Командир екіпажу БМП Bradley Олександр Кроковець — Герой України.

Його екіпаж першим вступив у бій під час контрнаступу на Мелітопольському напрямку. За декілька місяців саме його машина заїхала в Роботине - тоді вдалося евакуювати цивільних.

Олександр — воїн, який робив надможливе на полі бою. Він і його Bradley витримали 12 підривів на мінах, сотні ворожих влучань, і жодна із задач не залишилася невиконаною. Йому завдячують побратими за врятовані життя. Сам Олександр себе Героєм не вважає. Каже, що битися — це обовʼязок кожного воїна.

За матеріалами комунікаційного підрозділу 47 окремої механізованої бригади

#звичайніГерої

Владислав протягом одинадцяти років, разом із сім’єю, займався тюльпанним бізнесом. Масштаби були такі, що квітами забезпечував п’ять областей України, передусім східні, адже родом чоловік із Харкова. У рік родина вирощувала близько пів мільйона тюльпанів, складаючи неабияку конкуренцію іноземним постачальникам. Ще 23 лютого 2022 року сім’я Владислава планувала поставки товару клієнтам, однак почалось широкомасштабне російське вторгнення. Кілька днів родина квіткарів ще намагалась збирати у теплицях рослини, сподіваючись, що бомбардування вщухнуть, але бойові дії набирали обертів.

🪖🗡️Нині Владислав воює у складі штурмового батальйону 92 ОШБр. Майже два роки у строю і його батько. Позиція у родині чітка: за свою землю потрібно боротися.

Згадуючи свій перший штурм, захисник насамперед акцентує на тому, що всі залишились живі і це – найголовніше.
- Були поранені. Тож я одразу перевірив наскільки засвоїв заняття з тактичної медицини, адже летіли КАБи і хлопцям потрібна була допомога. Потім довелось взяти на себе командування групою. І це теж витримав. Згодом мене також «затрьохсотило», але зрозумів не одразу. Вже після виходу із зони обстрілів відчув і біль, і страх. Та це нормально. Кожен воїн повинен пройти певні етапи адаптації. Зараз можу сказати, що холодний розум і постійне навчання – головні задачі штурмовика. Чим більше знаєш, тренуєшся – тим краще».

🇺🇦Мета Владислава – вижити, щоб повернутись до родини, а от мрія залишилась незмінна ще з цивільного життя: досягти у своїй улюбленій справі – квіткарстві - мільйонного врожаю тюльпанів. Але після Перемоги. Захищати може кожен, навіть квіткар - упевнений чоловік, головне – бажання і віра у власні сили.

#звичайніГерої

За матеріалами комунікаційного підрозділу 92 ОШБр ім. кошового отамана Івана Сірка

“Тригером стала смерть мого друга Едика, який загинув від артилерійського прильоту. Після його похорону я пішов у військо”: артилерист “Смузі”

Військовослужбовець Богдан з позивним “Смузі” до війни жив в Італії та Іспанії, закінчив Папський салезіянський університет, де вивчав релігію та філософію з поглибленою педагогікою та психологією. Багато займався театром. Розмовляє італійською та іспанською. Чоловік був максимально далекий від військової справи, доки в його дім не прийшла війна.

“У 2022 році я поїхав в Україну, зуби лікувати. 26 лютого збирався коронку міняти — але війна. Тому я залишився в рідній країні та почав думати над тим, як бути для неї корисним. Тригером стала смерть мого друга Едика, який загинув від артилерійського прильоту. Після його похорону я пішов у військо, — каже військовий.

Нині він — головний сержант артилерійської батареї. Колись був номером обслуги, заряджав САУ 2С3. Згодом потрапив на М777, став командиром гармати. «Смузі» працював на «сімках» на Запорізькому та Донецькому напрямках.
Але перед цим були навчання в Німеччині. Тамтешні інструктори дивувалися знанням та вмінням українських військових.

“Я чіплявся за все, щоб нічого не пропустити, адже це нова гармата для війська. Я дуже задоволений навчанням. Було зроблено багато пострілів. Все це контролювали вчителі та інспектори-офіцери. Кожен наш рух. Наведення, потім перевірка, тільки тоді постріл. Ми навчилися дивитись один одному в очі в процесі роботи, бачити, коли є можливість стріляти, адже не завжди можна почути команду. Я дуже задоволений навчанням”, - говорить артилерист.

Натепер “Смузі” разом з побратимами фахово та ефективно обороняє найгарячіший Донецький напрямок.

Відділення комунікацій 148-ї окремої артилерійської бригади ДШВ ЗС України

#звичайніГерої

У 15 років вирішив стати військовим, у 20 — прийняв взвод піхоти, у свої 23 — капітан та командир роти.

Львів’янин Максим, позивний Сурік: “Ніколи не міг подумати, що в 20 років прийму взвод, а в 21— побачу перших загиблих. Перший рік був найважчий — нічого не міняється, окопи, рити багато. Тоді тільки зрозумів, що таке піхота: лопата в руки і погнав. Хочеш жити — копаєш”.

Стати військовим він вирішив тоді, коли батько і брат пішли на Майдан. У 15 років вступив до військового ліцею, а згодом - до військової академії.

“Щоб моя дочка цього не побачила в майбутньому — я є тут”.

Комунікаційний підрозділ Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького

#ЗСУ #звичайніГерої

“У мене не було ні пораненого, ні загиблого за всю війну”, - командир гармати “Цезар”

Військовослужбовець на псевдо “Бен” залишив гарну роботу в Данії та приїхав в Україну в лютому 2022 року. Переклав військове спорядження в баул і повернувся до рідного самохідного артдивізіону.

“Відслужити три роки тоді в ООС, а цього разу віддати їм все? Категорично ні”, - згадує чоловік. - Найстрашніші бої були під Макаровим. По нас працювали з мінометів з відстані 800 метрів. У перші дні було дуже жорстко, бо нічого незрозуміло. Зараз ясніше та в чомусь легше”, - говорить комгар.

Він обороняв Київщину, Слов’янськ, Невське, Кремінну. Потім на основі дивізіону утворилась наша 148-ма бригада. Артилеристи вивчились за кордоном та пересіли з установки 2С3 “Акація” на іноземні гармати “Цезар”.

“Радянські установки і “Цезар” - це небо і земля, як калькулятор і смартфон! Машина точніше б’є, сама заряджається, не треба гатити кувалдою, щоб вона працювала. Я максимально далеко стріляв на 30+ кілометрів. Мені найбільше подобається знищувати російські гармати, тоді по нас менше стріляють”, - розповідає “Бен”.

Його артилеристи зараз упиняють ворожі штурми на Вугледарському напрямку. Рівняють з землею російські бліндажі, укріплення й техніку, оберігають підходи до нашої піхоти за допомогою переконливого 155-го калібру.

“Росіяни йдуть ніби на розстріл. Ми все “лупимо” й багато: танки, БТР, БМП, БМД. Два дні тому добре накрили противника, хлопці з піхоти передавали, що ми гарно відпрацювали. Коли ми працюємо - піхота спокійна”, - ділиться комгар.

Військовий переконаний: на лінії фронту артилерію не замінити дронами чи якоюсь іншою зброєю. Арта має свої переваги. Наприклад, снаряд потужніший за будь-який тактичний дрон, бо в останній не вкладеш стільки вибухівки, скільки прилітає за один постріл.

“Бен” відслужив шість років в артилерії і радить всім доєднуватися.
“Тут у вас більше шансів вижити. Ми не на “нулі”, мобільні й завдаємо величезну шкоду противнику. Слава Богу, у мене не було ні одного пораненого чи загиблого за всю війну. Головне закінчити те, на що пішло стільки сил. Треба згуртуватися та добити їх всі разом, дотиснути до переможного кінця”, - говорить командир.

За матеріалами відділу комунікацій 148-ї окремої артилерійської бригади ДШВ ЗС України
#звичайніГерої

Віктор, із позивним «Хімік» у ЗСУ з перших днів повномасштабного вторгнення. В 2014-15 роках він воював і після того був в оперативному резерві.

— Якраз незадовго до широкомасштабної війни я перейшов до оперативного резерву у складі вінницької ТрО. Восени 2021 року ми відбігали десять днів бойового злагодження. І зрозуміло, що коли почалося все 24 лютого 2022 року, ми вже о 7 ранку були в повній готовності зі зброєю, — розповідає Віктор.

Військовослужбовець пояснює, звідки в нього такий позивний:
— В мене спочатку була військова спеціальність хімік-дозиметрист, але потім виявилось, що бракує досвідчених людей для іншої справи і запропонували піти бойовим медиком. Я пройшов бойові курси, так і воюю.

Вдома на Віктора чекають дружина, двоє дітей, мати, батько, теща – багато родичів. Рідні чудово розуміють, що він інакше не міг вчинити і підтримують.

Переможемо!
#звичайніГерої

“Дивне було відчуття, коли їхав "самоходом" по трасі, де завжди їздив автобусом”: механік-водій САУ “Цезар”

Нашу країну рятують люди. Ті, які роками ціною власних зусиль та часу стримують зло. Водій-механік, технік самохідної батареї “Дмитро” служить в артилерії 10 років. З самого початку в самохідному артилерійському дивізіоні, з якого виросла 148 окрема артилерійська Житомирська бригада.

Він обороняє Донеччину з 2015 року. Тут вперше і потрапив під ворожий вогонь, знищивши з побратимами “жирну ціль” - мінометну батарею противника. Дмитро виводив з-під вогню колону, бо добре знав місцевість. Тоді всі вижили.

У 2021 році Дмитро звільнився з армії, планував переїхати в Португалію з родиною, але не встиг пожити цивільним життям. У перший день широкомасштабного вторгнення дочку вивіз до кордону, передав сестрі, а сам повернувся до війська.

“Дивне було відчуття, коли їхав "самоходом" по Київській трасі, де завжди їздив автобусом. Стріляли безбожно, бомбила авіація, але ніхто здаватися не збирався”, - пригадує перші враження чоловік.

Далі бригада виконувала бойові завдання на Запорізькому та Донецькому напрямках. Зараз Дмитро з побратимами зупиняє противника на Вугледарському напрямку.

Артилерія також під постійним пильним оком ворога. Бувало різне. Але і цього разу здаватися ніхто не збирається.
“Буває, що “викидаємо” по 120 “кабанів” в день. Немає часу поспати. За нами часто ганяються “ланцети”. Ми приїхали в “нору” - і почало прилітати. Артилерією та дронами нас викурювали, але ми переїжджаємо на іншу позицію і далі їх знищуємо.

Мені подобається служити в артилерії та займатися бойовою роботою. Я знаю, що робити та приношу максимальну користь. Забезпечення також нормальне, гріх жалітися. Зараз мені легше, ніж на початку війни, бо почуваю себе "в своїй тарілці". Треба воювати. Нам просто так ніхто не подарує перемоги і ніхто не захистить наших дітей та жінок від абсолютного зла”, - каже артилерист.

За матеріалами відділення комунікацій 148 окремої артилерійської Житомирської бригади Десантно-штурмових військ ЗС України

#звичайніГерої

"У ЗСУ не так страшно й погано, як здається цивільним. Тут такі ж люди, лише навчені боронити Україну”, - командир артилерійської батареї “Тартак".

“Методичні рекомендації по снарядах та управлінню вогнем” - це наші настільні книги. На інші немає часу”, - каже командир батареї гаубиць М777 “Тартак”. Його позивний - від назви гори, яка сподвигла військового ніколи не здаватися й бути на висоті.
“Нас підіймає й дає сили щодня надія, що боротьба закінчиться нашою перемогою. Мене мотивує, щоб всі мої хлопці залишилися живі, неушкоджені й повернулися додому. Натепер вдається. У батареї немає втрат”, - каже командир.

До 2023 року він був головним інженером, працював з магістральними газопроводами, керував сотнею людей і мав можливість не мобілізуватися. Але він сів і подумав, якщо не стати на захист країни, чи зможе потім банально дивитися в дзеркало. Зрозумів, що не зможе.

У ЗСУ “Тартак” отримав завдання: з подібних йому вчорашніх цивільних зробити сильний артилерійський підрозділ для знищення окупантів. Чи вдалося?
“80% моєї батареї - мобілізовані. Вони виховували своїх дітей, планували майбутнє, але все це поставили на велику паузу, бо прийшла лиха година і необхідно було освоїти професію військового. За три місяці мої люди отримали необхідні знання з артилерії та навчилися ефективно воювати. Вони перемололи колосальну кількість противника й не скаржились. Тепер два-три роки вони в окопах та бліндажах без великої надії на заміну, бо цивільні бояться йти служити. У ЗСУ не так страшно й погано, як їм здається. Тут такі ж люди, лише навчені боронити Україну. Мені шкода наше цивільне населення, мобілізоване для захисту країни. Але ми вмотивовано працюємо на результат. Ми звільнимо наші території, повернемося до своїх сімей і житимемо мирним життям. Але без нашої перемоги це неможливо.

Ворог себе не жаліє та несамовито лізе, лізе самогубчо. Мати стільки знищеного особового складу й продовжувати надсилати нових солдатів і техніку, знаючи, що це все в будь-якому разі буде нами знищене? Це говорить про відсутність будь-якого гуманного ставлення в них до свого народу. Росіяни - гарматне м’ясо, живі зомбі, які живими на передовій залишаються недовго. Ми не зупиняємося на досягнутому та якісно їх знищуємо. Приходьте нам допомагати”, - говорить офіцер.

Командир для своїх хлопців став мудрим і чуйним татом та менеджером якісної бойової роботи. Артилеристи працюють на точних та надійних гарматах М777. Це абсолютно новий рівень у порівнянні з радянськими системами. Хлопці “Тартака” за 2-3 тижні навчань за кордоном опанували нову зброю. Досвід здобували спочатку на Запорізькому напрямку, а далі - на Донеччині.

Зараз батарея “Тартака” зупиняє російські штурми під Вугледаром та змушує замовкати їхні гармати. Штурми регулярні. Ситуація може змінитися кожну годину. Наші БПЛА постійно моніторять передній край, тили ворога, місця їхнього скупчення. Розвіддані передаються артилеристам, які зупиняють наступи найбільшим в Десантно-штурмових військах 155-м калібром.

“Праця 24/7. Вона може бути і в першій ночі, і під ранок. Цілодобово йде робота як з особовим складом, так і бойова. Головне тут - виконувати бойові завдання, мати живий особовий склад, справні гармати та сховані від ворожого ока позиції. Нам треба перемагати якістю виконання бойових завдань і збереженням людей. Маючи західну зброю - це реально зробити. Завдяки якісній роботі знищується колосальна кількість ворога".

За матеріалами відділення комунікації 148-ї окремої артилерійської Житомирської бригади ДШВ ЗС України

#звичайніГерої

«Окупанти закидували гранатами, пропонували здаватись, але ми відбили штурм і їх знищили»

Руслану з позивним «Імпульс» — 26 років.
До ТЦК разом з рідним братом пішов у перші дні повномасштабного вторгнення. Спершу проходив службу в одній з військових частин звʼязку, але згодом перевівся в десантники. Саме в лавах 79-ки Руслан — вже як гранатометник — вперше зустрівся з ворогом віч-на-віч.

«Це був мій перший бойових вихід, — розповідає «Імпульс». — Ми тримали оборону у підвалі зруйнованої хати в селі Парасковіївка. І раптом почався штурм. Двоє росіян змогли наблизитись до нашої позиції і почали закидувати нас гранатами. Кричали: вам кінець, здавайтесь! Але ми не розгубились, почали кидати гранати у відповідь. Так вдалось їх обох «затрьохсотити». Вони злякались, почали відходити і забігли в сусідній розбитий будинок. Там їх і добили наші оператори дронів. У нас обійшлося без жертв».
Позицію, де тримали оборону «Імпульс» та його побратими, росіяни штурмувати кілька разів. Але вибити десантників з будинку так і не змогли.

«Кожна така атака для росіян закінчується втратами. Загиблими, пораненими. Вони не шкодують своїх людей. Женуть їх туди, де вчора ліквідували попередню штурмову групу. Ці гинуть — посилають наступних. І так по колу. Це просто якась фабрика смерті для окупантів», — каже «Імпульс».

Десантник впевнений: кожен відбитий штурм — це результат злагодженої роботи усіх підрозділів 79-ки.
«Ми не відчуваємо себе покинутими на передовій. Завжди є звʼязок з командиром. 24/7 працюють наші дрони. Моніторять усі ворожі переміщення, висування в атаку. Нам доводиться вступати в бій у крайніх випадках. Більшість техніки і російської піхоти ліквідують наша артилерія, ударні дрони, протанкові ракетні комплекси. І це все далеко на підступах до наших передових позицій».

Після повернення з фронту «Імпульс» мріє створити родину. Каже, хочеться нарешті спокійного, розміреного життя. Але щоб воно було, щоб його майбутнім дітям не довелось брати в руки зброю — він має бути тут, на Донбасі, де вирішується наше майбутнє.

Відділення комунікацій 79 окрема десантно-штурмова Таврійська бригада ДШВ ЗС України

#звичайніГерої

Віталію – 22 роки, і він вже два роки служить у Силах підтримки ЗСУ. Декілька днів тому він збив ворожий дрон «Шахед», який летів на Суми, і цим врятував чиєсь життя.

Віталій не шукає слави – він просто робить те, що вважає своїм обов’язком. Але він не один. Поруч із ним – сотні тисяч військових, які кожного дня ризикують життям, аби Україна жила.

Після початку російської агресії Віталій пішов захищати людей. Сьогодні у ЗСУ потрібні ті, хто готовий взяти на себе відповідальність. І кожна нова людина у строю – це шанс урятувати ще одне місто, ще одну родину, ще одне життя.
Віталій поки не має власної сім’ї, але вдома його чекають батьки. Саме заради них і таких, як вони, він стоїть на передовій. Він бореться за те, щоб інші могли спати спокійно та мріяти про мир.

"Я пішов воювати за людей," – говорить Віталій, ніби це найпростіша річ у світі. Але саме ці слова розкривають силу духу та велич серця.

Кожен із нас може допомогти: хтось долучиться до лав ЗСУ, хтось стане волонтером, хтось підтримає захисників добрим словом чи донатом. Бо ця боротьба потребує зусиль усіх.

Будь як Віталій. Не будь осторонь. Разом – до перемоги!

Відділ комунікацій Командування Сил підтримки Збройних Сил України

#звичайніГерої