НАША ПРАВОСЛАВНА МОЛОДЬ НАДИХАЄ…

Декілька днів тому мав зустріч з православною молоддю нашої єпархії. Приурочили ми її до початку нового навчального року. Але наше спілкування вийшло далеко за рамки навчального процесу. Вразили глибокі і водночас прості запитання, які цікавлять наших юнаків та дівчат. Взагалі після декількох годин обміну думками з «Молодими серцями» і сам стаєш молодшим…

Церковна молодь – вона особлива, вона і в тренді модних новинок, і водночас помірно консервативна у поглядах. Вона ходить до церкви в джинсовому одязі та з рюкзаком за плечима, але її очі і серце сповнені благоговіння перед святинею. Розстебнута куртка, светр і кросівки – все це зовсім не заважає їй відчути благодатний дух святого місця. Для неї важливі не лише обряди і церемонії, але перш за все те, що відбувається всередині – сенс та зміст богослужіння. У молитві вона шукає спокій серед хаосу сучасного життя.

Сучасна молода людина приносить до храму свої переживання і запити. Її молитва може бути без слів − у вигляді тихого мовчазного моменту. Вона також занурюється в церковну музику, що з'єднує сучасні мотиви з традиційними гімнами, створюючи особливу атмосферу єдності часів та епох. В її очах відображається світлий погляд, що сяє в темряві – це нове покоління, яке не відвертається від коренів, а намагається знайти в них натхнення для сьогодення. Це покоління, яке не сліпо вірить ЗМІ, а вміє розвінчувати міфи, яке вміє шукати правду в соцмережах, яке вміє думати, аналізувати, робити висновки… Ця молодь добре знає історію страждань і воскресіння Христа, а тому знає, що приходить час, коли і Церква має зійти на власну Голгофу для того, щоб здобути Воскресіння.

Життєвий світогляд наших молодих і допитливих вірян, їхні всебічна зацікавленість та широкий кругозір, які будуються на христоцентричних духовних підвалинах, дають впевненість того, що у нашої Української Православної Церкви та Держави України є майбутнє!
І воно світле, перспективне, процвітаюче… І, дай Боже, мирне!

📌ПЕДАГОГИ НЕДІЛЬНОЇ ШКОЛИ ДОЛУЧИЛИСЯ ДО ОБГОВОРЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ОСВІТНЬОЇ ПЛАТФОРМИ

✅ З благословіння митрополита Хмельницького і Старокостянтинівського Віктора
0️⃣7️⃣.0️⃣9️⃣.2️⃣4️⃣ викладачі Недільної школи Храму Різдва Пресвятої Богородиці
Вікторія Завидович та Ольга Черевко від імені Хмельницької єпархії, взяли участь у презентації нової православноі освітньої платформи для роботи недільних шкіл "КОСМА", що відбувся у КИЄВІ, метою створення якої є збір та систематизація знань і кращих наробок з православної педагогіки й обмін досвідом християнського виховання.

✅ Після молитви понад 50 педагогів недільних шкіл з усієї України приступили до роботи: автори докладно розповіли про структуру й інформаційне наповнення, решта задавали питання, ділилися власним досвідом.
✅ Портал передбачає безліч можливостей для інтерактивності, зворотного зв’язку, взаємодопомоги.

🔰Недільна школа може і має бути сучасною, захоплюючою, здатною об’єднувати дітей і дорослих, вести їх дорогою Істини та Спасіння! ❤️

ВІЗИТ МИТРОПОЛИТА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО І СТАРОКОСТЯНТИНІВСЬКОГО ВІКТОРА НА ЧЕРГОВЕ ЗІБРАННЯ МОЛОДІЖКИ "МОЛОДІ СЕРЦЯ"

«НАРОД БОЖИЙ, ХРИСТОВИЙ ПЕРЕЖИВАВ ЩЕ БІЛЬШ ВАЖКІ ЧАСИ, АЛЕ ЗАВЖДИ З БОГОМ ВИХОДИВ ПЕРЕМОЖЦЕМ»

Проповідь митрополита Віктора у Неділю 11-ту після Пʼятидесятниці у храмі святих мучеників Адріана і Наталії м. Хмельницького

ЯКОГО КОЛЬОРУ ЛЮДЯНІСТЬ?
Минулого тижня, та й не тільки минулого, стрічка новин була переповнена повідомленнями про страшні смерті наших українських дітей: «російська ракета вбила ангелів», «російська ракета знищила сім’ю»… Подібних заголовків було десятки, якщо не сотні.
Людське серце неспроможне безболісно прийняти ці факти, всередині все вирує від безсилля перед страшною війною, перед ворожими ракетами, які нищать все на своєму шляху.
Водночас майже непомітною залишилась новина про намагання на Хмельниччині примусово виселити з домівки сім’ю з чотирма малолітніми дітьми, з яких одна дитинка інвалід, а найменшій і року немає. Вже тиждень ці дітки сидять без світла, не тому що у їхньому невеличкому селі такі затяжні графіки відключень електроенергії, а тому що її просто відрізали… Залучені до цієї процедури виселення і правоохоронні органи, і органи місцевого самоврядування, і місцеві жителі…
А тепер давайте чесно відповімо на питання: Хіба це не вбивство сім’ї? Тільки не російською ворожою зброєю, а руками таких же співгромадян та своїх же односельчан, які роками приходили за духовною підтримкою до батька цієї сім’ї – священника, пастиря, наставника. Зараз діти вкрай налякані, вони не розуміють, чому і за що так вчиняють з ними. Якби це була звичайна сім’я, а не священнослужителя Української Православної Церкви, на захист прийшли б десятки журналістів, активістів, представників різних соціальних служб тощо. На превеликий жаль, у правовій, демократичній Державі, яка задекларувала у Конституції дотримання базових прав людини, і яка прагне інтеграції в європейське суспільство, сім’я простого сільського священника залишилася абсолютно беззахисною. Над цією сім’єю можна знущатися, плюндрувати, принижувати і навіть вчиняти фізичне насилля. Бо її «провина» - це дотримання і збереження чистоти православної віри в Єдиного Істинного Бога, Який закликає до любові та прощення.
Ми щодня вжахаємося злочинам, які чинять росіяни, пишемо співчутливі коментарі під різними постами… Але іншою рукою скоюємо не менш жахливі злочини – морально вбиваємо наших співгромадян лише за те, що вони вірні Святій Церкві Христовій. Невже ці прості, беззахисні, віруючі люди становлять загрозу для нашого суспільства? Коли ж ми втратили людяність і порядність?!

Людяність і порядність – це основа, на якій будується будь-яке суспільство. Це вибір, який ми робимо кожного дня. Наші вчинки визначають нас більше, ніж наші слова. Якими б патріотичними гаслами ми не прикривались, а без людяності – ми не українці, ми не християни. А власне людяність починається з дрібниць: поважати кожного, незалежно від обставин; прощати кожного, незалежно від умов; і допомагати усім без очікувань дій у відповідь. Порядність − це те, що робить нас не просто людьми, а гідними людьми своєї Батьківщини. Це світло, яке осяює наш шлях навіть у найтемніші часи. То ж не втрачаймо людяності навіть у часи страшної кровопролитної війни.
АДЖЕ ЛЮДЯНІСТЬ ЗАВЖДИ МАЄ КОЛІР ЛЮБОВІ❤️

ЗНАЙТИ СВОЇХ
АБО ЯК ЛІКУВАТИ РАНИ

Цього тижня Сейм Республіки Польща ухвалив рішення, яке засуджує викрадення дітей Росією. А вчора в Києві відбувся четвертий Саміт перших леді та джентльменів, який також присвячений безпеці дітей під час війни. Прозвучало багато розповідей, пропозицій, побажань. Безумовно, такі заходи вкрай важливі та необхідні для України, для нашого майбуття. Адже наслідки війни для дітей вельмимасштабні – від фізичних травм до глибоких психологічних потрясінь. І дійсно, найголовніше завдання дорослих − повернути безтурботне дитинство і щасливу юність нашим українським дітям.

Читаючи ці новини, мені на думку спала нещодавня зустріч з одним священником, сім’я якого пережила справжню війну – війну за Православну віру, за Святу Церкву, за ім’я Христа. Священник розповів, що у їхньому селі був відібраний храм, чому передували відомі всім події, від яких вже так наболіло, що на деталях зупинятися ми не будемо. Стіни забрали, а релігійна громада збереглася. Спочатку молились у гаражі, зараз добудовують невеличкий, але вже свій храм. І тут голос священника змінився… «Навіть уявити важко, скільки довелося пережити нашим дітям в школі. Постійні цькування, образи, обмови, заниження оцінок… Наші діти не мали права на якісь дитячі пустощі, поведінка мала бути завжди ідеальною. І це ще більше дратувало багатьох. Єдиним бажанням доньок було швидше закінчити дев’ять класів і податися у велике місто, щоб там загубитися у натовпі… Ми хвилювалися, щоб ця свобода їх не оп’янила і не згубила. Але розуміли, що дитинство у них украдене несправедливо і безповоротно, глибокі психологічні травми, напевно, вже невиліковні. А тому бажали, нехай юність буде сповна їхньою, як самі зажадають. А самі продовжували за них молитися, довіривши ці юні серця в руки Божі… Нарешті перші канікули дома. Ми налаштувались слухати розповіді про приваби великого міста: танці, вечірки, тусовки. А вони з невимовною радістю майже в унісон сказали: «Мамо, тато, ми там такі як й інші! А ще поруч з гуртожитком ми знайшли наш храм і там збирається церковна молодь. Ми знайшли своїх!». Далі були розповіді про успішність в навчанні, про похвальні подячні дописи куратора для батьків за виховання дітей. Непрохані сльози зросили наші батьківські очі, серце виривалося з грудей від вдячності Богові. Від тих заляканих, загнаних в куток дітей не залишилось і сліду».

«Ми знайшли своїх!» - ще довго чулись мені ці слова. І ці свої - вилікували. Як важливо у житті знайти своїх людей, своїх друзів і стати для когось також своїм. Звичайна людяність, проста повага, дружня підтримка – ось найдієвіші ліки, які здатні вилікувати навіть найглибші рани. А ще віра в Бога – без Його підтримки важко впоратись, точніше неможливо взагалі. Ці діти не просто пережили, а виграли війну у дорослих, − дорослих, які через власні амбіції, надумані звинувачення наносили глибокі сердечні травми дітям. І таких сімей з подібними життєвими історіями в нашій Церкві, на жаль, чимало. Але лікування одне і незмінне – ЛЮБОВ❤️.
Любов’ю ми зцілюємося, любов’ю ми прощаємо, любов’ю ми живемо!

Щиро бажаю цим юним християнкам, які можливо впізнають себе у цьому дописі, успіхів у навчанні та реалізації їхніх добрих задумів!