Ми залишаємося поряд з Лаврою. Поряд з Христом❤️‍🔥☦️🕊

Все більше і більше людей приходить на молитву до Лаври❤️‍🔥🙏

Величання преподобним Нифонту та Руфу Печерським🌿⛪️

Надеждо моя, Богородице🙏🕊

Наш любий владико намісник, який все зробив для процвітання Лаври, щоб вона після богоборчих часів запустіння сяяла, як головна святиня України.
Зараз знову цю страшну пустку музею намагаються повернути, проте минеться і це.

🙏Вітаємо сьогодня з днем народження Митрополита Павла і молимось за нього!

Из воспоминаний Наместника о Киево-Печерской Лавре — Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра
https://lavra.ua/iz-vospominanij-namestnika-o-kievo-pecherskoj-lavre/

Зі спогадів Намісника про Києво-Печерську Лавру

Митрополит Павел:
«Перше моє знайомство з Печерською обителлю було таким — одного разу отець приніс з роботи стареньку брошурку. Його колеги (хай пробачить їх Господь, гадаю, в їхньому невіданні) крутили з таких книжечок цигарки, а він її рвати не став — мені віддав. У цій книжечці описувалося, як був побудований перший Успенський собор, який він мав вигляд, як його зруйнували. Там же йшла розповідь про богослужіння, про легендарний соборний хор. Прочитане глибоко запало в моє серце, і я дуже захотів побувати у святій обителі.

Господь сподобив мене відвідати Лавру в 1985 році, після закінчення першого курсу духовної семінарії. Тоді це був ще музей, але дух стародавнього монастиря я відчув одразу. Добре пам’ятаю, як ми з другом Михайлом (зараз це священик Михайло Костюк із Тернопільської області) за 15 рублів купили книжку про обитель і просиділи з нею до вечора біля знаменитих трьох каштанів, які й сьогодні ростуть біля Успенського собору. Звісно, на той час я навіть і подумати не міг, що через якихось дев’ять років я житиму і працюватиму на цій святій землі, у цих благословенних стінах. А того вечора в нас закінчилися гроші. Книгу-то ми купили, а от про дорогу додому (ми обоє родом із Волині) не подумали. Самі в чужому тоді ще місті. І тут із нами сталося одне з тих чудес, які постійно наповнюють життя людей віруючих, але часто не помітні людьми нецерковними. Милістю Божою нам допомогли дістатися до Покровського монастиря, де нас поселили в якійсь келії, що давно очікувала ремонту. Ігуменя монастиря матушка Маргарита нас нагодувала і дала по 25 рублів на дорогу додому. Наступного дня сестра з монастиря їхала по молоко в село і взяла нас із собою. Ми тоді — молоденькі ще студенти — вперше в чорній «Волзі» їхали. Дивовижно! Хто ми — і якої милості сподобилися з Дому Божої Матері: істинно покривав нас Покров Пресвятої Богородиці.

***

Я дуже хотів виїхати подвизатися на Афон, але монахом став не відразу. До того ж на Святу Гору беруть лише тих, хто хоча б п’ять років прожив у монашеському чині. І мене послали духовної настанови заради в Луцьк до архієпископа Варлаама (Ільющенка) — старця святого життя. Він і став моїм керівником на подальших шляхах. Владика для мене по життю найбільший приклад подвижництва та сповідництва — він за віру відсидів у радянських таборах понад чотири роки.

Після закінчення навчання владика Варлаам визначив мені служити в храмі великомученика Пантелеймона біля Луцька, але, як то кажуть: людина планує, а Господь розпоряджається. Усе склалося інакше — у селі Низкиничі Волинської області трапився конфлікт між парафіянами і місцевим священиком. Владика відправив мене на цю парафію зі словами: «Я тебе посилаю з вогню та в полум’я. Сподіваюся, що ти створиш там мир, і буде благоденство». І Господь допоміг. Устоявся мир, і я пробув настоятелем цієї парафії шість років без двох місяців. Нині в цьому місці знаходиться відроджений монастир, який був закладений ще святителем Петром (Могилою).

Призначення у святу київську обитель також було непростим. У 1992 році я все ж поїхав подвизатися на Афон. Рекомендацію мені давав Блаженніший Митрополит Володимир, наш покійний Предстоятель. Я міг залишитися на Святій Горі, але воля Божа про мене була іншою. У цей самий час у нас у Церкві стався розкол, почалися негаразди. Братія Києво-Печерської Лаври попросила піти тодішнього намісника, отця Ахіллу. Коли в Митрополії стали шукати людину на пост намісника Лаври, Блаженніший сказав благочинному Київської єпархії протоієрею Віталію Косовському: «Як ти думаєш, чи можна покликати твого друга, отця Павла, якому я давав рекомендацію на Афон?» Отець Віталій відповів: «Давайте спробуємо». Ось так я і був покликаний на це служіння. У третю седмицю Великого посту 1994 року мене було призначено намісником Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври.

В обитель кожен приходить зі своїм багажем: пристрастями, своїм сприйняттям життя і Церкви, деяким нерозумінням нашого спільного, монастирського життя. Так було і в перші роки мого намісництва — братія навчалися жити єдиним духом, монахи впізнавали один одного, щоб могли сказати: «В однодумності сповідувані». І багато в цьому процесі залежить від намісника, що покликаний приділяти увагу братії, жити життям обителі, життям насельників. Я не знаю, хороший я керівник чи ні — про це краще скаже братія. Але я ніколи не шкодував про те, що Господь дав мені цей хрест. Для мене Лавра була і залишається найголовнішим і найсвятішим, що є в моєму житті.

Насправді, мені все одно, яку посаду обіймати. Моє життя тут. Я не хочу нічого іншого, аби тільки дожити до своєї смерті на цій святій землі — намісником або просто двірником, але в Домі Божої Матері.

У той час на території Лаври панувала розруха: бруд, сміття, руїни. Серед орендарів монастирських будівель кого тільки не було, адже Лавру (і то не повністю, а лише деяку частину її) передали Церкві лише в 1988 р. Та й серед братії проблем було предостатньо. До мого призначення за неповних сім років в обителі змінилося шість намісників, у лавах братії не було однодумності. Було нас тоді небагато — 35 осіб, з дуже різними характерами. Часом такі іскри летіли від розбіжностей! У підсумку дев’ять осіб із братії того періоду пішли — не змогли жити у святій обителі. Ті, що залишилися, всі були пострижені. Згодом настав благословенний, благодатний мир.

Більшість монастирської братії — це справжні святі. Ви знаєте, можна всяке говорити, по-різному судити братію, але те, що вони живуть монашеським життям у центрі мегаполісу, вже свідчить про їхній найвищий духовний рівень. Дуже складно бути ченцем у столиці — з її пристрастями, пороками, нескінченними потрясіннями. Всупереч усьому ченці зберігають вірність Христу, відданість Церкві та братерські стосунки. З цією братією я готовий іти навіть на смерть, бо вони справді заслуговують на найбільшу довіру»

Не зважаючи на вітер негоди, ми продовжує молитву поруч зі своєю святинею🙏 Радуйтесь, брати і сестри, ще один буремний день життя та молитов. Попереду життя вічне!