✊🏻💬 #фемінізм #критикарадфем #дослідження #думка
Чи всі ми сестри? Український фемінізм між Заходом і Росією |соціологиня Ганна Гриценко

💬Десь 2012–2013 року російськомовні феміністки познайомилися з позиціями другої хвилі фемінізму з перекладів, що їх робили або передруковували з інших джерел кілька блогерок. Саме вони (accion-positiva і колектив спільноти womenation, нині видаленої) представили пострадянським жінкам праці Андреа Дворкін, Шейли Джеффріс, Герди Лернер, Мерилін Фрай, Філліс Чеслер. Брак доступу до оригінальних публікацій і до контексту, у якому вони з’являлися від початку, спричинився до того, що окремі обговорення буквально відтворювали аналогічні американські бурхливі дискусії доби феміністських сексуальних воєн, наприклад чи належать проблеми лесбійок до порядку денного фемінізму.

Це мало й інші наслідки: обмежене і вибіркове знайомство з теорією призвело до індоктринації цими ідеями, які нібито, на відміну від інших, нарешті мають обґрунтування. Обмежена частина теорії, на Заході не раз дискутована, розвинута, спростована, поставлена в специфічний контекст тощо, почала сприйматися фактично як єдино правильна. Радикальні пострадянські феміністки часто закликають «вивчати матчастину», під «матчастиною» маючи на увазі обмежене коло авторок, і адресують цей заклик жінкам, у яких часто ще менше доступу до теоретичної бази фемінізму і які, не будучи знайомими з розвитком феміністської теорії після другої радикальної американської хвилі, можуть заперечувати лише на підставі особистого досвіду, але не на теоретичному рівні.

💬Російська активістка Дарія Сєрєнко вказує, що концепція «сестринства», яка ґрунтується на припущенні про схожий жіночий досвід, базовий для другої американської хвилі, в довколишній реальності працює на роз’єднання: феміністку (або будь-яку іншу жінку) можна оголосити «не сестрою» і вилучити в такий спосіб із руху або з бенефіціарок руху.
Активістка Любов Калугіна 2014 року написала розгорнутий маніфест, у якому вилучає із «сестер» навіть тих, кому тепло взимку в короткій куртці (буквально ігноруючи той факт, що не всі, як вона, живуть у холодному кліматі Сибіру; це радше курйозна ілюстрація, але породжена вона саме ігноруванням різниці в досвіді та обставинах) і створила «дошку ганьби» для феміністок, які їй опонували.

💬Велика фейсбучна група Фемінізм UA має дві популярні теми, і обидві запозичені.
Популярність шведської моделі в українському фемінізмі — це переважно не низове бажання жінок і чоловіків, які мають досвід комерційного сексу, — її радше взято з позитивних реляцій іноземних ЗМІ. Прихильниці шведської моделі регулювання проституції, з мого досвіду спілкування з ними, рішуче відмовляються відповідати на питання, як вони собі уявляють джерело доходів жінки, яка не зможе ні продовжувати працювати у сфері комерційного сексу через криміналізацію її клієнтів, ні отримувати співмірні гроші деінде.
Друга запозичена тема — #трансфобія частини феміністок; аргументи, якими її раціоналізують, теж узято з іноземної преси (головно американської консервативної). Скажімо, аргумент про «насильство в туалетах» — це перероблений расистський аргумент часів сегрегації чорношкірого населення у США, коли їм приписували такі напади і не дозволяли користуватися туалетами для білих та фонтанчиками з питною водою.
Трапляється в українському фемінізмі й ісламофобія, попри те, що реальні українські мусульманки політично активні і свідомі своїх інтересів настільки, що беруть участь у маршах до 8 Березня і місцевих виборах. Їхній образ у дискусіях часто конструюється за зразком «усередненої жінки третього світу», описаним Моханті ще в середині вісімдесятих.
Ігнорування соціальної стратифікації за класовою ознакою робить імпортовані в Україну з глобального Заходу версії фемінізму занадто правими, тобто некритичними до наявної фінансової нерівности. Як некритичний пацифізм у ситуації російсько-української війни грає на боці держави-агресора, так некритичне ставлення до класової нерівности не працює на користь становища жінок в Україні.
Читати повністю

Згодні з думками пані Ганни?

🤦🏻‍♀️📊💬 #критикарадфем #думка #жінкиувладі #дослідження
Чи був би світ безпечнішим з жінками при владі? | думка політологині Єлизавети Павленко

💬Одним з тверджень цієї течії фемінізму (радфем) є те, що зло світової історії — таке як колоніалізм, рабство, війни, — з’явилося через одержимість чоловіків силою та владою. Радикальні феміністки натомість пропонують матріархат — систему, в якій жінки домінують в політичних інститутах та займають головні ролі в суспільстві. 
Феміністка другої хвилі Філіс Чеслер навіть відкидає думку про рівність в суспільстві, а заразом і необхідність призначати чоловіків на керівні посади. Аргументи? Жінкам краще вдається керувати публічними та соціальними інститутами. «Не слід підтримувати рівність з чоловіками», — пише вона в книзі «Жінки та божевілля». Позбавити чоловіків права обирати та бути обраними, поставивши їх на місце жінок XIX століття? Дійсно радикальний підхід.
Він частково ґрунтується на численних психологічних і біохімічних дослідженнях, які доводять, що чоловіки більш схильні до проявів агресії та застосування сили через вищий рівень тестостерону. Але це не робить жінок зовсім не конфліктними — вони просто надають перевагу непрямим формам агресії, як-от визначення військової стратегії. 

💬Проаналізувавши дані про стать лідерів, залучених у збройні конфлікти, вони прийшли до висновку, що чоловіки більш схильні до прийняття мирних рішень, аніж жінки. Справа у стереотипах: жінок досі називають «слабкою статтю», а в політиці — і особливо у часи війни — вони як лідери мають демонструвати силу. Тому, згідно з дослідженнями, жінки на високих владних посадах — як-от президентки чи прем’єр-міністерки — схильні вдаватися до ескалації збройних конфліктів.
Серед прикладів дослідження: високопоставлені чиновниці з Державного Департаменту США Джин Кіркпатрік, Мадлен Олбрайт, Кондоліза Райс і Гілларі Клінтон, які виступали за більш агресивну зовнішню політику, ніж їхні колеги-чоловіки.

💬Схильність до ескалації воєнних дій корелює з посадами, які обіймають жінки. У законодавчій владі вони схильні пропонувати і приймати більш мирні закони, аніж чоловіки, а також скорочувати витрати на оборону. А от жінки у виконавчій владі — навпаки, інакше суспільство визначає їх як некомпетентних. До такого висновку прийшли політологи Майкл Кох та Сара Фултон, проаналізувавши 22 усталені демократії між 1970-м і 2000 роками. 

💬Пересічні виборці в Європі і далеко за її межами досі бачать на чолі держави саме чоловіків. Недавнє (і не дуже втішне) опитування українців довело, що запит на «сильну руку» зростає — люди хочуть бачити сильного і дещо авторитарного лідера країни. Важко уявити жінку, яка б відповідала таким уявленням. Та ця історія притаманна не лише Україні, яка в часи війни готова поступитись демократією. Згадайте, як італійці захоплювались Владіміром Путіним до 24 лютого, або ж як американці обрали жорсткого та контроверсійного Трампа замість послідовної Клінтон.

💬Очікувана від жінок спроможність «знаходити компроміс» в часи війни сприймається як подвійна слабкість. На першому рівні — через втрату позицій, адже компроміс по своїй суті не може бути виграшним для жодної зі сторін; на другому — через потаємну віру в нездатність жінок бути сильними лідерами. 

Читати повністю

👩🏼‍💼💬 #жіночапосада #думка
Круті жінки-лідерки проти Путіна
Недавно в «Нью-Йорк пост» вийшла стаття Юлії Сабіни-Джої (Iulia Sabina-Joja) — докторки наук, викладачки, експертки з безпеки Чорноморського регіону — про жінок-лідерок, які активно протидіють Путіну.

Юлія пише, що нині у Європі саме жінки — найгучніший голос, який закликає припинити російську агресію в Україні. Її приклади дуже яскраві й переконливі — п’ять імен, які, на її думку, варто знати американцям, а ми вважаємо, що й усім в Україні. Адже нам справді є за що їм дякувати.

Це Анналена Бербок, Санна Марін, Кая Каллас, Урсула фон дер Ляєн і Майя Санду.
Анналена Бербок — перша жінка-міністерка закордонних справ Німеччини. Вона радикально змінила свою думку про військову допомогу Німеччини Україні. На початку повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022-го Бербок виступала проти, але вже з перших тижнів весни закликала Німеччину дати Україні важку зброю. І це не просто слова з її боку — вона очолює місію із забезпечення українців засобами самооборони. Як підкреслює Юлія Сабіна-Джоя, саме Анналена Бербок першою з відомих німецьких політиків визнала, що Німеччина категорично помилялася стосовно Росії.

Нині Бербок говорить те, що ще в лютому для неї було немислимим: «Ми досягнемо безпеки лише без, а не разом із Росією Владіміра Путіна». На жаль, для багатьох німецьких еліт це й досі неприпустимо. Анналена Бербок, яскрава, непохитна і дуже переконлива у своїй позиції, звісно ж, привернула увагу російських ботоферм. На щастя, їхні кампанії дезінформації проти Бербок не мають успіху — її популярність дедалі зростає в Німеччині і так само в Україні.
Прем’єр-міністерка Фінляндії Санна Марін недавно блискуче прокоментувала слова Джо Байдена про те, що треба допомогти Путіну знайти шлях до виходу з конфлікту. Вона заявила: «Вихід з конфлікту для Росії — це вихід з України». Якби вона сказала це у фінському парламенті, пише газета, їй аплодували б стоячи.
Санна Марін — наймолодша прем’єр-міністерка в історії Фінляндії і наймолодша фактична очільниця держави у світі. Їй 34, вона соціал-демократка, виросла в родині двох жінок (про свою сім’ю Санна каже «райдужна»). У статті «Нью-Йорк пост» її названо залізною леді тетчерівського гарту.

Знаєте, яка країна — найбільший постачальник військової допомоги Україні на душу населення? Естонія. Прем’єр-міністерка Кая Каллас розуміла, що таке російська загроза, ще вісім років тому. Її бабусю й шестимісячну маму радянська влада депортувала до Сибіру. Кая Каллас пояснювала і пояснює європейським політикам психологію Путіна, як саме він діє.
За словами Юлії Сабіни-Джої, американці «здавна применшували неефективність бездіяльного і беззубого Європейського Союзу». Однак діяльність Урсули фон дер Ляєн, нинішньої президентки Єврокомісії, дає надію на позитивні зміни.