Словами, які й тепер здатні викликати сльози, св. Августин описує спустошення, в яке його загнала смерть друга Небрідія (Сповідь IV, 10). Тоді він виводить мораль. Ось що стається, каже він, коли ми віддаємо своє серце будь-чому іншому, крім Бога. Всі людські істоти вмирають. Не допусти, щоб твоє щастя залежало від чогось, що можеш втратити. Якщо любов має бути благословенням, а не горем, вона мусить бути до одного Коханого, який ніколи не проминає.

Тут, звичайно, залізна логіка. Не складай свого добра в діряву посудину. Не витрачай занадто багато на будинок, з якого тебе можуть вигнати. І нема на світі людини, яка б відгукнулася на ці обережні постулати більш природно, ніж я. Я – обережне сотворіння. Зі всіх аргументів проти любови жоден так сильно не апелює до моєї природи, як „Обережно! Це може привести тебе до страждань“.

Вони апелюють до моєї природи, мого темпераменту. Так, але не до мого сумління. Коли я відгукуюся на цей заклик, мені здається, що я – на відстані тисячі миль від Христа. Якщо я щось і знаю, то це те, що Його вчення ніколи не мало на меті підтвердити мою вроджену схильність до безпечних інвестицій та обмеженої відповідальности. Сумніваюся, що в мені є щось, що Йому більш немиле. І хто міг би свідомо почати любити Бога на таких розсудливих підставах (бо безпека, так би мовити, є кращою)? Хто міг би навіть зарахувати їх до підстав для любови? Чи вибрали б ви собі дружину або друга, або якщо вже на те пішло, чи вибрали б ви собаку в цьому дусі? Треба перебувати поза світом любови, всіх типів любови, щоби так вираховувати. Ерос, незаконний Ерос, який віддає перевагу Коханій перед щастям, більше подібний на саму Любов, ніж це.

Думаю, що цей уривок зі Сповіді менше схожий на Августинове християнство, ніж пережиток гордовитих поганських філософій, серед яких він виріс. Він ближчий до „апатеї“ стоїків чи містицизму неоплатоністів, ніж до милосердя. Ми йдемо слідом за тим, Хто плакав над Єрусалимом і на могилі Лазаря і, люблячи всіх, все ж мав одного апостола, якого в особливий спосіб „любив“. Св. Павло є для нас більшим авторитетом, ніж св. Августин: він не подає жодного знаку на те, що не страждав би як людина, і жодного натяку, що йому не личить так страждати, якби помер Епафродит (Фил. 2:27).

Навіть якщо прийняти, що наша найвища мудрість могла б застрахувати нас від розбитого серця, чи Сам Господь це пропонує? Звісно, ні. Христос каже: „Чому ти Мене покинув?“.

Між рядками, які пропонує св. Августин, нема жодної підказки. Ані між будь-якими іншими рядками. Немає безпечних інвестицій. Любити – означає бути вразливим взагалі. Полюбіть щось – і ваше серце обов’язково буде стискатися, а може, й розбиватися. Якщо ви хочете застрахуватися від ударів, то не повинні нікому давати свого серця, навіть тварині. Закутайте його дбайливо в хобі й маленькі предмети розкоші; уникайте будь-яких труднощів; надійно зачиніть його в скриньку чи труну свого егоїзму. Але в цій скриньці – безпечній, темній, незворушній, задушливій – воно зміниться. Воно не розіб’ється; його неможливо буде розбити, зворушити, відкупити. Альтернативою трагедії чи, принаймні, загрозі трагедії є загибіль. Єдине місце поза межами неба, де ви будете цілковито захищеним від небезпек і перетурбацій любови, – це Пекло.

Я переконаний, що найнезаконніша і найнадмірніша любов менше противиться Божій волі, ніж самонавіяне і здатне до самооборони почуття без любови. Це так само, як закопувати талант з тієї ж причини: «знав Я тебе, що ти жорстокий чоловік». Христос навчав і страждав не для того, щоб ми могли стати, навіть у природній любові, обережнішими стосовно нашого щастя. Якщо чоловік не може не керуватися розрахунком у стосунках із земними коханими, яких він бачив, то він тим більше не обійдеться без нього в стосунках з Богом, Якого не бачив. Ми наблизимося до Бога, не намагаючись уникнути страждань, притаманних усім типам любови, але приймаючи їх та жертвуючи їх Йому, скидаючи з себе все захисне обмундирування. Якщо наші серця мають розбитися, і якщо Він вибирає це як спосіб, в який вони мають розбитися, нехай так буде.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Чи знаєте Ви, що…

… Льюїс не любив далеких подорожей. За все своє життя він лише двічі покидав Британські острови. Вперше це сталося, коли війна закинула його в окопи Нормандії, вдруге - в 1960 році, перед смертю дружини. Тоді вони з друзями поїхали в Грецію відпочити та відвідати античні місцевості Афін, Родосу та Криту. Хоча він читав лекції про Ренесанс, але цікавості відвідати Італію не виявляв. Зате, Джек часто любив повертатися на рідні землі Ірландії, відвідувати там друзів та родичів, насолоджуватися тамтешньою природою. Влітку 1958 року саме там Льюїс з дружиною-американкою провів десять днів "запізнілого медового місяця". Той солодкий час він називав "моє ірландське життя".

… Льюїс часто їздив Оксфордширом на велосипеді, любив піші прогулянки - часто в самотності або з кимось ще, але переважно мовчазно, щоб не заважати насолоджуватися природними звуками. Прогулюватися і розмовляти для нього були занадто великими задоволеннями, щоб їх змішувати. Обідня двогодинна прогулянка фактично входила в його ідеальний денний графік. Він міг легко проходити десять-двадцять миль сільської місцевості, любив підніматися на пагорби та гори. Найважливіші віхи його життя були теж тісно пов'язані з прогулянками, - навіть навернення: розмова з Толкіном про значення Міфу , увірування в Христа під час повернення з зоопарку. Щодо велосипедів, то про них в Льюїса навіть є філософський есей.

…Льюїс не надто любив автомобілі і був трохи "динозавром" у ставленні до них. Він сімнадцять разів провалював тест водія. В своїй автобіографії "Захоплений Радістю" Джек писав: "На щастя, в батька не було автомобіля, але мене іноді брали повозитися автомобілем приятелі… Дяка Богові, я не міг будь-якої миті відправитися куди завгодно. Я вимірював відстань людською мірою - кроками, а не потужністю чужорідного для мого тіла мотору. Я не позбувся простору, я набув безмежні скарби. Сучасний транспорт жахливий - він направду, як твердить, "знищує відстань", один з найвеличніших Божих дарунків. Захоплений вульгарністю швидкості юнак промчить сотню миль та ні краплю не стане вільнішим, нічого не досягне - а для його діда й десять миль були б подорожжю, пригодою, а може й паломництвом. Якщо ж людина настільки ненавидить простір, то чому б їй зразу не влягтися в гріб? Там їй буде достатньо тісно"

#проЛьюїса

У Христі постала нова людина, а нове життя, яке в Ньому бере початок, має заронитися в нас. Як же це відбудеться? Нумо, пригадаймо, як ми отримали своє старе, звичайне життя. Воно дісталося нам від інших, від наших батька й матері та від усіх предків, без нашої згоди і за посередництвом одного вельми цікавого процесу, в якому є і насолода, і біль, і небезпека. Самотужки ви зроду не додумалися б ні до чого подібного. У дитинстві багато хто з нас не один рік намагався його розгадати. Коли дітям уперше розповідають, як усе відбувається насправді, то багато хто просто не йме віри, і я не клав би їм цього на карб, адже все це справді дуже дивно. Той самий Бог, який колись вигадав цей процес, згодом установив правила, за якими має поширюватися й нове життя – життя у Христі. Тож маємо бути готові до того, що ці правила також можуть бути на позір трохи дивними. Вигадуючи секс, Він з нами не радився; так само було й цього разу.

Христове життя поширюється поміж нами за допомогою трьох речей: хрещення, віри і таємничої події, відомої серед християн під різними назвами: її знають і як Пресвяту Євхаристію, і як літургію чи месу, і як Господню вечерю. Принаймні, зазначені три речі належать до звичних методів. Я не кажу, що не буває особливих випадків, коли це життя поширюється без якоїсь однієї (чи двох) із них. Просто зараз у нас немає часу заглиблюватися в усілякі особливі випадки, та й моєї обізнаности в цій царині може виявитися недостатньо. Коли вам треба за кілька хвилин пояснити комусь, як доїхати до Едінбурґа, ви порадите сісти на потяг; правда, туди можна дістатися і пароплавом чи літаком, але про це ви навряд чи згадаєте. Крім того, я не говоритиму про те, яка з цих трьох речей найістотніша. Мій приятель-методист хотів би, щоб я вділив більше уваги вірі і менше (пропорційно) – іншим двом аспектам. Та я в усе це не заглиблюватимусь. Кожен, хто візьметься знайомити вас із християнським вченням, скаже, що використовувати треба всі три, і цього нам наразі вистачить.

Я не надто розумію, чому провідниками нового життя мають бути саме ці три речі. Проте й будь-якого зв’язку між певною фізичною насолодою і появою у світі нової людської істоти сам я теж ніколи б не помітив, якби про це не було відомо. Дійсність треба сприймати такою, якою вона є; без кінця теревенити про те, якою вона мала б бути чи чого ми мали б від неї сподіватися, немає жодного сенсу. Проте хоч я й не розумію, чому це так, сказати, чому я вірю, що це справді так, мені все ж до снаги. Я вже пояснював, чому змушений вірити, що Ісус був (і є) Богом. А історичні факти, схоже, однозначно вказують на те, що своїх послідовників Він навчав: нове життя передається власне описаними вище способами. Інакше кажучи, я вірю в це з огляду на Його авторитет.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Вірити, покладаючись на чийсь авторитет, означає лише вірити у щось тому, що вам сказав про це той, кого ви вважаєте гідним цілковитої довіри. Дев’яносто дев’ять відсотків усього, у що ви вірите, тримається власне на авторитеті. Я вірю, наприклад, що на світі є місце, яке називається Нью-Йорком. Сам я, щоправда, того місця зроду не бачив і довести його існування за допомогою абстрактних міркувань не зумію. Та я вірю, бо дізнався про це від людей, яким можу довіряти. Пересічна людина вірить у Сонячну систему, атоми, еволюцію і кровообіг, покладаючись на авторитет: про існування всього цього говорять учені. На авторитет спираються геть усі наявні у світі відомості з історії. Ніхто ж із нас не був очевидцем норманського завоювання чи поразки Непереможної армади. Ніхто з нас не спроможний довести ці факти суто логічним шляхом, як доводять математичні теореми. Ми віримо в них просто через те, що люди, які бачили це на власні очі, залишили письмові свідчення, а отже, по суті, на підставі авторитету. Тому, хто став би дивитися на авторитет в інших царинах життя так само криво, як це полюбляють робити деякі люди у сфері релігії, довелося б до самої смерти залишатися повним невігласом.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Християни, отже, вірять, що певна зла сила сама себе зробила князем нього світу і так триває й досі. А це, ясна річ, породжує цілу низку запитань. До такого стану дійшло згідно з Божою волею чи ні? Якщо так, то якийсь дивний з Нього Бог, скажете ви; якщо ж ні, то як узагалі може щось відбуватися всупереч волі істоти, яка має абсолютну владу?

Однак чи не кожному, хто був коли-небудь наділений владою, відомо: бувають випадки, коли щось може, з одного боку, відповідати вашій волі, а з іншого - йти врозріз із нею. Наприклад, у матері є всі підстави сказати дітям: "Я не збираюся щовечора змушувати вас прибирати у вашій кімнаті. Вам слід навчитися підтримувати там порядок самостійно". Та якось увечері заходить вона до дитячої і бачить, що на підлозі впереміш валяються плюшевий ведмедик, чорнильниця і підручник французької. Це суперечить її волі. Вона воліла би, щоб у дітей було прибрано. Проте, з іншого боку, питання про те, прибирати чи ні, вона сама, з власної волі залишила на їхній розсуд. Таку ж картину спостерігаємо в будь-якому полку, профспілці чи школі. Варто лиш оголосити, що ту чи ту річ можна робити, а можна й не робити, - і добра половина людей уже точно її не робитиме. Ви, звісно, цього не хотіли, та можливим це стало таки з вашої волі.

Щось подібне, ймовірно, трапилося і з усесвітом. Бог створив істот, наділених вільною волею. Значить, ці істоти могли піти як правильним шляхом, так і неправильним. Дехто вважає, що можна вигадати істоту, яка має вільну волю, але чинити неправильно неспроможна; я такої істоти уявити не можу. Якщо хтось вільний обирати добро, то він так само вільний обирати і зло. Властиво, саме вільна воля й уможливила зло як таке. То чому ж тоді Бог узагалі дав згаданим істотам вільну волю? Та тому, що хоч вільна воля й уможливлює зло, без неї не можливі ні любов, ні добро, ні радість, гідні так називатися. Світ автоматів - істот, що функціонують, як машини, - навряд чи варто було би створювати. Щастя, яке Бог замислив для своїх вищих істот, - це щастя вільно, з власної доброї волі вступати у злуку з Ним і одне з одним у самозабутті любови й захвату, порівняно з яким найпалкіше кохання між чоловіком і жінкою на землі - це просто молоко навпіл з водою. Та для нього ті істоти мають бути вільні.

Звісно, Бог знав, що трапиться, якщо вони скористаються своєю волею неправильно, проте, очевидно, вважав, що ней задум вартий такого ризику. Нам, можливо, не надто хочеться тут із Ним погоджуватися. Проте не погоджуватися з Богом доволі складно, бо ж саме Він є тим джерелом, з якого ви черпаєте всю свою здатність розмірковувати й аргументувати. Ви не можете мати рації, а Він - помилятися; десь так само не може піднятися вище за джерело потік, який із того джерела виходить. Сперечаючись із Ним, ви сперечаєтеся, по суті, зі силою, яка й дає нам змогу сперечатися; це приблизно те саме, що рубати гілку, на якій сидиш. Якщо Бог уважає, що стан війни у всесвіті не є надто високою ціною за вільну волю - себто за створення живого світу, де істоти, які його населяють, здатні на по-справжньому добрі і лихі вчинки, де може відбуватися щось дійсно важливе, а не світу іграшкового, де все приходило б у рух тільки тоді, коли Він смикав би за шнурочки, - значить, доведеться нам погодитися, що ця ціна й справді не надто висока.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Кожен із нас розуміє, як людина прощає, коли хтось її образив. Ви наступили мені на ногу, але я вам прощаю; ви вкрали у мене гроші - гаразд, прощаю і це. Та як бути з чоловіком, якому ніхто на ногу не ставав, і грошей у нього не крали, а він бере і каже: мовляв, прощаю вам те, що ви наступили на ногу комусь іншому й украли у когось гроші? "Дурний, аж світиться", - то була б чи не найлагідніша характеристика такої поведінки. А проте саме так і чинив Ісус. Казав людям, що їхні гріхи прощені, але ніколи не питав думки тих, кого ті гріхи, без сумніву, зачіпали безпосередньо. Ні на мить не завагавшись, Він поводився так, ніби всі ці гріхи стосувалися насамперед Його, ніби саме Йому було завдано при цьому найбільшої шкоди. Це мало сенс лише за однієї умови: якщо Він і справді - Бог, чиї закони кожним гріхом порушували, а любов - ранили. В устах будь-кого іншого, хто Богом не є, ці слова, як на мене, свідчили б лише про дурість і зарозумілість, небачені в історії людства.

Утім - така-от достоту дивовижна і вельми важлива річ, - навіть Його вороги, читаючи Євангелія, зазвичай не мали враження, буцім згадані слова були продиктовані дурістю чи зарозумілістю. Читачі ж неупереджені й поготів. Христос каже, що "лагідний і сумирний серцем", і ми Йому віримо, не звертаючи уваги на те, що якби Він був лише людиною, то "лагідність і сумирність" - аж ніяк не ті слова, які першими приходять на думку, коли берешся охарактеризувати деякі з Його висловлювань.

За допомогою всього цього я намагаюся відбити у вас будь-яку спокусу казати про Христа ту насправді велику дурницю, яку нерідко все ж можна почути: "Я готовий визнати Ісуса великим моральним учителем, але не сприймаю Його претензій на те, що Він - Бог". Якраз цього казати просто не можна. Якби якийсь звичайнісінький собі чоловік заходився говорити те, що говорив Ісус, то був би не великим моральним учителем, а божевільним - на взірець тих, хто уявляє себе, наприклад, вареним яйцем, - або ж самим дияволом. Тут маємо зробити вибір. Отже, то був - і є - або Син Божий, або божевільний чи й хтось значно гірший. Можна, ніби останньому дурневі, звеліти Йому закрити рот, наплювати на Нього чи вбити Його, як втілення нечистого; а можна впасти Йому до ніг і визнати, що Він - Господь і Бог. Так чи інак, верзти поблажливим тоном різні безглузді нісенітниці про те, що Ісус був, мовляв, великим учителем людства, не варто. Він не залишив нам такої можливости. Не мав на думці нічого подібного.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Християни вірять, що Бог усесвіт замислив і створив – десь так, як людина малює картину чи пише мелодію. А митець – це не те саме, що твір; якщо його картину знищити, він не помре. Можна сказати: “Він вклав у неї чималу частину самого себе”, – та це означатиме лише, що у нього в голові зародилася вся краса й увесь сенс цього творіння. Майстер­ність митця присутня в його творі зовсім по-­іншому, ніж у його голові чи навіть у руках. Сподіваюся, ви бачите тепер, що ця відмінність між пантеїстами і християнами неминуче пов’я­зана з тією, про яку вже йшла мова вище. Якщо не сприймати відмінності між добрим і поганим надто серйозно, то дійти ви­ сновку, що все в усесвіті – частина Бога, не так уже й важко. Та якщо ви тримаєтеся думки, що дещо в усесвіті справді по­гане, а Бог справді добрий, то стверджувати такого не буде­те. Адже мусите вірити, що Бог і світ – це не одне й те саме, і дещо з того, що ми бачимо у світі, таки суперечить Його волі. Зіткнувшись з раком чи злиденними нетрями, пантеїст може сказати: “Якби ви могли поглянути на це з Божого погляду, то збагнули, що це – також Бог”. Християнин на такі слова відпо­вість: “Що за кляті нісенітниці!”. Бо ж християнство – релігія воююча. Згідно з нею, Бог світ створив – тобто взяв, як кажуть, “із голови”, вигадав простір і час, жар і холод, усі барви і сма­ки, усіх тварин і всі рослини десь так, як людина вигадує сюжет якоїсь історії. Проте водночас християни вважають, що згодом у світі, який створив Бог, дуже багато всього пішло не так, тож тепер Він наполягає, і наполягає вельми настійливо, щоб ми все це виправили.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

...любов – влас­не любов, на відміну від закоханости – це не просто почуття. Це глибока злука, яку ми підтримуємо зусиллями волі і свідомо зміцнюємо за допомогою звички; у християнському подруж­жі любов глибшає і росте також завдяки благодаті, яку чоловік із дружиною просять у Бога і від Нього одержують.

Любов між ними нікуди не зникає навіть тоді, коли вони одне одним не­вдоволені; себе ж ви любите, нехай і не надто собі подобаєте­ся. Їм до снаги зберігати цю любов навіть тоді, коли вони легко могли б закохатися в когось іншого, якби тільки собі щось таке дозволили. Колись закоханість спонукала їх заприсягнутися у вірності одне одному, тепер же любов, почуття вже спокій­ніше, дає їм змогу цієї обіцянки дотримуватися. Саме на цій любові і працює двигун подружжя; закоханість же була тим спалахом, який його запустив.

Просто християнство
#lewisdaily

Без тіла ми б не змогли осягти всієї величі Божого царства, яке сприймаємо своїми чуттями. Тварини не в силі цього оцінити, а ангели, гадаю, - чистий інтелект. Вони розуміють кольори і смаки ліпше від наших найбільших учених, та хіба ж мають сітківку чи піднебіння? Гадаю, красоти природи – це таємниця, якою Бог поділився лише з нами. Це, либонь, одна з причин, чому ми створені і чому вчення про воскресіння тіл таке важливе.

Листи до Малкольма

#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Війна звалює на нас смерть і страждання. Ніхто - і особливо християни, що пам'ятають про сад Гефсиманський - не буде намагатися вдати стоїчну байдужість перед лицем цих випробувань. Але ми можемо вберегтися від ілюзій уяви. Ми думаємо про вулиці Варшави і протиставляємо загибель її жителів абстракції під назвою Життя. Але жоден з нас не обирає поміж життям та смертю; лише поміж видами смерті - від автоматної черги зараз чи через сорок років від раку. Як війна стосується смерті? Вона точно не робить її частішою: 100% з нас помруть, і збільшити відсоток просто неможливо. Якісь з смертей вона наближує; але я не думаю, що саме це нас лякає. Коли настане ця мить, буде не так важливо, скільки років ми вже прожили. Чи збільшує війна ймовірність присмертних мук? Навряд. Наскільки я можу знати те, що ми називаємо природньою смертю, то їй, зазвичай передують страждання. І на полі бою, одному з небагатьох таких місць, великі шанси безболісної смерті. Чи зменшує війна ймовірність смерті в мирі з Богом? Не думаю. Якщо військова служба не переконала людину підготуватися до смерті, то що ж зможе її переконати? І все ж війна має певне визначене ставлення до смерті. Вона не дає про неї забути. Єдине, чому рак у шістдесят чи параліч в сімдесят п'ять нас не турбують, це тому, що ми про них не пам'ятаємо. Війна ж робить смерть реальною; і більшість видатних християн минулого бачили в цьому одне з її благословінь. Вони вважали, що нам корисно завше пам'ятати про нашу смертну природу. І я схильний думати, що вони праві.

Навчання у воєнний час

#lewisdaily
#LearningInWarTime
#посередтижня

...найгірше в рабстві й примусовій роботі саме це: коли ти опиняєшся на свободі й примушувати тебе більше нема кому, то виявляєш, що цілковито позбувся здатності змушувати себе до чогось самотужки.

Кінь та його хлопчик

#TheHorseandHisBoy
#lewisdaily
#paulinebaynes

Я тут не проповідую і, Богу відомо, не намагаюся вдавати, ніби сам кращий за інших. Мені йдеться лише про те, щоб привернути увагу читачів до такого факту: цього року, або цього місяця, або, найімовірніше, сьогодні ми не зуміли поводитися так, як самі очікуємо від інших. Цьому може бути скільки завгодно найрізноманітніших виправдань. У той день, коли ви так несправедливо вчинили з дітьми, ви були страшенно втомлені. Та не зовсім чиста грошова оборудка – про неї ви вже майже й забули – підвернулася під руку, коли в кишені у вас гуляв вітер. А те, що ви пообіцяли такому-то давньому приятелю й так і не зробили – ну, якби ви знали тоді, скільки клопотів звалиться вам на голову, то ніколи нічого подібного не обіцяли б. Що ж до того, як ви поводитеся з дружиною (чоловіком) чи з сестрою (братом), то якби я тільки знав, які вони деколи набридливі, то й не дивувався б… та й хто я в біса такий, врешті-решт? Я – такий самий. Себто, мені й самому не вдаєть- ся дотримуватися закону природи як слід, а коли хтось звертає на це мою увагу, то в голові у мене за мить уже аж роїться від усіляких пояснень і виправдань. Зараз, одначе, річ не в тім, наскільки обґрунтовані всі ці пояснення і виправдання. Суть натомість у тому, що вони є ще одним доказом того, наскільки глибоко ми віримо у закон природи, подобається нам це чи ні. Бо ж якби ми не вірили у належну поведінку, то навряд чи так переймалися би, намагаючись виправдатися і пояснити, чому не поводилися належно, хіба ж ні?

Правда ж така: ми віримо у порядність так сильно і відчуваємо на собі такий тиск цього закону, що просто не спроможні знести самого факту його порушення зі свого боку, а тому відповідальности намагаємося уникнути. Адже ви неодмінно помітите, що всі ці відчай­душні спроби пояснити і виправдати стосуються лише тих випадків, коли неналежно поводимося ми самі. Тільки поганий настрій ми кладемо на карб утомі, тривозі чи голоду; добрий настрій натомість приписуємо собі.

Власне ці два пункти я й хотів озвучити. Перше: по всій земній кулі людям притаманна така-от цікава ідея про те, що вони мають поводитися певним чином, і позбутися цієї думки дійсно годі. Друге: насправді люди так не поводяться. Із законом природи вони обізнані – і його порушують. На цих двох фактах ґрунтується все наше осмислення самих себе й усесвіту, в якому ми живемо.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Кожен християнин погодиться, що духовне здоров’я людини прямо пропорційне його любові до Бога. Але любов людини до Бога за своєю природою дуже великою мірою, а часто й цілковито, є Любов’ю-потребою. Це стає очевидним, коли ми благаємо прощення наших гріхів або підтримки в наших терпіннях. Врешті-решт, це стає очевиднішим, коли ми дедалі більше усвідомлюємо, що все наше єство за своєю природою – це одна велика потреба: усе неповне, незакінчене, порожнє і водночас захаращене, що взиває до Того, хто може розв’язати зв’язане і зв’язати розв’язане.

Я не кажу, що людина не може принести Богові нічого, крім єдиної Любови-потреби. Витончені душі можуть нам розказати, що осягнули щось вище. Але вони ж, на мою думку, першими нам скажуть, що ці висоти перестануть бути справжньою благодаттю, стануть неоплатонічними чи в кінцевому підсумку диявольськими ілюзіями, як тільки людина посміє подумати, що вона може ними жити і надалі не потребує Бога. „Найвище“, йдеться в Наслідуванні Христа, „не тримається без найнижчого“. Лише нахабне і дурне створіння може стати перед своїм Творцем, вихваляючись: „Я – не жебрак. Я люблю Тебе безкорисливо“. Ті, хто підходить найближче в Любові-дарі до Бога, через хвилину, навіть тієї ж миті, б’ються в груди разом з митарем, виливаючи свою нужду перед єдиним істинним Дарителем. Сам Господь так хоче. Він звертається до нашої Любови-потреби: „Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені“, чи в Старому Заповіті: „Відчини свої уста і Я їх наповню!“ (Пс. 81(80):11).

Чотири Любові
#lewisdaily

...гостра потреба бути потрібним знаходить для себе застосування в піклуванні про тварин. Новина, що комусь „подобаються тварини“, скаже нам занадто мало, аж поки не довідаємося, як саме. Бо є два способи. З одного боку, розумна домашня тварина є в певному сенсі „мостом“ між нами і рештою природи. Часом ми всі якось болісно відчуваємо нашу ізоляцію від світу, нижчого за людський, – атрофію інстинкту, яку тягне за собою наш інтелект, нашу надмірну самосвідомість, незліченні ускладнення нашого становища, нашу неспроможність жити теперішнім. Якби ж ми тільки були спроможні скинути все це із себе! Ми не повинні і, між іншим, не можемо стати тваринами. Але ми можемо бути разом з твариною. Вона настільки нагадує особу, що може наділити слово разом справжнім значенням; і все-таки вона до великої міри залишається несвідомим маленьким клубком біологічних імпульсів. Трьома ногами вона у світі природи, одною ж – у нашому. Вона є зв’язком, послом. Хто б не хотів, як висловився Боузанкет, „мати представника на суді Пана“? Людина із собакою закриває прогалину у Всесвіті.

Але, звичайно, тварин часто використовують у гірший спосіб. Якщо вам необхідно бути потрібним, але ваша сім’я небезпідставно вас нехтує, то домашня тваринка є очевидною заміною. Вона може потребувати вас усе своє життя. Ви можете зробити її вічно дитинячою, такою, що повсякчас потребуватиме вас, відрізати від усього істинно тваринного добробуту, компенсуючи це тим, що створюватимете потреби численних маленьких потурань, які можете дати тільки ви. Таким чином, нещасне створіння стає дуже вигідним для решти дому; воно виконує роль відстійника чи стічної труби – ви надто зайняті псуванням життя собаки, щоби псувати ще й їхнє. Собаки краще надаються до цього, ніж коти; а мавпа, кажуть, підходить для цього найліпше. Крім того, вона дуже близька до реальности. Будьмо певні, такій тварині дуже не пощастило. Але, можливо, вона не може цілковито усвідомити того зла, яке ви для неї зробили. Зрештою, ви ніколи про це не дізнаєтеся, якщо це навіть і так. Найзатурканіша людина, доведена до краю, може одного дня розвернутися і випалити жахливу правду. Тварини не вміють говорити.

Тим, хто каже: „Що більше я пізнаю людей, то більше мені подобаються собаки“, тим, хто у тваринах знаходить розраду від людського спілкування, варто серйозно проаналізувати справжні причини.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Христос каже: "Віддайте мені все. Я не хочу отримати стільки-то вашого часу, стільки-то ваших грошей і стільки-то вашої праці; мені потрібні ви самі. Я прийшов не для того, щоб мучити ваше природне єство, а для того, щоб просто його умертвити. Жодні половинчасті заходи тут не зарадять. Я не зрізатиму по галузці то тут, то там, а зрубаю ціле дерево. Я не хочу ні бурувати хворий зуб, ні його пломбувати, ні ставити на нього коронку - хочу відразу той зуб вирвати. Віддайте мені ціле своє природне єство з усіма його бажаннями - і тими, які ви вважаєте невинними, і тими, які вважаєте порочними, з усіма до одного. Я ж дам вам нове єство, по суті, дам самого себе: моя воля стане вашою".

Це і важче, і легше, ніж усе, що намагаємося самотужки робити ми. Сподіваюся, ви помітили, що сам Христос іноді називає християнський шлях дуже важким, а іноді - дуже легким. "Візьми свій хрест", - каже Він, і звучить це так, ніби нас зараз заб'ють до смерти у якомусь концтаборі. А вже за хвилину ми чуємо: "Ярмо-бо моє любе, й тягар мій легкий". І те, і те Він говорить абсолютно серйозно. Чому обидва ці твердження - щира правда, думаю, пояснювати не треба.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Бог створив істот, наділених вільною волею. Значить, ці істоти могли піти як правильним шляхом, так і неправильним. Дехто вважає, що можна вигадати істоту, яка має вільну волю, але чинити неправильно неспроможна; я такої істоти уявити не можу. Якщо хтось вільний обирати добро, то він так само вільний обирати і зло. Властиво, саме вільна воля й уможливила зло як таке. То чому ж тоді Бог узагалі дав згаданим істотам вільну волю? Та тому, що хоч вільна воля й уможливлює зло, без неї не можливі ні любов, ні добро, ні радість, гідні так називатися. Світ автоматів - істот, що функціонують, як машини, - навряд чи варто було би створювати. Щастя, яке Бог замислив для своїх вищих істот, - це щастя вільно, з власної доброї волі вступати у злуку з Ним і одне з одним у самозабутті любови й захвату, порівняно з яким найпалкіше кохання між чоловіком і жінкою на землі - це просто молоко навпіл з водою. Та для нього ті істоти мають бути вільні.

Звісно, Бог знав, що трапиться, якщо вони скористаються своєю волею неправильно, проте, очевидно, вважав, що ней задум вартий такого ризику. Нам, можливо, не надто хочеться тут із Ним погоджуватися. Проте не погоджуватися з Богом доволі складно, бо ж саме Він є тим джерелом, з якого ви черпаєте всю свою здатність розмірковувати й аргументувати. Ви не можете мати рації, а Він - помилятися; десь так само не може піднятися вище за джерело потік, який із того джерела виходить. Сперечаючись із Ним, ви сперечаєтеся, по суті, зі силою, яка й дає нам змогу сперечатися; це приблизно те саме, що рубати гілку, на якій сидиш. Якщо Бог уважає, що стан війни у всесвіті не є надто високою ціною за вільну волю - себто за створення живого світу, де істоти, які його населяють, здатні на по-справжньому добрі і лихі вчинки, де може відбуватися щось дійсно важливе, а не світу іграшкового, де все приходило б у рух тільки тоді, коли Він смикав би за шнурочки, - значить, доведеться нам погодитися, що ця ціна й справді не надто висока.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Я не думаю, що життя на небесах схоже на гру чи танець несерйозністю. Але поки ми тут, в "долині сліз" серед турбот, тягарів, невиправданих надій, небесного можна сягнути в тих справах, які тут і тепер вважаються легковажними. Життя блаженних - довершення, де безмежна свобода і порядок добровільно примирені, найгнучкішим, витонченим і прекрасним способом. Чи знайдеш ти схожість цьому в наших "серйозних" справах, в повсякденному чи й тутешньому духовному житті? Ні, Малькольме. Тільки у дозвіллі, у хвилинах добрих веселощів ти знайдеш подібність. Танці і гра - легковажність і пустощі тут, бо їхнє природне місце не тут. Тут вони лише короткий перепочинок від життя, яке треба прожити. Але у цьому світі все вверх ногами. Те, що тут, продовжившись задовго, перетвориться в марноту, - лише подоба того, що в кращому світі є Довершенням довершень. На небесах радість - найсерйозніша справа.

Листи до Малькольма
#lewisdaily

Люсі Метьюз
Кілнс
Хедінгтон Куоррі
Оксфорд
11 вересня 1958

Люба міс Метьюз,
Ти цілковито маєш рацію. Безпосередня алегорія - це наче задача з розв'язанням; але велика книга - неначе квітка, аромат якої нагадує нам щось ледве вловиме. Думаю, що те "щось" - відчуття життя таким як воно є. Бувають реалістичні книги, люди і предмети в яких точно такі як в реальному житті, але відчуття та аромату немає. Я ніколи не бачив орків, ентів чи ельфів, та саме відчуття, відчуття великого минулого, навислої загрози, героїчних подвигів, які вчиняють такі прозаїчні на вигляд персонажі, відстаней, просторів та безпритульності - настільки точне, що нібито переживаєш це все сам. Особливо рветься душа, коли читаєш про найкрасивіші місцевості, як-от Лотлорієн. Так це схоже на справжню світову історію: "Як і сьогодні, тоді морок насувався і зовсім не надарма творилися великі подвиги". Ні оптимізму (це остання війна, після якої все стане чудово), ні песимізму (ця остання війна буде кінцем цивілізації). Ні. Морок наступає знову і знову, ніколи не переможе повністю, але й ніколи не буває цілковито переможеним.
Щиро твій
К.С.Льюїс

Листи дітям
#letterstochildren
#lewisdaily

У Христі постала нова людина, а нове життя, яке в Ньому бере початок, має заронитися в нас. Як же це відбудеться? Нумо, пригадаймо, як ми отримали своє старе, звичайне життя. Воно дісталося нам від інших, від наших батька й матері та від усіх предків, без нашої згоди і за посередництвом одного вельми цікавого процесу, в якому є і насолода, і біль, і небезпека. Самотужки ви зроду не додумалися б ні до чого подібного. У дитинстві багато хто з нас не один рік намагався його розгадати. Коли дітям уперше розповідають, як усе відбувається насправді, то багато хто просто не йме віри, і я не клав би їм цього на карб, адже все це справді дуже дивно. Той самий Бог, який колись вигадав цей процес, згодом установив правила, за якими має поширюватися й нове життя – життя у Христі. Тож маємо бути готові до того, що ці правила також можуть бути на позір трохи дивними. Вигадуючи секс, Він з нами не радився; так само було й цього разу.

Христове життя поширюється поміж нами за допомогою трьох речей: хрещення, віри і таємничої події, відомої серед християн під різними назвами: її знають і як Пресвяту Євхаристію, і як літургію чи месу, і як Господню вечерю. Принаймні, зазначені три речі належать до звичних методів. Я не кажу, що не буває особливих випадків, коли це життя поширюється без якоїсь однієї (чи двох) із них. Просто зараз у нас немає часу заглиблюватися в усілякі особливі випадки, та й моєї обізнаности в цій царині може виявитися недостатньо. Коли вам треба за кілька хвилин пояснити комусь, як доїхати до Едінбурґа, ви порадите сісти на потяг; правда, туди можна дістатися і пароплавом чи літаком, але про це ви навряд чи згадаєте. Крім того, я не говоритиму про те, яка з цих трьох речей найістотніша. Мій приятель-методист хотів би, щоб я вділив більше уваги вірі і менше (пропорційно) – іншим двом аспектам. Та я в усе це не заглиблюватимусь. Кожен, хто візьметься знайомити вас із християнським вченням, скаже, що використовувати треба всі три, і цього нам наразі вистачить.

Я не надто розумію, чому провідниками нового життя мають бути саме ці три речі. Проте й будь-якого зв’язку між певною фізичною насолодою і появою у світі нової людської істоти сам я теж ніколи б не помітив, якби про це не було відомо. Дійсність треба сприймати такою, якою вона є; без кінця теревенити про те, якою вона мала б бути чи чого ми мали б від неї сподіватися, немає жодного сенсу. Проте хоч я й не розумію, чому це так, сказати, чому я вірю, що це справді так, мені все ж до снаги. Я вже пояснював, чому змушений вірити, що Ісус був (і є) Богом. А історичні факти, схоже, однозначно вказують на те, що своїх послідовників Він навчав: нове життя передається власне описаними вище способами. Інакше кажучи, я вірю в це з огляду на Його авторитет.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Окупована ворогом територія – ось що таке, по суті, цей світ. Християнство ж – історія про те, як на цю територію прийшов її законний цар, прийшов, можна сказати, у чужо­му вбранні і під чужим іменем, а тепер закликає всіх нас до участи у великій диверсійній кампанії. Коли ви йдете до церкви, то насправді приймаєте там таємні депеші від союзників; саме тому ворог аж зі шкури пнеться, щоб ніхто туди не ходив. З цією метою він грає на нашій зарозумілості, лінощах та ін­телектуальному снобізмі.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

#МиВУкраїні 🇺🇦