🌿Паломники парафії Української Православної Церкви з Лісабону (Португалія) зустрілися з Блаженнішим Патріархом Святого Граду Єрусалима і всієї Палестини Феофілом IIІ.

Українська православна парафія в ім’я св. Спиридона Триміфунтського в передмісті Лісабону почала діяти з листопада 2021 року.

👉Підпишись на канал

#УПЦ ОГОЛОСИЛА #ЗБІР НА ДОПОМОГУ ПОДСТРАЖДАЛИМ ВІД ПРОРИВУ ДАМБИ КАХОВСЬКОЇ ГЕС

Єпархії Української Православної Церкви збирають допомогу постраждалим від підриву Каховської ГЕС.

Предстоятель Української Православної Церкви Блаженнійший Митрополит #Онуфрій благословив оголосити в єпархіях УПЦ збір добровільних пожертв, які будуть спрямовані на адресну допомогу переселенцям і постраждалим від техногенної катастрофи.

⚠️ПІДТРИМАТИ:

Карта Синодального відділу з соціально-гуманітарних питань: 5169 3305 2147 1273
Р/р UA953052990000026008005005362, МФО 40721804
АТ КБ ПриватБанк ЄДРПОУ 40721804

*з позначкою «допомога Херсону»

👉Підпишись на канал

З полону в полон?
Цікаві думки сестри Тетяни 👇🔥

Є особливий тип щастя, неможливий без горя, коли ти втрачаєш щось дуже важливе, найдорожче, а потім тобі його повертають.
Мені здається, найкраще це розуміють родичі наших полонених солдатів, яких тільки-но повернули додому. Це відчуття дива і болю, що вгамувалися.
Ніколи люди, мабуть, так не вдячні Богу.

До полону потрапляють не тільки українські солдати, але й українські священники. Нещодавно така радість після смутку була у нашої Церкви.
З російського полону звільнили клірика Херсонської єпархії священника Ігоря Новосільського, настоятеля храму святої княгині Ольги у селі Токарів Херсонської області.

Зараз священник у безпеці, але 9 місяців перебування в умовах фізичного насилля та психологічного тиску, голод і тортури - залишили відбиток на його здоров’ї. Зараз це щастя у сльозах.

Наші люди, солдати, цивільні – повертаються з полону і це велика радість для сімей. Це надія для тих, хто ще не повернувся. Бажаю всім тим людям, які пройшли через такі випробування чимшвидшої реабілітації і повернення до звичного життя.
В якому не буде тортур, психологічного насилля і ненависті. Але чи в таке мирне життя повертаються всі наші полонені, зокрема вірні УПЦ?
Чи з російської буцегарні потрапляють до духовної катівні, створеної у тилу іншими українцями? На жаль тут, у тилу, деякі користуються суспільною напругою, харчуються агресією.

Ось вже другий рік наше суспільство живе в умовах війни, смерті, незахищеності. Жахливо, адже кожного дня нам стало звичним отримувати звістки про біду, поранення, загибель, полон, збори на порятунок... Напруга і втома зростають, ми всі стаємо більш вразливими, роздратованими. Мовні, релігійні питання, соціальні, політичні – стають тим тригером, спусковим гачком, який вивільняє нашу агресію. І вона несправедливо лягає на людей, які ні в чому не винні, на людей, які поруч.

Разом з тим, дуже часто підняття питань, що підбурюють суспільство як от релігійні, мовні, стає ширмою, за якою ховається чиясь лиха мета, політичний егоїзм, корупція, злочини чи злочинна бездіяльність, а їх найлегше приховати у шумі конфліктних ситуацій, за образом борця з внутрішнім ворогом.

Ось в таку реальність повертаються наші полонені. В таку реальність, де він "московський піп", і "агент у рясі", не бажаний в Україні, повернувся отець Ігор після 9 місяців жаху у полоні. Що він відчуває? Як реагує на те, що за цей час влада оголосила війну його Церкві під соусом патріотизму? Як йому те, що УПЦ викинуто з Верхньої Лаври і йде вигнання монахів і Митрополії з Нижньої?
Може, краще було не потрапляти у таку інформаційну реальність. У полоні, принаймні, було 100% зрозуміло, хто кат і ворог!
Не знаю, що у його думках. Але хочу дізнатися і спробую зробити це.

Не хочеться бути чиєюсь «ширмою», іграшкою в руках маніпуляторів. Які розпалюють ворожнечу.
Навпаки хочеться обійняти всіх людей, всіх дітей України, тому що це наше життя. Проходять дні, які ми не повернемо. Від нас йдуть люди, яким ми не встигли зробити вдосталь добра.

Хочеться, щоб для кожного знайшлась підтримка, на яку він чекає; втіха, яку потребує. Сенс життя, якщо він був втрачений. Хочеться щоб кожне любляче серце дочекалось з полону рідну людину, як УПЦ дочекалась священника Ігоря Новосільського. А всі ми дочекалися звільнення України з полону міфів, політичних ігор і маніпуляцій на ворожнечі. Бо цей найгірший полон не піде з російськими військами, ми побудували його самі.

З молитвою, любов’ю, вірою в перемогу, я докладу своїх зусиль, аби цей морок розсміявся, а великий духовний полон закінчився.
Будьте зі мною на цьому шляху, любі брати й сестри, віряни УПЦ і просто добрі українці!
Я, Тетяна Царук, православна мирянка, громадянка України закликаю вас - не бійтеся, вірте і дійте! Бо віра без справ мертва.

Найближчим часом спробую поговорити і з о. Ігорем і з іншими видатними православними братами й сестрами, щоб разом знайти відповіді як вирватися з цього полону. І як допомогти тим, хто потерпає від нього найбільше.

Підписуйтеся на цю сторінку, тут викладатиму свої зустрічі, думки, враження і спільні справи.
З Богом!