.

А от питання до чинного історичного наративу є увесь час після падіння догматичної радянської парадигми у 1991 році. Насправді мова про цілком природний стан речей — гуманітаристика живе і розвивається лише у постійних дискусіях, вона не може застигнути і має змінюватися разом із суспільством...

Зокрема, такий підхід продемонстрував журналіст та публіцист Віталій Портніков у вересневій публікації у виданні «Збруч», де наполягав на замиканні історії в національних шухлядках і заперечував те, що не вписується в існуючий національний наратив. Затребувана ним історія — це «процес перетворення населення на народ», що і для неозброєного ока виглядає модерним, але надзвичайно застарілим політичним гаслом. Історія, про яку він пише, — це змагання, де «меншість» має «неймовірний шанс» перемогти «більшість», якій передбачено розтанути в «безпам’ятстві»...

Продолжение скоро