ХОТІТИ МИРУ - ЦЕ ТОЧНО "ЗРАДА"?

Навколо багато агресії, і вона постійно продукується, підтримується.
Складається враження, що люди, які мають хоч трохи влади, змагаються за те, хто цю агресію очолить. В усьому світі. І у нас.

У цій атмосфері здається, що хотіти миру, просто миру, рахується зрадою. Проте, можна про нього хоча б помріяти? Про мир і про те, яким би я хотіла бачити наше сьогодні.

Сьогодні як ніколи хочеться, щоб люди читали Євангеліє, читали добрі книги, дивились добрі фільми. Спостерігали за природою. Скоро весна. Господня благодать торкатиметься сухих гілок і вони будуть наливатись бруньками, а потім - розквітати. Все зеленітиме, птахи повертатимуться додому…
Додому. Це слово. Ми теж чекаємо додому своїх чоловіків. Більше ніж саму весну. Весна просить усміхатись життю. Обіцяє життя. Боже, даруй їм життя! Бажати, щоб українські захисники були живі, здорові й не загинули.
Хотіти цього – це рахується зрадою?

Так важливо бачити новий розквіт природи і розуміти, що є ще щось, окрім війни. Що можна жити в мирі, треба жити в мирі!
Планувати майбутнє, безпечне майбутнє без постійного адреналіну чи агресії, без війни, без смертей - невже це тепер неможливо? Заборонено? Весну відмінили можливо?

Планувати мирне майбутнє, а не планувати новий бій – це рахується зрадою?

Коли повертаєшся з-за кордону,
повертаєшся в Україну – відчуваєш приреченість, біль і смерть. Жодного просвіту.
Так страшно звикнути жити у війні, бачити, як на центральній площі міста оновлюють банери з загиблими захисниками України, їх все більше. Як члени їх родин одягають траур. Вся Україна в траурі… Це не перебільшення – це реальність. Безкінечна ріка банерів, прапорів на могилах, імен загиблих, сліз, у яких може потонути саме майбутнє…

Хотіти припинити це – це рахується зрадою?

Чути жахливі речі про полон, про війну, обірвані людські життя. Бачити в психлікарні покалічених молодих чоловіків, в очах яких ані найменшого бажання жити.

Чи є розуміння КОЛИ ЦЕ СКІНЧИТЬСЯ? Чи є взагалі план, ЩО ЦЕ ВЗАГАЛІ МОЖЕ СКІНЧИТИСЯ?
Якщо відповіді немає, а ми рухаємося тою самою дорогою, то чи це не злочин перед нацією, яку не вберегли? Бо навіщо все інше, взагалі ВСЕ, якщо не буде людей?

Що далі? Має ж бути ще якийсь план!? Бо якщо ні, все це якесь всесвітнє знущання над нашою нацією, якийсь божевільний експеримент, у якому всім байдуже, що з нами буде.

Відчувати цей відчай і молити Господа про мир. Щоб в очах наших хлопці засвітилось життя. Хотіти зберегти це життя – це рахується зрадою?

Просто бажати вижити, бажати відповідальних лідерів, бажати побачити нарешті, як наші люди, українці, які змушені скитатися по світу – повертаються на рідну землю, тому що тут тебе не вб'ють і не відправлять на страшну війну і вірну смерть — це негідно, не патріотично? Так думати – злочин?

Пробачте, але так думають люди. Багато людей. Хочете від них відхреститися, назвати боягузами, зрадниками, несвідомими? Але це ваш народ. Його і так залишилося небагато.

Отож, я питаю, чи маємо ми право просто хотіти миру? Коли наші лідери все частіше виголошують песимістичні сценарії війни, хотіти миру - це все ще зрада?
Хто скаже, коли це закінчиться?
Я постійно питаю це у знайомих, хто краще знається на політиці. Напевне, вже втомила їх цим питанням, але не можу не питати.
Бо мені болить. Хоча, мабуть, питати так - це теж провокація і зрада.

Канал Тетяни Царук