«Як Ти, Господи, йдеш до цього мерзенного олігарха!»

Сьогоднішня неділя є першою з чотирьох, які готують нас до Великого посту, і на літургії ми чули Євангельське читання про митаря Закхея.

У цьому тексті одразу декілька моментів важливі для нас.

Перш за все він про те, що Господь прийшов урятувати загиблих: «Адже прийде Син Людський відшукати та врятувати загибле» (Лк. 19, 10).
Але водночас він про рішучість і неосуд.

Ми легко можемо уявити, як усе відбувалося.

Закхей був не просто митарем, а начальником над митарями, тобто обіймав дуже статусну посаду в землі Єрихонській. Митарі вже тоді були заможними людьми, власне, як і тепер. Тож тільки уявіть: Христос іде вулицею, навкруги натовп, усі хочуть почути Його, хтось прагне отримати зцілення. Аж раптом якийсь чоловік у розкішному костюмі видирається на дерево — щоб побачити Того, Хто зцілює людей, Хто навчає новим, дивовижним речам.

Усі в шоці. Проте Христос підходить до дерева й каже: «Злізай! Я сьогодні маю бути в тебе вдома». І вони разом в оточенні натовпу прямують до розкішного маєтку, щоб розділити трапезу з такими ж, як Закхей, митарями.

Ясна річ, народ обурюється: «Ми потребуємо зцілення, а Ти, Господи, йдеш не до нас у хібари, а до цього мерзенного олігарха». На що Христос відповідає: «І це син Авраамів. Ви знаєте, хто він і як він живе, і знаєте, що ця людина гине. Я прийшов, щоб урятувати і його також».

Це вкрай важливі слова для нас. Закхей проявив неабияку рішучість, аби на посміховисько всім видертися на дерево, а потім піти до себе додому разом із Христом — мандрівним проповідником, який зовсім не був відомою статусною та впливовою людиною. І до слів Христа він поставився не так, що в одне вухо ввійшло, а крізь інше вийшло. Господь-Серцезнавець бачив, що всі ці кроки Закхей здійснив не через якусь там цікавість, а винятково для того, щоб змінити своє життя, стати іншим.

І дійсно, Закхей промовляє слова: «Господи, я змінюся! Тому, кого скривдив, поверну вчетверо. Я житиму по-іншому». І це була не порожня обіцянка, а слово, дане Всемогутньому Богу.

Як часто, нашим першим порухом душі (якщо, звісно, ми не навчилися тримати свої думки під контролем) буває осуд інших людей. Ми бачимо якісь зовнішні прояви їхнього життя і все одно насмілюємося засуджувати. Але ж нам невідомо, що в людини всередині. Зате ми прекрасно знаємо, що в душі у нас.

І якщо маємо бодай трохи тверезе уявлення про себе, якщо принаймні намагаємося прагнути смирення — адже смирення це не ходити, опустивши голову і склавши на грудях ручки, а завжди пам’ятати про те, що насправді ми собою являємо, — то замість думок про осуд інших у нас має миттєво включатися розум. «Господи, як я можу судити цю людину, коли в мене вчора було те, а позавчора інше… А що в мене було у школі, а що я витворяв в інституті! Я сам у тисячу разів грішніший, тому що знаю кожну деталь своєї ганебної біографії. Як я можу засуджувати інших?»
***
Євангеліє постійно нагадує нам про те, що не варто дивитися на когось або помічати чужі гріхи. Ми маємо слідкувати тільки за собою. Про це зокрема чимало разів нагадуватиме нам Церква під час майбутнього Великого посту.

Нині ж зичу всім нам постійно тримати в серці цей євангельський уривок, мати таку саму рішучість змінити себе, як у митаря Закхея, а також тверезе, смиренне уявлення про себе, щоб ніколи не засуджувати ближніх.

Головний редактор журналу «Отрок UA» архієпископ Обухівський Іона

Звідки пішов і коли виник термін «УПЦ МП».

«І за часів Радянського Союзу, і навіть після, категорично проти автокефалії виступав митрополит Філарет. Загальновідомий факт — він мріяв стати московським патріархом і після смерті патріарха Пимена саме його обрали місцеблюстителем.

По суті, ще один крок, і ти на патріаршому престолі.

Але не склалося. З урахуванням його характеру (а він у нього жорсткий) та стилю управління митрополит Філарет не припав до двору, і його не обрали.

Він тоді обурився: "Я сам себе в Україні патріархом зроблю". І вирішив влаштувати в Києві свою патріархію.

До цього говорили лише УПЦ. Але щоби зіграти на своєму відділенні від Москви, Філарет став називати УПЦ "московським патріархатом"».
***
Той самий Густав Водичка і його інтерв'ю Діалогу.ТУТ, яке багатьом не сподобалося: https://www.dialogtut.org/gustav-vodychka-u-90-h-ya-buv-svidkom-pochatku-vsih-czerkovnyh-konfliktiv/

Що таке громада у православ’ї зараз?

Це священник, люди (його паства) і таїнства, які звершуються на богослужіннях.

Колись храм і в ньому освячений престол були обов’язковими для того, щоб здійснювати обряди. Сьогодні це є необов’язковим.

Не пам’ятаю точно, коли з’явилися антимінси, але, хто не знає, це спеціальний плат, в який вшиті мощі святих, і на ньому звершується літургія. Тобто наявність храму для служіння літургії більше не потрібна.

Зараз у кожного священника вівтар і храм просто під рукою. Більше нічого не треба. У будь-який дім він зайде і зможе звершувати відправи, і люди не залишаться без Причастя.

То виходить що? Ви відібрали у громади храм, забили його цвяхами.

Куди громада піде? У будь-яку хату! Зайдуть і там звершуватимуть богослужіння.

Тобто громади та священники залишаться на місці — за рідкісним винятком. А отже, Церква житиме.

Тому те, що в релігійному полі зараз відбувається — це масштабна провокація. Для чого? Щоб посварити українців між собою.

І те, як держава намагається діяти в релігійній сфері, викликає безліч питань.
Вважаю, що досягти результату таким чином неможливо — лише поглибити проблему.

Ну, правда, що це таке — коли законну, всіма визнану Церкву заганяють у катакомби, а інша, «нібито» законна, складається з людей сумнівного походження: той хреститися не вміє, ті кричать «Слава нації, смерть ворогам»? І це де — у храмі!
***
І в чому він не правий?
У 1990-х роках ця людина стояла біля витоків УНА-УНСО, але навіть її через цей наш текст охрестили «російським пропагандистом».

Густав Водичка на Діалог.ТУТ

«Какой самый главный вопрос для любого верующего человека?

Где ты будешь после смерти.

Так или иначе, в центре жизни каждого верующего стоит его душа и ее статус в глазах Бога. Главное — чтобы душа спаслась. За спасение души люди готовы отдать жизнь земную!

В этой связи принадлежать ли к канонической Церкви, признаваемой всеми, или же к клиру, который находится под сомнением у православных — ошибиться в этом вопросе для верующего человека смертельно опасно».

Наш почти скандальный текст есть и на русском языке: https://www.dialogtut.org/gustav-vodychka-v-90-h-ya-byl-svydetelem-nachala-vseh-czerkovnyh-konflyktov/

UPD. Прохання про допомогу фонду «Вигнання» закрите. Дякуємо всім за небайдужість🙏

Сьогодні двоє наших друзів-священників вирушили на ротацію на схід.
Два тижні як бойові медики вони братимуть участь в евакуації поранених та загиблих захисників України.

Отець Сергій Ющик, повертаючись з ротації додому, дорогою в потязі написав ось ці слова.

Оскільки ми теж певною мірою диванні патріоти, то сприймаємо його заклик насамперед як звернення до нас.

Молимось за наше військо.
Допомагаємо фронту.
Зберігаємо любов і єдність поміж собою.

Трошечки позитиву від наших Захисників.🤝🏻😂
❗️❗️❗️Для бойових медиків
🎯Ціль: 100 000.00 ₴

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/81vJqCP5g4

💳Номер картки банки
5375 4112 1101 4159
Яковенко Вʼячеслав Васильович

Розрахунковий рахунок:
UA243226690000026008300768542

Зібрали на старлінк, придбали і вже відправили у підрозділ до нашого Бармалея.
Дякуємо всім, хто долучився🦾

Хай Господь оберігає всіх, хто на фронті.
Молимось про мир і перемогу❤️‍🔥

Ковточок довоєнного життя📖📚📓
Саме так зараз сприймається наша книжка — збірник надрукованих в «Отрок UA» історій архієпископа Іони (Черепанова).
Ми задумали її ще в 2021-му, рік працювали і в лютому 2022-го підготували до друку. Через початок повномасштабної війни видання тоді не побачило світ.

Зараз попри те, що ціни в поліграфії підскочили в рази, ми вирішили все ж таки видати книжку невеличким накладом — аби морально підтримати тих, хто знає наш журнал, любить Іонинський монастир і скучив за живим пастирським словом владики. Ці декілька десятків примірників так і вийшли з символічною датою: підписано до друку 1 березня 2022 року.

«Храбрый послушник и другие истории Его Высокопреосвященства» — це зворушливі розповіді архієпископа Іони. Про сповнене пригод дитинство, буремну церковну юність, монастирське відродження та щоденну радість життя з Господом.

Книжка складається з трьох розділів: «Шлях до Церкви і в Церкві», «Тонкощі та нюанси духовного життя», «Слово до молоді». Як видно із назв, це не тільки життєві історії, а й духовні поради, практичні міркування, аналіз власних помилок і обмін досвідом.

Видання містить понад 100 кольорових ексклюзивних фотографій, складається з 250 сторінок, має тверду обкладинку та зручну палітурку. Російською мовою.

Через те, що друк цифровий, а не офсетний, ціна — 800 грн.
Примірників небагато, тому замовляйте, не зволікаючи, одним кліком за цим посиланням: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSfEiC4DE4830EwxNN4MIVCkWWswEdFIGD1RTYHHYeTSosEoxg/viewform

ДО РЕЧІ. Є опція отримати примірник з підписом владики. Для цього поставте, будь ласка, спеціальну позначку, коли замовлятимете книжку.

А в неділю, 25 лютого, об 11:30 в Київському Свято-Троїцькому Іонинському монастирі відбудеться імпровізована презентація та автограф-сесія, де можна буде придбати книжку і відразу отримати авторський підпис архієпископа Іони.

Запрошуємо всіх бажаючих!🫶

P.S.
Це перша книжка в серії «Бібліотека журналу Отрок UA». Наступне видання — збірку ексклюзивних статей сучасного філософа Олександра Філоненка — плануємо видати українською мовою. Слідкуйте за анонсами!

Наша Іра — з Маріуполя. Коли ще наш колектив був «Отроком» (до повномасштабної війни ми видавали єдиний в Україні православний молодіжний журнал під назвою «ОтрокUA»), вона за будь-якої нагоди мчала на поїзді у свій «Марічек». А ми трохи сердилися — як можна настільки бути прив’язаною до міста, де просто живуть твої батьки.

Коли почалася повномасштабна війна, слово Маріуполь набуло нового змісту. І стало соромно за кожну мить, коли ми вагалися, чи відпускати Ірину додому.

Тому цей наш текст — не просто матеріал до річниці російського вторгнення.
Це наш внесок у перемогу України в цій кривавій війні.

Адже перемога настає там, де люди перестають боятися. А перестати боятися ти можеш тільки тоді, коли наважишся подивитися в очі твоєму найбільшому страхові.

***
Один із найбільших страхів особисто для нас — втратити колишнє життя. Що так, як було, вже не буде. І десята річниця російської агресії — саме час попрощатися з ілюзіями.

У цьому тексті немає надриву чи кривавих подробиць.
Це просто розповідь про 22 дні в Маріуполі Іриної подруги дитинства, яка після того, як їй вдалося вирватися з того пекла, повернулася, аби вивезти звідти Іриних батьків.

Вдячність, пам’ять, повага — ті почуття, з якими хочеться вступити в новий відлік часу.
Нехай цей текст нагадає вам про тих, хто у вашому житті викликає подібні відчуття.

Боже, збережи Україну.
Зупини ворога.
Даруй нам справжній, справедливий мир.

Мамочка, это всё из-за меня...

«Моя мама ещё в самом начале всем нам от руки написала на листочках Псалом 90, сказала: "Носите с собой всегда, держите в руках". Мы так и делали.

Дочке я тоже сказала хранить этот листочек, хотя никаких бесед о Боге мы с ней на тот момент ещё не вели. И когда мы проснулись от того, что в квартире повыбивало окна, Аня начала плакать: "Мамочка, это всё из-за меня".

Оказалось, она потеряла свою молитвочку и решила, что всё из-за этого. Я удивилась тому, каким образом она сумела построить такую вот логическую цепочку. Успокоила дочь, конечно, что она здесь вообще ни при чём».
***
Ми, дорослі, можемо принаймні осмислювати й намагатися внутрішньо рости — попри все що відбувається.
Діти ж відчувають тільки невимовний пекучий біль.

Наш текст до річниці повномасштабного вторгнення росії — про те, як важливо чути й відчувати одне одного: https://www.dialogtut.org/po-oladykam-otmena-yly-net-luchshe-goroda-chem-maryupol/

Обійміть тих, хто поруч🫂

Завтра річниця повномасштабного вторгнення.
А сьогодні навіть ніяково лягати спати…

Давайте разом проживемо це дежавю.
І помолимося, щоб в усіх українців була можливість пекти оладики — під мирним, щасливим, безпечним небом.
***
«В то утро костёр, на котором мы готовили, очень неплохо разгорелся. Я решила, что, пока есть такая возможность, нужно срочно сделать оладушки, чтобы была более-менее сытная еда.

Забегаю домой, говорю: "Мам, давай быстро меси тесто". Но почти сразу забежали остальные, кто был на улице: Славик, Маша… Говорят, отмена по оладикам — рядом с нами как-то особенно много стреляют.

А я видела, что по ближайшей улице едет танк, и ещё подумала тогда, что сейчас что-то начнётся.

…Мы спрятались у себя в тамбуре на втором этаже. Моя дочка орала не переставая все эти полтора часа, пока длилась дуэль между двумя танками.

В какой-то момент стало пахнуть бетоном, всё очень сильно дрожало, и мы поняли, что идут попадания непосредственно в наш дом. Было очень, очень страшно. Трещат стены, а ты прислушиваешься — нас сейчас тут засыпет или нет? И мысли такие: а может, проще выйти на улицу, чтобы сразу разорвало снарядами, чем умирать тут медленно под завалами?

И тут снова взрыв, и Славик говорит: "Всё, надо валить отсюда"».

***
Сила і краса України — в її вмінні ставати сильнішою у випробуваннях. Як і героїня нашої сьогоднішньої історії.

Читайте обов’язково, якщо відчуваєте бодай нотку суму: https://www.dialogtut.org/po-oladykam-otmena-yly-net-luchshe-goroda-chem-maryupol/

Сьогодні розпочався новий відлік часу — від сумної річниці повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну.

І ми погоджуємося з цим твердженням: почалась нова історія. Історія не слів, а вчинків.

«Рашистська військова тактика проста: вогневий вал артсистем, руйнація всього, що є, потім дроновий терор, потім штурмові групи і розстріл вцілілих. І все. А ні. Не все. Ще телевізор, інтернет-пропаганда, засмічення чат-груп пророцтвами, маніпуляціями, страхами і т.п.

Для рашистської армії немає різниці, де це робити: на Донбасі чи на Волині, на Харківщині чи біля Ужгорода. Артилерійський вал, штурм, розстріл. А потім картинка асвабаждєнія і нє всьо так адназначна. Вони це роблять, бо можуть. Можуть і хочуть.

У світлі цих спалахів якими смішними виглядають політичні дебати, новинні стрічки, якісь місцеві розборки, соцмережеві таврування та собачення.

Як дивно виглядають дебати, хто українськіший українець, хто винен 300 років тому, в кого де були знайомі. Друзі, тут артилерійські снаряди не з XVII століття. Тут вони реальні, сучасні, гарячі, вбивчі.

Невже не зрозуміло, що іскандери поставили крапку і почалась нова історія. Історія не слів, а вчинків».

Протоієрей Сергій Ющик: https://www.dialogtut.org/zvernennya-do-dyvannyh-patriotiv-vid-svyashhennyka-bojovogo-medyka-po-dorozi-na-rotacziyu/

Живімо по-новому.
З Богом!

Батл з Кабміном не вщухає)
Сьогодні ми знову були в суді. Бо на такий відзив на позов не можна було не відповісти🤭

11 сторінок дрібним почерком та 10 сторінок додатків надіслав Кабінет Міністрів України до Адміністративного суду, де розглядається наш проти нього позов, і це суцільний привід для дискусії.

Уявіть собі, друзі, головний спеціаліст служби юридичного супроводу Уряду доводить суду, що Позивачка, тобто авторка Петиції «Не забороняти Українську Православну Церкву», підписаної понад 25 тисячами громадян, несправедливо звинувачує Кабмін у злочинній бездіяльності. Оскільки (!): «Позивачці надано відповідь із належним обґрунтуванням результатів розгляду електронної петиції».

Але ж на тій самій сторінці №4 відзову на позов юрист кабміну подає текст Закону України «Про звернення громадян», і там чітко вказано, що у відповіді на електронну петицію повідомляється «про результати розгляду порушених у ній питань із відповідним обґрунтуванням».

Навіть ми, журналісти, розуміємо різницю в поняттях «результат розгляду петиції» та «результат розгляду порушених у петиції питань».
Це якби ми подали в жек заяву, що в нас немає холодної води, а нам звідти відповіли: «Ми розглянули вашу заяву». Прекрасно, що розглянули, дякуємо вам, а результат буде? Вода де?..

«Вашу петицію розглянуто» і «щодо порушених у вашій петиції питань вжито таких і таких дій» — це дещо різні речі. А точніше, зовсім різні речі. Тож, навіщо переконувати нас, 25 тисяч громадян, що ми маємо бути задоволені тим, що нашу петицію розглянуто, якщо ми прагнемо, аби наші інтереси й права було дотримано.

Наступної сторінки юрист видає ще кращу сентенцію: «Позивачці надано вмотивовану відповідь за результатами розгляду петиції, в якому висловлено позицію Уряду та Прем’єр-міністра України».

Панове юристи! Навіщо нам позиція Уряду та Прем’єр-міністра? Вони можуть мати позицію абсолютно будь-яку щодо будь-яких сторін життя держави, тоді як наше законне, конституційне право на свободу віросповідання та свободу вільно сповідувати релігію має бути дотримано незалежно від позиції Уряду та Прем’єр-міністра.

І такого непорозуміння в 11-сторінковому документі назбиралося на 4 сторінки нашої відповіді.

Ясна річ, юристи Кабміну вимагають визнати наш позов безпідставним і не задовольняти його.
На таке ми не могли не відповісти. Тому сьогодні занесли в Канцелярію Адмінсуду відповідь на відзив. Чекатимемо розгляду і рішення суду.

***
Чим тільки не доводиться зараз журналістам займатися, в буремні часи🫣

Але й журналістських задумів та ексклюзивних матеріалів ми для вас теж чимало готуємо і плануємо. Це все вдасться реалізувати, якщо ви нас підтримаєте.
Місяць добігає кінця, зиму пережили і на весну покладаємо дуже багато оптимістичних сподівань.

Залишайтеся на хвилі Діалогу! І підтримайте наш проєкт.

Картка Приватбанк для донатів поки що та сама: 5168752003546804 (або просто клікніть на це посилання).

А ще є банка Монобанка і на ній ніяк не назбирається необхідна сума: https://send.monobank.ua/jar/4yWNBhmz9c

***
Позови, відозви, злочинна бездіяльність… Скільки нових слів ми з вами дізнаємося щодня, захищаючи наші права і відстоюючи свободу кожен на своєму місці. Ну то й добре🤗

З Богом!

— Існує міф, начебто в УПЦ заборонено служити українською.
— Немає такої заборони. Навпаки, є низка дозволів, якими, на жаль, не користувалися.

1921 року на Синоді єпископів України було постановлено: якщо громада не менш ніж двома третинами голосів хоче служити українською, то люди мають на це право. Звісно, йдеться про релігійну громаду, а не територіальну.

Потім ці постанови було підтверджено в 1922 році Київською нарадою єпископів, духовенства та мирян. Уже в 1991 році це положення ще раз підтвердив Собор УПЦ.

Зовсім нещодавно, наприкінці 2023 року, на зібранні духовенства Київської єпархії Блаженніший Митрополит Онуфрій, відповідаючи на запитання, знову наголосив: у нашій Церкві немає заборони на вживання української мови за богослужінням…
***
Чому ж тоді новина про те, що на одній маленькій київській парафії на престольне свято служили з частковим використанням української, спричинила в соцмережах справжній вибух невдоволення?

Говоримо про це з настоятелем тієї самої невеличкої київської парафії.

«Нам кажуть: ви перевзулися, перефарбувалися, ви прогинаєтеся, ви розхитуєте човен, ви підриваєте підвалини…

Люди звикли вважати Церкву осередком стабільності, чимось таким, що ніколи не змінюється, але ототожнили цю стабільність не з Христом, а з зовнішніми формами. І в цьому наша велика помилка.

Ми ладні пересваритися і проклясти одне одного лише за те, в який бік водити хресні ходи, скільки разів співати «Алилуя» і якою мовою славити єдиного Бога.

Хіба це не трагедія? Хіба це гідний результат тисячолітньої історії християнства на Русі?

Треба розуміти: тривалий час саме мова богослужіння була основним зовнішнім маркером, що відрізняв УПЦ від УПЦ КП та УАПЦ. Люди зробили з цього свої хибні висновки, але рано чи пізно цю хибність треба виправити заради цих самих людей, заради того, щоб ми не лишалися на рівні свіфтівських суперечок про те, з якого боку правильніше розбивати варені яйця.

Час перемін і кризи — це завжди й час можливостей. Мені дуже хочеться, щоб люди прочитали цей текст і трішки менше хвилювалися.

Усе нормально, все добре. Відбуваються цілком природні, нормальні, хороші еволюційні процеси. Ми в жодному разі не зневажаємо Бога, старанно і з молитвою перекладаючи служби та молячись Йому рідною мовою. Дивно й думати про таке…»

🔥Із нашого сьогоднішнього тексту: https://www.dialogtut.org/nemaye-v-upcz-zaborony-sluzhyty-ukrayinskoyu/

«І якби ж ми так розуміли церковнослов’янську мову! Але запитайте будь-кого, що значить "обаваемь обавается от премудра", чи ще щось подібне — навряд чи почуєте відповідь. Хоча Псалтир ми сумлінно читаємо роками й навіть десятиліттями.

Нас виховували в тому, що традиція — це дуже добре, ми так віримо й так чинимо, як наші предки. Можна зрозуміти тих людей, яким складно, коли раптом щось змінюється.

Але в Церкві весь час щось змінювалося.

Як виник і формувався церковний календар чи церковні служби? Їх хтось колись сів і написав. А що якби Василій Великий, Роман Солодкоспівець, Іоан Дамаскин, Кирило та Мефодій разом з іншими отцями спиралися лише на звичаї минулих літ і не «розхитували» церковний човен? Залишилися б ми без канонів і акафістів, без утрені й вечірні.

Процеси змін — це фактор, який показує, що Церква жива, що вона розвивається й рухається далі.

Старозавітна релігія зрештою перетворилася на юдаїзм з його нескінченною кількістю правил. Апостоли ж вийшли з юдейської традиції та продовжували проповідь християнства різними мовами в різних культурах і змінили світ».

***
Ми прагнемо, щоб якомога менше речей розділяло християн ізсередини, саме тому стільки уваги приділяємо, щоб докладно пояснити позицію сторін.

І не зайвим буде нагадати, що —
«Більшість із тих, хто ратує за переклади, знають церковнослов’янську навіть краще за тих, хто хоче на ній залишатися».

Із сьогоднішнього дискусійного, але докладного тексту про переклад богослужінь українською: https://www.dialogtut.org/nemaye-v-upcz-zaborony-sluzhyty-ukrayinskoyu/

Наша сьогоднішня співрозмовниця Вікторія погодилася говорити з нами відкрито, не приховуючи імені.

Не секрет, що зараз для фахівця з будь-якої галузі публічна комунікація з ресурсами УПЦ може мати вкрай негативні наслідки. Тому першим запитанням до нашої гості було, чи не боїться вона хейту на свою адресу після цього інтерв’ю.

«Я дотримуюся думки, що кожен має право сповідувати ту віру, яку хоче, мати того духовного наставника і місце для сповідування своєї віри, яке вважає за потрібне. Навіть якщо воліє вірити у макаронного монстра.

Думаю, це більш політичне питання, і саме люди, пов’язані з політикою, розводять цей розгардіяш: немов двох півнів поставили один перед одним і змушують битися (а півням того зовсім не треба).

Розумію, чому люди бояться відкрито з вами говорити. Проте якщо ми сьогодні не будемо захищати вразливих, хто завтра захистить нас?»
***
Та однак не за захистом звернулися ми до Вікторії. Вона — експертка по роботі… з ботами. Весь час має з ними справу, не будемо уточнювати, яку)

Як працюють фабрики ботів, як ботів розпізнавати і як з ними комунікувати — вважаємо, нікому не буде зайвою ця практична інформація.