Ми записали для вас і готуємо наступні тексти-історії, якими неодмінно треба поділитися, але неможливо в ці березневі дні не думати про Маріуполь.

Так сталося, що авторка нашого «Отрока» Яна Іванова в одному з останніх друкованих номерів журналу розповідала про те, як було засновано 300 років тому її прекрасний Маріуполь. І вже за декілька місяців вона на власні очі спостерігала його тотальне знищення.

Ще коли росіяни стояли біля Києва, вийшов у березні 2022 року цей текст.

Він не про страждання.
А про те, як віруюча людина проходить крізь пекло, не пускаючи його в свою душу і серце.

Друкуємо мовою оригіналу — сьогодні знову на Діалог.ТУТ:

«Після смерті Галі у мене в голові весь час пісня Висоцького
Он молчал невпопад и не в такт подпевал
Он всегда говорил про другое.
Це про нас із нею. Я часто думав: та що вона за дурниці говорить, що за людина! Ніколи не було в нас із нею ідеального порозуміння. Але при цьому завжди панували мир і любов. Справді, у головному — єдність, у другорядному — свобода, у всьому — любов.
Зараз у голові інші рядки:
— Друг, оставь покурить! — А в ответ — тишина
Он вчера не вернулся из боя…»
***
Багато хто з нас бачив офіційні повідомлення, що в Нікополі під час обстрілу загинула 70-річна жінка. Також постраждали 3-річна та 11-річна дівчинки.

Виявилося, постраждалі дівчатка — внучки загиблої. Бабуся вийшла з ними на вечірню службу до храму, який розташований буквально за два кроки. Вийди вони на хвилину раніше або на хвилину пізніше, ніхто б не постраждав. Але вони опинилися у дворі будинку саме тоді, коли туди прилетів снаряд.

Росіяни знову скажуть, що високоточно поцілили по військових об’єктах. Але в ці дні в місті прощалися з мирною мешканкою, яку Господь покликав — віримо в це — максимально готовою до Вічного життя.

Про силу віри убієнної Галини, про силу молитви нікопольських парафіян, про силу духу українців, які живуть на лінії щоденних обстрілів, — одразу після похорону відбулася наша розмова з настоятелем храму на честь Воздвиження Хреста Господнього м. Нікополя протоієреєм Ігорем МЕЛЬНИКОВИМ.
***
Читайте на Діалог.ТУТ українською та російською.

Для тих, у кого посилання не відкриваються, дублюємо в Telegraf:

🇺🇦«Це перемога над смертю». Як у Нікополі прощалися з парафіянкою, яка йшла в храм, але загинула від російського снаряду

«Это победа над смертью». О похоронах прихожанки, погибшей от российского обстрела по дороге в храм

«Я раніше часто запитував себе: а як же всі ті мільярди людей, яких і порахувати неможливо, які в історії людства приходили та йшли? А потім зрозумів одну просту річ.

Немає ніяких мільярдів людей, є конкретна душа, яка або дозріла для Бога, або… згнила. Вкрилася цвіллю нерозкаяних гріхів або просіяла.

Дедалі більше приходжу до думки, що Господь у нашому житті мало що вирішує. Чому? Тому що Він дарував цей привілей нам.

Господь вирішував усе за людину, коли вона була в «дитячому садку» — у раю. Подібно до того, як батьки чи вихователі вирішують, яку кашу сьогодні ви будете їсти, які штанці вдягати. А далі людина сказала: «Ні, я так не хочу. Хочу сама. Я сама собі бог!» Ну, сама так сама.

Господь лише затверджує наш вибір, наші життєві пріоритети. Подібно до того, як керівник підприємства не пише сам накази, але візує те, що йому приносять на затвердження з відділу кадрів, або з бухгалтерії, або з інших відділів. Ставить підпис: так, згоден, нехай буде так.

Так і людина робить вибір, а Господь візує. Хочеш жити без Бога? Живи без Бога. Хочеш жити зі Мною? Будь ласка, ось тобі й радість життя вічного…»
***
«Господь у нашому житті мало що вирішує» — досить дивно чути ці слова. Але чи не так і є насправді?
Ще більше роздумів породжує наш сьогоднішній текст. Не пропустіть❤️‍🩹

«Не тому тут хтось залишається, що чекає «руський мір». Просто це наш дім, ми не мислимо життя в іншому місці.

Коли ти не кидаєш рідне місто, рідний храм у важкі хвилини, я думаю, це і є справжній патріотизм».

Про Нікополь та його нездоланних людей, які страждають від обстрілів, але не полишають свого дому: https://telegra.ph/Ce-peremoga-nad-smertyu-YAk-u-N%D1%96kopol%D1%96-proshchalisya-z-paraf%D1%96yankoyu-yaka-jshla-v-hram-ale-zaginula-v%D1%96d-ros%D1%96jskogo-snaryadu-03-21

Боже, зглянься на нас!

Не для того, щоб звинувачувати одне одного, але щоб одне одного почути — зробили ми тоді цей текст. Молода донька священника розповіла, як вона бачить церковний конфлікт в їхньому селі.

«Мені здавалося, що коли почалася повномасштабна війна, в чомусь тато перестане бути категоричним. Наприклад, зрозуміє, що і в нашій Церкві є якісь помилки, є те, що варто змінювати. Що ми в чомусь теж були неправі. Але поки це не зовсім так, і тато вважає, що в нас практично все було добре, правильно, і що це тільки ПЦУ погані.

Це не говорить про нього як про погану людину, просто показує такий собі зріз — думку середньостатистичного священника і прихожан.

Ми дуже часто хочемо протиставляти одних іншим. А для мене ця ситуація в принципі не про християнство. Коли одні кажуть: "Нас більше, отже, ми кращі", а інші відповідають: "Ми більш патріотичні, значить, ми кращі", де там Христос?

Наприклад, позиція, що ми праві й будемо мучениками, мені не близька. Моя мама часто каже, коли щось погане відбувається: "Ну, значить, на те Божа воля. Треба молитись". Я не заперечую, що треба молитися, але паралельно треба ще й діяти!»
***
А давайте, щоб не розводити сварку в коментарях, просто проголосуємо:
Ставте 💯, якщо вважаєте, що діяти обов’язково треба, навіть попри те, що це не матиме результату.
Стате 🙏, якщо вважаєте, що Бог Сам усе вирішить, а наша справа — тільки молитися.

А відвертий текст доньки священника — сьогодні, як і 2 роки тому, знову на Діалог.ТУТ.

Інколи дивуєшся, як ми то все пережили.
Рівно 2 роки подіям в Івано-Франківську. У такі ж березневі дні надійшла тоді інформація, що активісти збирають людей, аби силовими методами перевести кафедральний собор УПЦ в Івано-Франківську в іншу юрисдикцію.

Не вірилось до останнього.
Що це може відбутися.

Але Франківськ став лише початком нецивілізованого шляху. Після того ми бачили Черкаси і Львів, Хмельницький і Камʼянець-Подільський.

Напевне, і більше того побачимо.

Варто памʼятати про все, що було — просто для усвідомлення, через що ми за цей час, з Божою поміччю, пройшли і не озлобилися.

Про Франківськ — сьогодні знову на Діалог.ТУТ.

Не приносять щастя відібрані храми😔

На додачу до сьогоднішніх спогадів про те, як рівно 2 роки тому одні українці відбирали в інших українців кафедральний собор в
Івано-Франківську, спливла цікава інформація.

Той активіст Саша, який закликав усіх на побоїще, невдовзі
опинився в центрі скандалу. Збирав кошти на автомобілі для ЗСУ, але автівки чомусь стояли у його дворі і не їхали туди, де їхнє місце (див.скріншот).

Сам кафедральний собор стоїть як пам’ятка безбожності.
Більшість часу зачинений, людей приходить небагато, доріжки через відсутність людського трафіку поросли травою.

Кажуть, що чоловік, який організував «перехід» громади, судиться зі священиком ПЦУ, бо останній перереєстрував храм на себе, і пан Юрій у цьому храмі тепер такий же ніхто, як і ті, кого він звідти вигнав.

З документами теж цікаво — навіть засновника релігійної громади змінили (незрозуміло, як це взагалі можливо). Про парафію УПЦ стирають будь-яку пам’ять.

А священик там, напевно, і швець, і кравець, і на дуді гравець — бо у ризах сам дзвонити ходить🫣

🦾Як мислить командир і керівник підрозділу спецпризначення, де за місяці ротації не було жодних втрат в особовому складі?

Це були одні з наших перших ефірів з військовими. Під час настільки близького спілкування ти ще дужче розумів, чому про них кажуть «наші котики». Настільки ці люди випромінювали жагу до миру і жодного прагнення війни.

Сьогодні день Національної гвардії України і ми хочемо поділитися цими відео, дуже для нас дорогими. Люди, які як ніхто знають, яким нецивілізованим дикунством є війна, і досі їй протистоять своїми надлюдськими зусиллями.

Молимося за них.
І за мир.

А котики-нацгвардійці сьогодні знову на Діалог.ТУТ.

Державний злочин продовжується?

Рівно 2 роки цьому тексту.
І саме в ці дні ми спостерігаємо весняне загострення довкола Лаври та її святинь.

«Чи може держава, законно повертаючи свою власність, втратити саму себе? Отримати споруди, але втратити дух і душу? Зараз вона відбирає у віруючих Лавру та ще декілька пам’яток історії й культури. Що ж, давайте поговоримо про ці кроки держави…»

Ігуменя Серафима (Шевчик) — сьогодні знову на Діалог.ТУТ

«Держава, виганяючи релігійні громади, повертає свою власність собі. Хоча вона поганий хазяїн і недбалий менеджер. Але формально вона має на це право.

Головне в цій ситуації — держава задля споруд виганяє людей! Завдає своїм громадянам величезного болю, нехтує їхніми релігійними почуттями, порушує іхні законні права, доводить їх до сліз і ридання.

Споруди без людей теж будуть плакати, коли проржавіють дахи цих будівель та продірявляться труби комунальних систем, а сміття заб’є каналізаційні люки. Із дахів багатьох державних пам’яток всередину старовинних споруд течуть і течуть дощові потоки, немов мовчазні сльози докору й відчаю…»

Ігуменя Серафима (Шевчик)

На фото: Віряни на богослужінні в Києво-Печерській Лаврі.
Неділя, 26 березня 2023 р.

«Так, нас сьогодні, м’яко кажучи, не люблять. Та навіть коли зі мною чинять не по-християнськи, відповідати на це я мушу саме як християнин. Хіба в Біблії не написано підставити ліву щоку, коли вдарили по правій? (Лк. 6, 28.) От якби ми Біблію читали, ми б про це пам’ятали.

Або якщо нам сказано: не засуджуй, отже, ми повинні не засуджувати НІКОГО (Мф. 7, 1). Не можна так, що про одних тихенько мовчимо, а про інших розмірковуємо вголос, називаючи їх останніми словами. Своїх гріхів і перед носом не бачимо, а чужі видно аж у сусідньому селі…

Заповідь «Не засуджуй» розповсюджуються на всіх без винятку. Навіть на тих, хто захоплював наш храм…»

І досі ми складаємо цей іспит — наскільки ми є учнями Христовими,
навіть попри те, що інколи здається, що ми заслужили у Викладача на «автомат».
***
Протоієрей Діонісій Буренко зі своїми важливими запитаннями — сьогодні знову на Діалог.ТУТ.

«Який же я московський, якщо я зі Львівщини родом?! Я більшість життя живу в Херсоні, тут побудував хату. Я громадянин України, хто б мені що не казав. Я тут у себе вдома, а на подвір’ї в мене висить український прапор…»

Саме за цей прапор і забрали отця Андрія росіяни «на підвал». Він пережив тортури під час окупації й нині продовжує жити та служити в Херсоні навіть попри постійні обстріли.

Ще й від своїх постійно прилітає😔

«Вся Церква не може відповідати за вчинки когось одного.

Якщо хтось один згрішив, це не означає, що згрішила вся Церква. А намагатися придушити Церкву — це все одно, що намагатися знищити душу українського народу. Наша Церква, хрещена ще князем Володимиром, дала українському народові культуру, і якщо забрати в нас те, ким ми є, нас вб’ють — і фізично, і духовно. Не буде вже тієї різноманітної України».

Рівно 2 роки цьому тексту.

Той самий протодиякон Андрій Коваль — сьогодні знову на Діалог.ТУТ.

Тут вірян УПЦ уже понад 2 роки день за днем намагаються переконати, що ми це все «самі заслужили». Що не так відмежовувалися від москви, не так засуджували наших митрополитів і священників за їхні явні та уявні провини, не так і не настільки доводили лояльність державі.

Але відкриваєш наш текст дворічної давнини і розумієш, що як би не були критики праві, однак просту людину — вірянина, громадянина, виборця — так ніхто і не слухає.

Чимало зусиль докладається, аби довести всім навкруги й своїм громадянам, що таких як ми, не існує.

Але ми існуємо. І від юридичних заборон і декларацій фізично нікуди не подінемося. Тому нехай і наш голос звучить.

Рівно 2 роки цьому тексту: «Спочатку окупанти в Херсоні, а тепер влада в Києві вимагає від мене зректися УПЦ».

Питання тільки в тому — а навіщо?

Нехай цей тиждень закінчиться такими словами:
Поки ми, українці, не скажемо одне одному «Я тебе люблю», не буде ні єднання, ні примирення
***
«Коли в 1992 році в нас забирали кафедральний собор, пригадую, була хресна хода від обласної адміністрації до собору. Ми, діти, несли ікони. Мені потрапила до рук Казанська ікона Божої Матері, яку дала бабуся. Коли підійшли до собору, там уже був натовп, який кричав лайливі слова. Одна жіночка (вона і зараз у мене перед очима) вирвала з моїх рук цю ікону та почала її топтати. Я не знав, що ж це робиться! А моя бабуся побачила це все, підбігла, забрала ікону й мене. Ці події мене дуже вразили, буквально перевернули мій світогляд.

Потім, коли на Волинь призначили владику Ніфонта, я був у нього іподияконом. Теж надивився всякого: як владику обзивали, як писали про нього погане в усіх ЗМІ. Але владика вистояв і показав нам приклад віри. Завдяки йому в місті відбувся духовний підйом, з’явилося чимало нових храмів, хоча до цього залишався лише один.

Владика часто організовував хресні ходи. Ми, іподиякони, пройшли з ним усю Волинь! У тому числі декілька разів із Почаївською іконою Божої Матері. Ми бачили ту віру, яку не можна зламати, хоча й храми забирали, і взагалі було непросто. У такі от роки відбувалося моє становлення.

Коли в 1996 році я вступив до Волинської духовної семінарії, мені вже не хотілося ніякого футболу. Я жив Церквою. До того ж бачив, які труди й випробування несе наше священство. Приклад старших священиків, які пережили радянський час, надихнув присвятити себе служінню Богові, людям і Церкві…»
***
Рівно рік цьому тексту.
Чим більше випробувань, тим сильнішими ми стаємо. Такий, напевне, можна зробити висновок з усього, що відбувається.

Мирної та безпечної нам ночі. Дай, Боже, завтра причаститися.