«Я даю устное разрешение своим бойцам расстреливать тех тварей на месте, такие предатели должны быть устранены на месте, опираясь на военное время. Чтобы бы не пользовались никакими нашими правоохранительными органами. Такие вещи должны быть показательными. Это колорадский жук, которого надо травить»,

Тривалий час становище на Донбасі цілком доречно характеризувалося як «важке, але контрольоване». Проте тепер воно з під контролю вийшло. Наразі виглядає, що наш фронт на Донбасі рухнув. Оборона ЗСУ дезорганізована, війська втомлені, ослаблені, а чимало підрозділів – деморалізовані. Поповнення, яке отримується, здебільшого бусифіковане, і не допомагає, а навпаки – ускладнює бойову роботу частин.

Росіяни тільки тому не прориваються глибоко, бо їхні війська так само виснажені, як і наші. Проте вони зберігають значну кількісну перевагу, і мають безмежні запаси боєприпасів. Тому їхній наступ триває, зупинити його ми наразі не можемо. І не операція ЗСУ на Курщині тому причиною.

Що робити? Є декілька сценаріїв. Попередній главком ЗСУ Залужний любив читати радянські військові підручники часів Другої світової, поглиблюючи свої воєнні знання. Нинішньому нашому командуванню варто було б дослідити німецький досвід 1944 року, коли Вермахт постійно стикався з масштабними кризами на фронті, і умудрявся з них якось виходити. Зокрема, після розгрому групи армій «Центр» в Білорусі під час радянської операції «Багратіон». На жаль, проблема в тому, що росіяни воєнні рішення дають короткотривалий ефект, і тільки відтермінують загальну поразку, що і показала Друга світова.

Поширені також сподівання, що росіяни все поставили на цей наступ, і в результаті у них закінчяться резерви. Втім про це ми чуємо вже 2 роки, але ті резерви щось все не закінчуються.

З приземленого: варто було б запровадити більш ефективні заходи для покращення дисципліни у війську. Бо зараз вже становище на межі, а примусово мобілізоване поповнення його тільки поглиблює.

"Мій батько зараз захищає Часів Яр і говорить російською мовою. Він що тепер, ворог?"

Перетворення різноманітної України на Львів закінчиться тим, що вона залишиться в межах Львова,

«За все свои злодеяния должен ответить каждый русский, кто в этом принимал участие. Равнодушных за своё наказать, потому что равнодушие – это большое преступление. Причастных к военным преступлениям – по военным преступлениям наказать, то есть они все должны сидеть по тюрьмам и выплачивать, отрабатывать всё то, что сделали.

Наказание должно быть наивысшей формы, какая доступна официальными судами и структурами, это должна быть наивысшая мера наказания»,

«После нашей «перемоги» она должна быть, не знаю, развалена, разделена, роздана на те республики, которые там есть. И пусть они будут себе независимыми. А как таковой России вообще не должно существовать на карте»,

Жодного азовця. Серед однієї тисячі українських військовополонених, яких сьогодні обміняли, немає жодного азовця. Зате повернувся покидьок, який просив ножа у вертухаїв, щоб різати наших бійців.
Це виглядає як знущання. Над тими, хто четвертий рік знаходиться під нелюдським тиском у російському полоні, в найгірших умовах. Над їхніми рідними, близькими і побратимами. Над тими, кому давали гарантії, та хто має абсолютне право бути в пріоритеті на обміни, тому що вони вийшли в полон не за власним бажанням, а за наказом вищого командування.
Лише кілька днів тому Україна згадувала третю річницю виходу Маріупольського гарнізону з «Азовсталі», сподіваючись на те, що серед анонсованого обміну 1000 на 1000 будуть і бійці 12-ої бригади «Азов». Сподівання не справдились.
Я ніколи не повірю в маячню про те, що єдина причина відсутності азовців у більшості обмінів — це небажання росіян віддавати їх. Якби це було так, ані я, ані інші бійці «Азову» не повернулися б з полону. Причина в іншому.
Якщо напрацьований механізм перестає працювати, щораз очікувати іншого результату — безумство. Необхідно змінювати тактику.
Росіяни відмовляються обмінювати азовців на своїх звичайних солдат? Знаходимо варіанти запропонувати їм когось, хто важить для них більше, ніж омський контрактник. Україна забита російською агентурою під саму зав'язку — про це прекрасно знають всі спеціальні служби, яким просто потрібно дати команду.
Думаю, попи з московського патріархату, які відкрито працюють на російські спецслужби, мають зацікавити росіян більше, ніж солдати, котрими РФ засипає землі України.
Разом з тим не зайвим було б спробувати пропрацювати питання участі України в процесах обмінів між західними союзниками та росіянами. Україна має унікальний досвід, має знання та дорогоцінну для всього західного світу інформацію. І це теж може бути нашим обмінним фондом.
Варіанти є, нам необхідно лише адаптуватись та почати шукати нові шляхи і конфігурації. Тому що жодного азовця серед 1000 обміняних — це ганьба для всієї нашої держави.
Я не вірю, що влада зацікавлена в поверненні азовців, якщо обмінами четвертий рік неефективно займаються одні і ті самі люди.