«40 днів як я сирота».
Уся сторінка Ірини Желіховської на FB сповнена вдячної пам’яті, світлої любові та щирої печалі за татом і мамою.

Ми не були знайомі з Іриною до Діалогу, і спершу, зізнаємося, дещо дивувалися, як солідна жінка, дружина настоятеля кафедрального собору, сама вже бабуся, з такою щирою тугою пише пости на день народження тата, день смерті тата, день його священницької хіротонії, день Ангела. Так само і з мамою.

Але тепер розуміємо, що, напевне, так має бути.
Сім’я — це відблиск раю на землі. І вдячна пам’ять про батьків — свідчення того, що цей рай у твоєму житті відбувся.

Саме тому ми хотіли саме з її тексту розпочати нове життя Діалогу.тут: у день свята Покрову Божої Матері розказати про материнський покров мами земної.

Хай зігріє вас, друзі, цей текст.
І надихне обійняти своїх батьків. Чи написати їм. Чи помолитися.

Черкаси. Давайте спробуємо висловитися по суті, але коректно і в юридичному полі.

Ми бачили за ці два з половиною роки повномасштабної війни досить «добровільних переходів» храмів і навіть кафедральних соборів.
Виглядали вони всі досить неприглядно.
І завжди УПЦ «було само винувате». Бо не хотіла віддавати те, що на папері вже їй не належало.

Але є одне але.
І воно називається законність.

За законом, якщо є спірні питання щодо права власності нерухомим майном (а парафії УПЦ в судах зазвичай оскаржують рішення про позбавлення їх права власності), тим майном ніхто не користується до рішення суду. І тим більше не виганяє з нього господарів, адже суд може ухвалити рішення не на користь нових власників.

Проте у випадку українських кейсів ніхто навіть не дочікується судів, бо силові методи виявилися значно дієвішими.

Можна скільки завгодно вважати себе «воїном світла» і стояти «на стороні добра».
Але поки що це просто красиві слова для прикриття того, що називається свавілля, безлад, грабунок і агресія.

***
Емоції від сьогоднішній відео в Черкасах — печаль на межі відчаю. Печаль, що все так, і відчай, що ніяк ми не можемо одне до одного достукатися.

Черкаським вірянам — слова молитовної підтримки. Неможливо уявити, як усе це можна витримати😔

А ось як виглядають добровільні переходи.
Раптом хто пропустив. Чи забув.

▶КИЇВЩИНА. Як у Боярці незаконно переводять парафію в ПЦУ

▶ЛАВРА. Державний злочин проти людяності. Що буде з Лаврою

▶ФРАНКІВСЬК. Хронологія захоплення кафедрального собору

▶ЛЬВІВ. «Це сатанізм та варварство» — як у Львові пограбували й незаконно знесли храм УПЦ

▶ФРАНКІВСЬК-2. Як знесли Преображенський храм УПЦ — передостанній в обласному центрі

▶ВОЛИНЬ. Відверта розповідь священника-солдата про припинення служби в храмі заради служби в ЗСУ

▶БУКОВИНА. «Ви вчиняєте бурятські дії в тилах по відношенню до права своїх же співгромадян»

▶ГАЛИЧИНА. Те, що в нас відібрали храм, не означає, що в нас припинилось духовне життя

Можна продовжувати, але й цього забагато😒

Півтора роки цьому тексту.
Але ніякі діалоги не допомогли.

«Ви зараз привласнили собі «патріотичне особливе право» зневажати інших громадян України за те, що вони не бажають змінювати конфесію за суто релігійних переконань і не можуть «з’їздити» в 1686 рік і все там поміняти так, як ви бажаєте.

А щодо державної зради, так у нас є абсолютно інші для цього критерії. Для звинувачення цілих груп громадян України, цілих юридичних осіб (релігійні організації) в тому, що коментатори тут разом з автором собі дозволяють, мають бути реальні підстави.

При чому відповідальність у нас: 1) має бути доведена; 2) індивідуальна навіть у злочинній групі; 3) покладається виключно на норми ККУ».

Ми продовжуємо наш Діалог не тому, що сподіваємося щось комусь довести. Хочеться просто триматися купи з людьми, чию думку поділяєш. Аби абсурд навкруги не переміг здорового глузду.

Давайте дивитися правді в очі: це все вже було. Скарги, офіційні листи-звернення, суди, протести.

Нам так хочеться думати, що те, що відбувається в Україні з церквами зараз, це просто якийсь раптовий збій (а так-то система працює бездоганно, і насправді Україна — толерантна держава).

Але ж ні. Треба бути чесним і пам’ятати історію. А в ній дуже рідко траплялися спокійні, в релігійному відношенні, періоди.

Саме тому сьогодні ми виходимо з цим свідченням.

Якщо йти до Європи, ми МУСИМО поважати релігійні переконання одне одного. Бо поки що поваги жодної.
І це не з початку повномасштабної війни розпочалося.
І навіть не в 2014-му.
І навіть не в 2000-х.

***
«Згадуючи ті події, дід та бабуся жахалися. Бо ті, хто зрі́зав церковні замки та забарикадувався у храмі, в ньому ж звершували природні потреби. Ті, хто говорив, що храм їхній, плювали в очі священику та тягали за бороду. Ті, хто називав себе віруючими, робили спробу підлаштувати автокатастрофу православному священику. Ті, хто знайомі з дитинства чи навіть були родичами, обіцяли розправу за бажання залишитися православним».

1990-ті на зв’язку.
І висновки, які зробила православна вірянка після того, як у їхньої громади відібрали храм, а 30 років тому відібрали храм у громади її діда.

«У наших краях старші священики люблять гірко жартувати: при союзі я був бандерівцем, при Україні став москалем.
Жарт, справді, дуже гіркий, бо більшість із них зараз залишаються без своїх храмів вдруге. Проте знаю старенького священика (в сані понад 50 років), який зі своєю громадою залишився на вулиці у 90-х, у 2017-му і тепер.

Так, це несправедливо, коли судять всіх за провину одного. Але як згадаю себе, то була і православна високомірність, і високомудрість, і високоправильність. Можливо, дехто крізь призму спогадів про мене саме такою бачить мою Церкву зараз.

Події 90-х та сьогодення мають стати уроком для нашого суспільства. Уроком того, що закон має бути дотриманим, а за злочини потрібно нести відповідальність.

У 90-х наша Церква чинила всепрощаючи: віряни та священики будували нові храми замість тих, з яких їх витіснили. Усе відбудовували й відновлювали, не оскаржуючи паралельно вчинене щодо них беззаконня. Очевидно, з надією, що це все не повториться знову. На жаль, повторюється.

Дай, Боже, всім нам стати свідками офіційного засудження релігійного переслідування та нетерпимості щодо УПЦ в Україні. Суд Божий — Богу, а людський — як застереження тим, хто прийде після нас. І це, на мою думку, єдиний спосіб зцілити жахливу рану, нанесену нашому народу сьогодні».
***
Діалог починається з чесності.
Наш проект — це крок назустріч, і ми починаємо з чесності по відношенню до себе.
Чи почують, чи зроблять крок зі свого боку — не в наших силах на це вплинути.

Вважаємо, головне — не закриватися в ображеному гордовитому мовчанні.

Якщо ви ще не читали наш сьогоднішній текст, обов’язково зробіть це. Історія варта того, щоб учити її уроки.

Мирних вихідних нам усім! І мирного, всепрощаючого серця.

Ледь не забули. Є важливий інформпривід.
Вести Діалог — це не тільки розповідати про себе. Але й чути іншого.
Вважаємо одним із найвдаліших діалогів на нашому проекті це інтерв’ю, присвячене християнській Європі.

Не секрет, що православні до «гейропи» ставляться зверхньо, подекуди щиро вважають себе останнім оплотом благочестя. І лише коли зустрічаєшся з європейським християнством віч-на-віч, відчуваєш болісний кровоточивий розрив і водночас радість від того, скільки учнів Христових попри всі розбіжності у віровченні так само віддано ідуть за Ним.

Сьогодні Православна Церква відзначає пам’ять святителя Мартина Милостивого, єпископа Турського (бл. 400 р.). Він подвизався в часи нерозділеної Церкви і нині його молитовний покров допомагає долати розділення й упередження.
***
«Чим відомий Мартін, якщо в двох словах? Один із найяскравіших моментів його життя — це коли ще молодою людиною, вихованою в християнській родині, він просив Бога відкрити йому його шлях.

Батьки Мартіна були потомственими військовими, мріяли, щоб їхній син одружився, зробив військову кар’єру — чого всі батьки, в принципі, бажають. Але він прагнув чогось іншого. І через це стався у нього з батьками конфлікт, та й внутрішній конфлікт він переживав також.

Мартін весь час молився, щоб Господь відкрив йому шлях. Але Бог не відкривав.

Якось у листопаді повертався він на чолі свого військового загону до міста Ам’єн. Ішов сніг, було холодно. Перед міськими воротами лежав жебрак, який уже замерзав. Ясна річ, ніхто навіть не думав звертати на нього увагу. І тут щось таке Мартіна зупинило, він зійшов з коня, відкрив свій довгий, дуже теплий, римський армійський офіцерський плащ на хутрі, розрізав його навпіл і віддав половину цьому бездомному.

Солдати промовчали, подумали, мабуть, що в їхнього командира через релігію зовсім розум відібрало.

Тієї ж ночі Мартін бачить сон, як сидить Христос у його плащі, навколо апостоли — Петро, Павло та інші святі. І Христос каже: «Дивіться, якого плаща Мені подарував Мій друг Мартін».

Усе для Мартіна стало зрозуміло. Наступного дня він залишає службу і йде своїм шляхом.

У чому сенс цієї історії? Вияви милість, і Господь відкриє тобі шлях. Тобто шлях до волі Божої лежить через милість, смиренність і любов до ближнього.

Щойно людина видирається зі свого егоїзму, як одразу починає бачити і розуміти, чого від неї хоче Бог. Якщо, звичайно, залишається чесною перед собою і готова волю Божу прийняти».
***
Читайте обов’язково цей текст. А ми спробуємо й надалі розповідати про те, що об’єднує довкола найголовнішого в житті.

«У травні я вінчав захисника України, якого демобілізували після важких поранень. А незабаром випробування обрушилися на його дружину. Уже три місяці вона в лікарні, щодня — страждання. І витрати...
Підтримайте, будь ласка, їх!
І донатом і молитвою», — написав на своїй сторінці в FB архієпископ Іона (Черепанов).
***
«Друзі! Наважитись розповісти свою історію та просити допомоги мені було дуже важко, але я більше не бачу іншого шляху.

Моє імʼя Анна, мені 26 років, і 2 місяці тому мені видалили 75% тонкого кишківника та 40% товстого.

Причиною цього стала гостра кишкова спайкова непрохідність, в результаті якої органи просто сплутались між собою в один суцільний клубок і почали відмирати.

Усього за цей період було проведено 3 операції, в ході яких було прийнято рішення вивести стоми (це фрагментовані частини товстого та тонкого кишківника), тож уже 2 місяці я живу з органами назовні.

Здавалось би, операції пройшли й тепер усе позаду, але організм вирішив, що з мене ще не досить, і в мене починає розвиватися сепсис (з яким я борюся і по сьогоднішній день, дякувати Богу не такої агресивної форми як спочатку, але тим не менш), від якого я в прямому сенсі цього слова чуть не відʼїхала на той світ.

Зниження імунітету, критична втрата ваги тіла(на даний момент моя вага 43 кг), на додаток супутні захворювання на фоні зниженого імунітету у вигляді ревматичного артриту і т.д.

Через неможливість повноцінного функціонування кишківника я знаходжуся на щоденному перентеральному харчуванні, ціна якого складає приблизно 40$ (1657 грн) на добу.
Мої рідні витратили вже більше 500 тис грн.

Кожен день у лікарні обходиться мені в декілька тисяч гривень, іноді навіть більше в залежності від стану. Ми витратили вже все що було можливо і неможливо.

8 листопада буде рівно 3 місяці, як я знаходжусь у лікарні».
***
Допомогти можна на картку Монобанку

https://send.monobank.ua/jar/7sUGhfeAQ8

4323347365056677
Клименко Анна Анатоліївна.