Мені сподобалось у цьому випуску про мрії. У кого вони взагалі є? Які вони? Що робити, якщо вони є?

А якщо немає — то й робити виходить нічого не треба, щоб щось змінити. То, виходить, що мрії це дуже важливо. Інакше виходить, що живеш, щоб «отримати диплом, піти працювати» і що там ще можна робити в дорослому житті…

Ще один момент сподобався — про самовиховання автора. Що робить письменник, щоб стати кращим, якщо розуміє, що він не дуже і в чому саме його недоліки. Якщо нічого не робить із цим усвідомленням, то який толк із такої людини? Свобода — це усвідомлення необхідності і ДІЯ згідно цього усвідомлення. Це важко, самому тут не впоратися, я вважаю. Але на те і є люди, що поруч, і навіть люди, що далеко. Варто тільки зважати на цих людей, намагатися їх взагалі помітити і помітити в них саме людину, а не приємну чи неприємну, корисну чи некорисну для себе особу.

Я вже щось багато додала свого до відгуку про цей випуск «Техніки читання». Краще вже слухати, думати про почуте, шукати собі мрії і йти до них, зважаючи на всіх інших людей та їхні мрії.

«Одним словом, релігійна людина має свій літопис, осередок, ціль і, отже, твердий ґрунт під ногами. Не воля як така, не просто знання, лише доцільна діяльність, що об’єднує теоретичну і практичну діяльність, дає людині моральнісну основу і витримку, тобто характер. Кожна людина повинна мати бога, тобто переслідувати якусь мету. Кінцевою метою є свідоме, добровільне, суттєве життєве прагнення, погляд генія, світоч самопізнання – єдність природи та духу в людині. Хто має кінцеву мету, той кориться закону, бо він не тільки керує сам собою, а й підпорядковується керівництву. Хто не має кінцевої мети, той не має батьківщини, не має святині. Відсутність мети є величезне нещастя. Людина, яка переслідує навіть звичайнісінькі цілі, щасливіша за того, хто, можливо, і кращий за нього, але не має мети. Мета обмежує, але обмеження є наставником чесноти. Людина, що має мету, таку мету, яка істинна і істотна сама по собі, має тим самим релігію, якщо і не в обмеженому сенсі богословської черні, то, у всякому разі (що і потрібно), у сенсі розуму, у сенсі істини».

«Сутність християнства», Людвіг Феєрбах

«Бог як бог, як істота проста є істота самотня — абсолютна самотність і самостійність, бо самотнім може бути тільки те, що самостійне. Здатність до самотності є ознака характеру та розумової здібності. Самотність є потреба мислителя, спілкування – потреба серця. Думати можна одному, любити треба обов’язково іншого. У любові ми залежні, тому що вона є потреба в іншій істоті; ми самостійні лише в одиночному акті мислення. Самотність є незалежність, самовдоволення».

«Сутність християнства», Людвіг Феєрбах

Ніколи не думала про те, що одиноким може бути лише той, хто самостійний.
Виходить, дитина, яка не самостійна, не може бути одинокою. І це прекрасно.
Хоча її залежність від іншого може бути болісною і навіть травмуючою. Якщо цей інший діє так, щоб дитина ставала і відчувала себе не тільки самостійною, а й самотньою.
Велике мистецтво стосунків в тому, щоб цю самостійність кожного не доводити до самотності.
Як етап та як момент ця самотність необхідна і неминуча, але цілісності людини самотність, яка визначає життя, заважає, адже вона про обмеження самим собою. А що може бути більшим обмеженням, ніж обмеження собою?

​​Написала про новелу Кобилянської.

Хочеться все у неї подосліджувать, дуже цікава вона.

https://www.leport.com.ua/pid-golym-nebom-olgy-kobylyanskoyi/

(На ілюстрації — «Плями місячного сяйва у лісі. Зима» Архипа Куїнджі)

​​Читаю «Сутність християнства» Феєрбаха та спостерігаю за своїми дітьми. Інколи ці роботи доповнюють одне одного: читаючи, більше помічаю, що відбувається з дітьми, граючи з малими, розумію, що ж мав на увазі Феєрбах.

Трохи записала свої останні спостереження. На фото — дитина не хоче йти пішки із садочка, а я не можу її брати на руки.

https://telegra.ph/Prohannya-ta-smirennya-02-03

Читаю новини і для мене вони, як «Новина» Стефаника. Звичайно, це різне, та все ж схоже. Гинуть діти від рук дорослих. А дітей так нелегко у світ привести, життям вести, а скільки страждання у всіх від того, що маленькі страждають. Навіщо тоді це? Як цього не допускати? Як виховувати так, щоб людей хотілося і моглося виробляти, а не знищувати?

Вчора на гуртку обговорювали главу «Сутності християнства» під назвою «Таємниця віри — таємниця чуда». Порушилася тема, що сьогодні діти для значної частини світу — це чудо, а декілька дітей в сімʼї — це перевиробництво.

Я після того згадала, що навіть у моїх родичів, сильно релігійних людей, яким народжувати велить віра, не у всіх є діти. Пригадалась бездітна давно заміжня двоюрідна сестра, майже мого віку. Для протестантів це незвично.

І ввечері того ж дня мені написала дружина мого дядька, мама цієї двоюрідної сестри, яку я згадувала вранці, що у них новина: моя сестра має девʼять тижнів, я перша з родичів, кому розказують, ще не можуть повірити і дуже хотіли зі мною поділитися. «Ніколи не думала, що це таке важке діло!» — додала мама сестри.

Виявилося, що сестра з чоловіком вісім років намагалися (з лікарями заодно) і не мали результату. А тут — чудо!

Все, як у главі вчорашній. Тільки краще. А краще тому, що не тільки віра і чудо, але й життя і чудо — нерозривні. Чудо є в самому житті, та щоб його побачити, потрібно вірити в нього, чекати, плекати, шукати всіма можливими способами (як діти, наприклад, шукають його в усьому і знаходять).

Чудо без віри неможливе, але й віра різна буває. Віра в те, що особисте щастя, продовження життя, радість пізнання нового — це можливо, — це ж необовʼязково релігійна віра. Віра в чудо, за Феєрбахом, обмежує тим, що людина чекає на чудо і нічого при цьому не робить. Чудо, каже Феєрбах, — це перетворення одного в інше без врахування обмежень (наприклад, часом), без зусиль, старань, діяльності, чудо — це безпосередній перехід від бажання до здійснення його, тобто перехід без перехідних етапів. Це діяльність фантазії.

Мені здається, що сутність чуда не стільки в «миттєвому перетворенні», в тому, що «бажання не зважає ні на межу, ні на закон, ні на час», а в самому сенсі того, на що чекають. Чудо — це щось прекрасне, те, що варте і чекання, і віри, і бажання, щоб воно здійснилося якомога скоріше і далося якомога легше.

Та і якщо прийняти, що чудо — це «найшвидший», «найлегший» перехід від бажання до його здійснення, то, я думаю, що це і є тим, до чого людина прагне, до чого людство весь час іде і навіть має багато досягнень в цьому напрямку. Що мінімізація перехідних моментів, витрат, втрат в процесі переходу від бажань до їхнього здійснення — тобто перетворення фантазії в дійсність найбільш людським способом — це і є мета людської діяльності. І віра в цьому має величезне значення, адже без віри у те, що це взагалі можливо, цього ніколи не досягнеш (або ж ніколи не повториш випадкового досвіду в трохи інших умовах).

Феєрбах говорить, що віра в чудо — це не реальна діяльність, а діяльність фантазії. Але ж робота над фантазією — це діяльність реальна. Фантазія століттями розвивалася людством і, сподіваюсь, розвивається далі (а якщо не розвивається, то це означає, що роботи тут ще більше, ніж ми думали, — закачуємо рукава). Віра в таке чудо, що виробництво людини може бути метою суспільства і що досягати цієї мети можна найкращим для всіх, найпростішим способом з мінімальними зусиллями та втратами, — це не щось безглузде, неможливе, неповʼязане з реальністю, навіть якщо на якомусь етапі це робота фантазії. Така віра треба для того, щоб такі найкращі шляхи взагалі бачити та шукати їх. Наприклад, Феєрбах такі шляхи шукав, він помітив, що християнство стримує людину і бачив сенс у тому, щоб доносити те, що він пізнав, іншим, щоб наступні філософи, використавши його досягнення, змогли ще скоротити шлях людини до пізнання істини та набуття щастя. А ще він бачив велику силу людини у любові, але про це я зможу, мабуть, говорити пізніше, коли дочитаю.

Саша Демарьов написав про оповідання Марка Черемшини «Зрадник». Із оповідання, окрім останніх речень, починаючи з «Чому не говориш, Васильку, чи я тобі надоїла?», мене зачепило це: «Отік би тверда креміниця роздавила його Марічку і його дитину».

Схожа тема в оповіданні «Лист засудженого вояка до своєї жінки» Ольги Кобилянської, про нього я вже згадувала — сильна річ. Для мене сильніша чомусь навіть.

А ще у фільмі «Взвод») про війну у Вʼєтнамі теж є схожа сцена, як у Марка Черемшини, мабуть, найважча в цьому кіно.

На початку роману «Сестри Річинські» Ірини Вільде також є епізод, який душу тривожить. Там теж забирають від сімʼї на страту «зрадника», але ще сильнішою є вся історія цього моменту тому, що «зрадника» «порекомендував» один із важливих героїв роману. Цьому герою вдалося хитрістю взяти власну совість і навіть вмовити себе, що так треба.

Цікаво дуже, на що готова людина, коли треба довести собі, що вчиняєш правильно. І як бути, щоб дійсно правильно вчиняти, а не, як кажуть, «домовлятися із собою».

Коротше, є над чим думати, і добре, що твори мистецтва допомагають в цьому, хоча б ворушать щось в тобі.

До вікна мойого теплий промінь ластиться,
Синьооке небо в шибку загляда.
Прилетіла ластівка голубою ласкою
До моєї хати, до свого гнізда.

Ластівка щебече під моєю стріхою,
Від зорі до ночі човником снує.
Весняною втіхою і любов’ю тихою
Облітає серце молоде моє.

Дівчинонько горда, глянь, як промінь ластиться,
Вже останню кригу понесла вода.
Прилетіла ластівка голубою ласкою
До моєї хати, до свого гнізда.

Не лишай так скоро мого двору, ластівко,
Ти, холодний вітре, не тривож села.
Дай напитись ласкою, дай нажитись казкою,
Та не дай зазнати літа без тепла.

https://youtu.be/odYi0Jup8II?si=DmIPF7M9VTLZKYU7

— Га, класики! А кому вони тепер цікаві? Я сама їх не купую… Терпіти не можу скучний, розлізлий стиль ваших класиків. Такий стиль при теперішніх темпах життя? 

Це тітка Клавда із «Сестер Річинських» Ірини Вільде відповідає на слова племінниці, що ідея тітки про видавничу спілку “Клавда Річинська ет компані” не дуже.

— Тіточко, а хто буде купувати книжки? То класики лежать припалі порохом. Не треба, тіточко. Що-небудь інше, тільки не книги. — Неля так переконливо вмовляла Клавду, наче справді залежало їй на тому, щоб тітка не пальнула дурниці і не заснувала ще одного видавництва у Нашому.

Оце і я, як стара тітка Клавда із «Сестер Річинських» Ірини Вільде, гадаю, що, хоча без класиків ніяк (це ж зрозуміло), цікаво зараз шукати нове, писати про сучасних, особливо, коли знаходиться щось таке, про що писати хочеться. 

Написала про «Випадкові оповідання» Олександра Демарьова:

https://telegra.ph/Z-lyubov%CA%BCyu-do-Vipadkovih-opov%D1%96dan-03-28

“… global military expenditures reached a record $2.44 trillion in 2023…”

“For example, every day, 500 women and girls in conflict-affected countries die from complications related to pregnancy and childbirth”.

https://news.un.org/en/story/2024/10/1156016

«Робота письменника в тому й полягає, щоб дисциплінувати свій темперамент, не застрягати на будь-якій незрілій стадії свого розвитку, в хибній тональності. Проте, якщо він геть позбудеться ранніх впливів, то тим самим убʼє в собі імпульс до творчості».

«Величезні маси людських істот загалом несамолюбиві. Приблизно після 30 років вони втрачають особисті амбіції, а найчастіше — майже зовсім втрачають відчуття індивідуальності, і живуть переважно для інших».

Треба шукать, як свою індивідуальність розвивати, живучи для інших. Мабуть, десь в політиці, як каже автор, але тільки в тому його сенсі, найширшому. А найширший сенс неможливий без естетичного.

https://youtu.be/ZwlHuY0S-D4?si=XhgjxyHnJtlL51Ne

Моя тема:

«– Тоді скажу тобі, – відповіла вона, – це родження в красі – тілесній і духовній.       
– Тут треба володіти мистецтвом розуміння оракулів, щоб збагнути, що ти маєш на думці. Я не второпаю.
– Ну що ж, – сказала вона. – Спробую говорити ясніше. Усі люди, Сократе, вагітні тілом і душею, і коли досягають певного віку, природа їхня прагне розродитися. Розродитися вона може тільки в прекрасному, у потворному родити не може. Коли сходяться чоловік і жінка – вони породжують. А родження є ділом божественним, бо вагітність і родження є виявом безсмертного начала у живому єстві, що є смертним. Одне, а друге не може статися там, де нема гармонії. Для всього божественного потворність – це брак гармонії, а прекрасне – гармонійне. (d) Отож, при всякому народженні Мойрою та Ілітією є Краса. Тому, наблизившись до прекрасного, вагітне єство розкривається назустріч і розливається радістю, і породжує, і приводить на світ. Наблизившись до потворного, похмуро й тужно зіщулюється, відвертається, закривається і, замість того, щоб породжувати, затримує в собі обтяжливий плід. А тому той, хто носить у собі тягар сімені, хто повний творчої потуги, той відчуває піднесення від споглядання прекраcного, бо прекрасне дає звільнення від болісної туги. (e) Але любов, Сократе, – не є прагненням прекрасного, як ти собі уявляєш.       
– То що ж таке, на твою думку, любов? – спитав я.
– Прагнення творити і родити у красі.       
– Можливо, – погодився я.      
– Більше певности, – сказала вона. А чому, власне, родити? Тому що родження для смертного є тим вічним і безсмертним, що відпущено кожному смертному. (207) А якщо любов, як ми погодилися, є прагненням вічно володіти благом, то разом із благом не можна не прагнути й безсмертя. Отож виходить, що любов неминуче є прагнення безсмертя.       

Цього навчила мене Діотима, коли ми бесідували про Ероса. А одного разу вона спитала мене:       
– Як ти гадаєш, Сократе, в чім причина любови і пристрасти? Чи тобі не доводилось бачити, в якому дивному стані бувають всі звірі – що бігають по землі чи мають крила, – коли вони запалені пристрастю дітородження? Їх огортає якийсь любовний шал, (b) перше – як паруються між собою, а потім, коли вигодовують своє потомство. Тоді навіть найслабші готові боронити свій плід від найсильніших, готові й вмерти за нього. Самі терплять голод, аби лише вигодувати потомство, задля дітей роблять усе, що лише можуть. Про людей ще можна було б сказати, що їхніми вчинками керує розум. (c) Але в чому ж причина таких любовних пристрастей у диких звірів, – що ти на це скажеш?       
– Я знову відповів, що не знаю.
– І після всього ти ще хочеш, – сказала вона, – стати знавцем любови, якщо ти не збагнув цього?       
– Але ж я вже говорив і зараз повторюю, що ходжу до тебе, Діотимо, якраз тому, що зрозумів, як я потребую вчителя. Сама назви мені причину цього та всього іншого, що стосується любови.
– Якщо ти усвідомив, що Ерос за своєю природою є прагненням того, про що ми вже не раз дійшли згоди, то хай тебе й це не дивує. (d) Пояснення тут одне: смертна природа шукає в Еросі того ж таки розуму, щоб бути вічною і безсмертною, і може осягнути це в єдиний спосіб – родженням, залишаючи щоразу нове замість старого. Подібно і з кожним живим створінням, хоч говорять, що воно залишається таким, яким було від початку. Візьмімо, для прикладу, людину. Говорять, що з дитячих літ і аж до старости вона залишається тією ж самою. (е) Але ж вона ніколи не має тих самих якостей, хоч і вважається тією самою особою: завжди оновлюється і, водночас, щось втрачає – волосся, плоть, кості, кров і, взагалі, все тілесне. Та й не лише тілесне – також і те, що стосується душі. Звички, думки, бажання, радощі, смутки, страхи – хіба хоч щось із названого залишається в комусь без перемін? Завжди щось з’являється, щось зникає. А ще важче збагнути, що відбувається зі знаннями. (208) Одні з’являються, інші забуваються і ми ніколи не залишаємося тими самими, навіть стосовно того, що ми знаємо, і в кожній царині знань відбувається щось подібне.

Те, що називається повторенням, зумовлено тим, що знання можуть полишати нас. Бо забуття – це втрата знань, а повторення, змушуючи нас пригадати забуте, зберігає наші знання такою мірою, що вони видаються тими самими. (b) Так усе смертне рятує себе. Не залишаючись у всьому завжди тим самим, на відміну від божественного, воно, застаріваючи, відходить, щоб поступитися новим знанням, якими і те старе колись було. Таким чином, Сократе, все смертне може запричаститися вищих таємниць безсмертности – і тіло, і все інше. Інакше неможливо. Тож, не дивуйся, Сократе, що кожне живе сотворіння турбується про своє потомство – це поклик природи. Але якщо праця і любов є супутниками всього живого, то це в ім’я безсмертя».

(«Бенкет», Платон)

«— Не думай, Протагоре, ніби я, розмовляючи з тобою, маю щось інакше на увазі, крім розгляду того, що кожного разу й мене самого бентежить. Я гадаю, що має слушність Гомер, коли каже:

Вдвох коли вони разом ідуть, то хтось із них перший намислить,

бо всі ми, люди, гуртом якось більше здатні до всякої праці, слова и мислення. А один, коли щось надумав, зразу ходить і шукає, з ким би то поділитися своєю думкою і в кого знай ти підтвердження її правильності. Тим-то я радо з тобою роз-мовляю, причому з тобою радніше, ніж із будь-ким іншим, бо вважаю, що ти краще від усіх інших можеш розглядати все те, що повинна досліджувати розумна людина, зокрема питання про доброчесність».

(«Протагор», Платон)

— Тоді скажи-но нам, на що зважуються мужні: на те саме, що й боязкі?
— Hi.
— Значить, на щось інше?
— Авжеж.
— А боязкі ладні, очевидно, піти на те, чого не треба боятись, а мужні — на те, що страшне?
— Так кажуть люди, Сократе.
— Твоя правда, — сказав я, — але не про це я питаю. Скажи, на що, по-твоєму, готові йти люди мужні: на те, що страшне, в переконанні, що воно страшне, чи на те, чого вони таким не вважають.
— Але перше неможливе, як було доведено твоїми розмірковуваннями.
— І тут ти правий. Таким чином, якщо це правильно було доведено, то ніхто не йде на те, що він сам вважає страшним, оскільки ми дійшли висновку, що виступати нижче своїх можливостей — це неуцтво.
Протагор погодився.
— Але, з другого боку, коли зважуються на щось, то йдуть усі — як боязкі, так і мужні, і, як виходить, на одне й те саме ідуть і боязкі, й мужні.
— Де там! Сократе, зовсім протилежне те, на що йдуть боязкі, і те, на що йдуть мужні. Ось приміром, на війну одні хочуть іти, а інші не хочуть.
— А чи йти на війну — це щось прекрасне чи ганебне?
— Гарне.
— Отже, якщо прекрасне, то й хороше відповіно до нашої домовленості, бо ми погодилися, що всі прекрасні вчинки хороші.
— Правду кажеш, така й моя незмінна думка.
— І правильно. Але хто, по-твоєму, не хоче йти на війну, хоч це гарна й хороша справа?
— Боязкі.
— Отже, якщо це гарне й хороше, то воно і приємне?
— З цим ми були згодні.
— Виходить, що люди боязкі свідомо не хочуть іти на те, що гарніше, краще і приємніше?
— Якби ми з цим погодились, то ми б порушили попередні домовленості.
— А що ж мужня людина? Чи не йде вона на те, що гарніше, краще й приємніше?
— Треба визнати, що так.
— Значить, взагалі кажучи, мужні люди не охоплені ганебним страхом, коли бояться, і не поганою відвагою сповнюються, коли відважуються?
— Це правда.
— Якщо гарною, то й хорошою?
— Авжеж.
— Значить, боязкі — і сміливці, й нестямні — навпаки, охоплені бувають ганебним страхом, коли бояться, і ганебною відвагою сповнюються, коли відважуються?
— Протагор погодився.
— А чи зважуються вони на ганебне й погане не через щось інше, як через незнання й неуцтво?
— Так воно і є.
— Далі. А те, через що боязкі бувають боязкими, ти називаєш боязкістю чи мужністю?
— Боязкістю, ясна річ.
— А чи не встановили ми, що люди бувають боязкими через те, що не знають, що справді є страшне?
— Цілком правильно.
— Отже, через оце незнання вони боязкі?
Протагор підтвердив.
— А чи не погодився ти, що те, внаслідок чого вони стали боязкими, є боягузтвом?
Протагор підтвердив.
— Значить, незнання того, що страшне й що не страшне, і є боягузтво?
Протагор погодився.
— Але ж мужність — це протилежність боягузтва?
Протагор підтвердив.
— Але ж знання того, що страшне, а що не страшне, є протилежністю незнання всього цього?
Тут Протагор іще кивнув головою.
— Виходить, розуміння того, що страшне, і що не страшне, є мужністю, а цілковита протилежність — незнання цього?

(«Протагор», Платон)

Трохи більший уривок тут.

На Свідок можна зберегти власну історію війни, анонімно зберегти фото тощо.

Ось, наприклад, історія дівчинки, яка жила під Бахмутом.

«Сократ. Чи вважаємо ми, що ніколи не треба порушувати законність, чи можна робити це за певних умов, а за інших — ні? …
… Навіть на несправедливість не треба відповідати несправедливістю, як це вважає більшість, бо ні в якому разі не слід чинити неправедно.
Крітон. Мабуть, що ні, Сократе.
Сократ. А відплачувати злом за зло — це справедливо, як вважає більшість, чи несправедливо?
Крітон. Ні, це несправедливо.
Сократ. Бо робити комусь зло — це означає бути несправедливим.
Крітон. Ти кажеш правду.
Сократ. Отож не треба ні відплачувати за несправедливість несправедливістю, ні робити комусь зло, навіть якщо хтось тобі зло заподіяв. Зваж, Крітоне, що ти, погоджуючися з цим, ідеш усупереч судженню більшості, бо я знаю, що так вважають і будуть вважати лиш одиниці. А коли одні думають так, а інші інакше, тоді вже не буває загального судження, і кожен зневажає іншого за його спосіб мислення. Тому поміркуй добряче, чи поділяєш мою думку і чи погоджуєшся зі мною, і чи можемо ми розпочати обговорення, засновуючись на тому, що ніколи недобре чинити несправедливо, ні відповідати на несправедливість несправедливістю, ні відплачувати злом за зло. Чи, може, ти змінюєш думку і відмовляєшся від цієї засади? Бо щодо мене, то я віддавна вважав її правдивою і вважаю такою і нині. Але якщо ти іншої думки, то скажи й поясни мені, якої саме. А якщо ні, якщо ти тієї самої думки, то послухай, що з того випливає».

(«Критон», Платон)

«Сократ. А тепер слухай. Якщо ми вийдемо з вʼязниці самочинно, не питаючи згоди держави, чи не робимо ми комусь зло, і то якраз тим людям, які найменше на це заслуговують, так чи ні?
Крітон. Я, Сократе, не можу відповісти на твоє запитання, бо я його не розумію.
Сократ. Ну, гаразд, поставимо запитання інакше. Припустімо, що ми збираємося звідси втекти, а втім, називай це, як хочеш, і тут до нас приходять Закони й Держава, стають перед нами й питають: «Скажи нам, Сократе, що ти намислив
зробити? Те, що ти задумав, не що інше, як намагання знищити нас, Закони, і всю Державу, наскільки це в твоїй силі. Невже ж ти вважаєш, що Держава може існувати і що вона не розвалиться, коли судові вироки, видані в ній, не матимуть сили, коли приватні особи могтимуть їх зневажати й скасовувати іхню дію?» Що відповімо ми, Крітоне, на це запитання та інші такі? Справді, які ще докази можна висунути, — тим паче красномовцеві, — на захист цього закону, який ми зневажили і який вимагає, щоб судові вироки зберігали свою чинність? Ми скажемо: «Але ж Держава скривдила нас, вона засудила нас несправедливо!» Чи так ми скажемо?
Крітон. Саме так, клянуся Зевсом, Сократе.
Сократ. Але тоді Закони скажуть нам: «Сократе, невже так ми з тобою домовилися? Невже ти ладен не вважати чинними судових вироків Держави, хоч які вони є?» А коли ми здивуємося на ці слова, вони напевно скажуть: «Не дивуйся, Сократе, нашій мові, але відповідай нам, тому що це твій звичай питати и відповідати. То що ти закидаєш нам, нам і Державі, за що намагаєшся нас занапастити? Найперше, чи це не нам ти завдячуєш своє народження, хіба це не ми освятили шлюб твого батька з твоєю матірʼю і дозволили йому сплодити тебе? Кажи, чи ти можеш засудити тих із нас, що усталює шлюб? Чи ти вважаєш, що ці закони погано складені?» — «Аж ніяк», — відповім я. — «А ті, що дбають про опіку над дітьми, про їхнє виховання, отож і про твоє? Чи були вони погані, ті, що звеліли твоєму батькові навчити тебе музики й гімнастики?» — «Вони добрі», — скажу я. — «Гаразд. А якщо ти народився, якщо тебе вигодували й виховали, чи можеш ти твердити, що ти не наш, не походиш від нас, не наш раб, ти сам і твої нащадки? А якщо це так, невже ти вважаєш, що ми і ти маємо однакові права і якщо ми хочемо щось учинити з тобою, невже ти можеш законно нам протидіяти? Ти не можеш мати рівних прав із своїм батьком, якби він у тебе був, чи рівних прав з твоїм
господарем, якби належав йому, якби вони присилували тебе до чогось, ти не міг би присилувати їх, ти не повинен відплачувати ні образою за образу, ні ударом за удар, ні чимось таким, то невже з Батьківщиною і Законами буде тобі це дозволено? Отож якщо ми, вважаючи це справедливим, вирішимо вкоротити тобі віку, а ти в міру своїх сил спробуєш заподіяти смерть нам, Законам, і Батьківщині і при цьому скажеш, що чиниш справедливо, ти, який воістину повинен дбати про чесноту! тож ти, вважаючи себе за мудрого, не відаєш, що треба шанувати батьківщину більше, ніж матір, більше, ніж усіх предків,
що вона над усе дорога, над усе священна, що вона посідає найвище місце в помислах богів і розумних людей, отож її треба шанувати, їй поступатися, їй коритися, коли вона розгнівана, більше, ніж батькові; треба або її переконати, або виконувати те, що вона повелить, навіть витерпіти смиренно її вирок — чи то тілесну кару, чи то кайдани, чи веління йти на війну, де на тебе чекають рани і смерть; все це треба робити, бо це все справедливе. І не можна ні відступати, ні залишати свого місця в лаві. І скрізь — і в бою, і в суді — треба виконувати те, що велить Держава і Батьківщина, а якщо ми не згодні з їхніми веліннями, можна переконати їх змінити їхню думку, але законним способом».

(«Критон», Платон)

Серйозні суперечності

Це вже друга лекція Олександра Демарьова про те, як писати книжки (що про це говорять класики).

Раджу!

Про літературну майстерню

Одного разу я сказав друзям, що хочу виступати з лекціями про літературу. Вони відреагували зі скепсисом: незрозуміло, хто мав це слухати і навіщо, та і сам формат «лекції» здавався нудним. Але все одно я був упевнений: багато людей пишуть, навіть якщо не хочуть ставати письменниками, і мені є про що з ними поговорити.

Власне, для цього я і створив «Прописи» – вступ до літератури для тих, хто хоче або вже почав писати. Небайдужі порадили назвати це літературною майстернею, адже література ‒ це насамперед ремесло. Якщо не вміти приборкати натхнення, воно зникне так само швидко, як і з'явилось.

Майстерня оселилась у друзів із книгарні Сенс ‒ кращого місця годі й шукати.

Після вступної лекції я зрозумів, що люди готові працювати й писати, хочуть більше практики ‒ тільки так «Прописи» стануть майстернею, а не лекторієм.

Приходьте на другу частину курсу, яка називається «Життя як матеріал». В ній я покажу, як авторитетні письменники обробляли життєвий матеріал, як перетворювали свій і чужий досвід у художні твори. Спробуємо зробити так, як радять класики. Ясно, що манері чи й стилю ніхто не може навчити. Моя мета ‒ використовуючи досвід класиків, надихнути писати.

Це весело, цікаво і безкоштовно. Чекатиму на вас.

Реєстрація тут.

13 березня
19:00
Книгарня Сенс
(пров. Микільський, 1/25)