Сьогодні день святих, імена яких є дороговказами у нашому житті: ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ та СОФІЯ-премудрість.
Віра — це як світло, що веде нас крізь темряву. Віра — це мости, які з'єднують серця. Віра допомагає нам знайти сенс у випробуваннях, адже, як каже Святе Письмо: «Не бійся, я з тобою» (Іс. 41:10). Віра — це перший крок до здійснення мрії.
Надія — це наш компас у житті, що вказує на краще майбутнє. Як стверджує святий апостол Павло: «Надія ж не осоромить» (Рим. 5:5). У сучасному світі, сповненому невизначеності, надія на Божу милість надає нам сили й впевненості. Надія завжди знаходить шлях, навіть коли все здається втраченим. Відомий поет і мислитель Мартін Лютер Кінг казав: «Надія — це щаслива зоря, що веде нас вперед».
Любов — це найвища чеснота, що об'єднує нас усіх. «Бог є Любов» (1 Ін. 4:8), і кожен із нас покликаний відображати цю Божественну любов у своїх вчинках. Любов — це найсильніша сила, яка змінює світ. Любов немає меж, і саме вона робить нас людьми. Святитель Феофан Затворник зазначав: «Любов — це те, що надає змісту всьому нашому існуванню».
А мудрість — це знання, яке втілюється в діях, це вміння чути, що не сказано. Як каже Книга Притч: «Софія-премудрість виголошує на вулиці, на площах підносить голос свій» (1:20), нагадуючи нам, що мудрість завжди поруч, і ми маємо звертатися до неї, щоб знаходити правильні рішення у сучасному світі, де часто панує плутанина. Премудрість полягає не у знанні всього, а у вмінні розуміти. Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає як застосувати свої знання. Мудрість – це коли досвід минулого веде до розуміння сьогодення, це здатність зберігати спокій у бурі. Мудрість не терпить впертості та самовпевненості. «Тому що впертість невігласів уб’є їх, і безтурботність нерозумних погубить їх, а той, хто слухає мене, буде жити безпечно і спокійно, не боячись зла» (Притч.1:32-33).
Бажаю усім вам, щоб ваша віра була сильною, надія — незламною, а любов — безмежною. Нехай Софія освітлює ваш шлях, даруючи мудрість у кожному виборі.
Віра — це як світло, що веде нас крізь темряву. Віра — це мости, які з'єднують серця. Віра допомагає нам знайти сенс у випробуваннях, адже, як каже Святе Письмо: «Не бійся, я з тобою» (Іс. 41:10). Віра — це перший крок до здійснення мрії.
Надія — це наш компас у житті, що вказує на краще майбутнє. Як стверджує святий апостол Павло: «Надія ж не осоромить» (Рим. 5:5). У сучасному світі, сповненому невизначеності, надія на Божу милість надає нам сили й впевненості. Надія завжди знаходить шлях, навіть коли все здається втраченим. Відомий поет і мислитель Мартін Лютер Кінг казав: «Надія — це щаслива зоря, що веде нас вперед».
Любов — це найвища чеснота, що об'єднує нас усіх. «Бог є Любов» (1 Ін. 4:8), і кожен із нас покликаний відображати цю Божественну любов у своїх вчинках. Любов — це найсильніша сила, яка змінює світ. Любов немає меж, і саме вона робить нас людьми. Святитель Феофан Затворник зазначав: «Любов — це те, що надає змісту всьому нашому існуванню».
А мудрість — це знання, яке втілюється в діях, це вміння чути, що не сказано. Як каже Книга Притч: «Софія-премудрість виголошує на вулиці, на площах підносить голос свій» (1:20), нагадуючи нам, що мудрість завжди поруч, і ми маємо звертатися до неї, щоб знаходити правильні рішення у сучасному світі, де часто панує плутанина. Премудрість полягає не у знанні всього, а у вмінні розуміти. Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає як застосувати свої знання. Мудрість – це коли досвід минулого веде до розуміння сьогодення, це здатність зберігати спокій у бурі. Мудрість не терпить впертості та самовпевненості. «Тому що впертість невігласів уб’є їх, і безтурботність нерозумних погубить їх, а той, хто слухає мене, буде жити безпечно і спокійно, не боячись зла» (Притч.1:32-33).
Бажаю усім вам, щоб ваша віра була сильною, надія — незламною, а любов — безмежною. Нехай Софія освітлює ваш шлях, даруючи мудрість у кожному виборі.
Forwarded from Хмельницька єпархія УПЦ
ПРИВІТАННЯ МИТРОПОЛИТА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО І СТАРОКОСТЯНТИНІВСЬКОГО ВІКТОРА З ДНЕМ ЗАХИСНИКІВ І ЗАХИСНИЦЬ УКРАЇНИ
Дорогі наші захисники і захисниці України!
Сьогодні ми відзначаємо Ваш день — день, коли вшановуємо вашу мужність, самопожертву та безстрашність. Ви стоїте на передовій захисту нашої країни, її свободи та незалежності. Ваша служба є не лише військовим обов’язком, а й надвідповідальним покликанням, яке вимагає великої сили духу та віри.
«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» – ці слова з Євангелія по-особливому звучать сьогодні, у час війни. Але по-особливому вони звучать для Вас, адже саме Ви сьогодні виборюєте перемогу та мир для кожного з нас. Ви самовіддано жертвуєте своїм звичним життям і виборюєте мирне небо над нашою українською землею, виборюєте перемогу над російською агресією, боретесь за право кожному з нас благополучно жити на своїй Богом даній землі. Ваша мужність та відвага вражають кожного українця. Кожен день, що ви присвячуєте боротьбі за свободу та територіальну цілісність, є прикладом самопожертви і безмежної любові до рідної країни.
Як казав блаженний Августин: «Війна — це час для миру, а мир — це час для віри». Нехай ваша віра і відвага ведуть Вас у боротьбі за правду, а Божа милість завжди буде з Вами. «Слава і честь і мир всякому, хто робить добро» (Рим.2:10).
У цей нелегкий час від себе особисто, духовенства та вірян Хмельницької єпархії Української Православної Церкви, хочу висловити Вам щирі слова підтримки та вдячності. Ми молимося за ваші успіхи, за вашу безпеку та швидке повернення додому. Нехай Господь дарує Вам сил, мудрості та спокою, а Ваші серця завжди залишаються наповненими надією, насамперед, надією на Божу допомогу у цій жорстокій і несправедливій війні.
Важливо пам'ятати, що Ви не самі. Весь український народ стоїть за Вами і підтримує Вас, − кожен в міру своїх сил і можливостей. Разом, з вірою в серці та силою духу, ми зможемо подолати всі труднощі. То ж щиро бажаю, щоб Ваша віра у перемогу була незламною, а підтримка від близьких та усього суспільства - постійною.
З першого дня війни ми щоденно молимося за Вас, за всіх, хто захищає нашу рідну землю, хто своєю працею наближає довгоочікуваний переможний мир! Будьте певні, що наша молитва з глибини віруючих сердець підійматиметься до неба і надалі, а підтримка залишатиметься незмінною. Нехай цей день стане символом нашої спільної надії на перемогу добра і справедливості.
Бережіть себе, і нехай Бог Вас береже, а Його всесильна благодать завжди буде з Вами!
З повагою та вдячністю
+ ВІКТОР
митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський
Дорогі наші захисники і захисниці України!
Сьогодні ми відзначаємо Ваш день — день, коли вшановуємо вашу мужність, самопожертву та безстрашність. Ви стоїте на передовій захисту нашої країни, її свободи та незалежності. Ваша служба є не лише військовим обов’язком, а й надвідповідальним покликанням, яке вимагає великої сили духу та віри.
«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» – ці слова з Євангелія по-особливому звучать сьогодні, у час війни. Але по-особливому вони звучать для Вас, адже саме Ви сьогодні виборюєте перемогу та мир для кожного з нас. Ви самовіддано жертвуєте своїм звичним життям і виборюєте мирне небо над нашою українською землею, виборюєте перемогу над російською агресією, боретесь за право кожному з нас благополучно жити на своїй Богом даній землі. Ваша мужність та відвага вражають кожного українця. Кожен день, що ви присвячуєте боротьбі за свободу та територіальну цілісність, є прикладом самопожертви і безмежної любові до рідної країни.
Як казав блаженний Августин: «Війна — це час для миру, а мир — це час для віри». Нехай ваша віра і відвага ведуть Вас у боротьбі за правду, а Божа милість завжди буде з Вами. «Слава і честь і мир всякому, хто робить добро» (Рим.2:10).
У цей нелегкий час від себе особисто, духовенства та вірян Хмельницької єпархії Української Православної Церкви, хочу висловити Вам щирі слова підтримки та вдячності. Ми молимося за ваші успіхи, за вашу безпеку та швидке повернення додому. Нехай Господь дарує Вам сил, мудрості та спокою, а Ваші серця завжди залишаються наповненими надією, насамперед, надією на Божу допомогу у цій жорстокій і несправедливій війні.
Важливо пам'ятати, що Ви не самі. Весь український народ стоїть за Вами і підтримує Вас, − кожен в міру своїх сил і можливостей. Разом, з вірою в серці та силою духу, ми зможемо подолати всі труднощі. То ж щиро бажаю, щоб Ваша віра у перемогу була незламною, а підтримка від близьких та усього суспільства - постійною.
З першого дня війни ми щоденно молимося за Вас, за всіх, хто захищає нашу рідну землю, хто своєю працею наближає довгоочікуваний переможний мир! Будьте певні, що наша молитва з глибини віруючих сердець підійматиметься до неба і надалі, а підтримка залишатиметься незмінною. Нехай цей день стане символом нашої спільної надії на перемогу добра і справедливості.
Бережіть себе, і нехай Бог Вас береже, а Його всесильна благодать завжди буде з Вами!
З повагою та вдячністю
+ ВІКТОР
митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський
Forwarded from Хмельницька єпархія УПЦ
ПРИВІТАННЯ МИТРОПОЛИТА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО І СТАРОКОСТЯНТИНІВСЬКОГО ВІКТОРА З ДНЕМ ВЧИТЕЛЯ!
Дорогі наші вчителі!
У цей світлий день щиросердно вітаю Вас з Днем вчителя! Ви - провідники світла, які ведуть до мудрості та істини. Святе Письмо говорить: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Ви щодня даруєте це слово, виражене в знаннях, і відкриваєте перед учнями нові горизонти.
Колись один мудрець сказав: «Справжній вчитель – це той, хто залишає слід у серці». Кожен з нас, незалежно від віку та становища, тепло береже у своєму серці спогади про своїх вчителів та наставників, про тих, хто своєю самовідданою працею прищепив любов до знань. І ця цікавість до пошуку чогось нового відкриває нові горизонти, допомагає знайти себе, улюблену справу та впевнено крокувати дорогою життя. Воістину, ваше навчання і наставництво – це скарби, які залишаються на все життя. Ваша роль у житті кожного учня безцінна!
Кожна професія по-своєму важлива та відповідальна. Проте, у вашій праці є справжня місія: виховувати, вчити, надихати. Ви не просто передаєте знання, а й формуєте характер, прищеплюєте любов до навчання. Тож, з усім, що робите, робіть від щирого серця, як для Господа. Хай кожен урок, кожне слово, промовлене вами, будуть натхненні любов’ю та вірою в непереможну силу добра, а у ваших класах завжди панує атмосфера тепла, розуміння та підтримки.
Сьогоднішні українські вчителі виховали покоління, яке нині самовіддано бореться з ворогом за Україну, її народ та землю. Справжній патріотизм, зароджений ще зі шкільних років від мудрих наставників, спонукає до героїчних вчинків заради власної Батьківщини, заради повернення мирного життя, як це було у дитинстві сьогоднішніх наших мужніх воїнів. Ми віримо, що ці дні швидко повернуться в Україну, і наші діти навчатимуться не у бомбосховищах, а у затишних аудиторіях.
Щиро бажаю вам сил і наснаги нести цю високу місію у такий складний час. Нехай кожен новий день приносить задоволення від вашої праці, а ваші серця нехай залишаються відкритими для нових ідей і пошуків. Дякуємо вам за вашу важливу місію, за ваше терпіння і любов до тих, кого ви навчаєте. Молимо Господа, щоб благословив вас мудрістю, душевним миром, любов’ю і повагою від ваших учнів.
З повагою та вдячністю
+ ВІКТОР
митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський
Дорогі наші вчителі!
У цей світлий день щиросердно вітаю Вас з Днем вчителя! Ви - провідники світла, які ведуть до мудрості та істини. Святе Письмо говорить: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Ви щодня даруєте це слово, виражене в знаннях, і відкриваєте перед учнями нові горизонти.
Колись один мудрець сказав: «Справжній вчитель – це той, хто залишає слід у серці». Кожен з нас, незалежно від віку та становища, тепло береже у своєму серці спогади про своїх вчителів та наставників, про тих, хто своєю самовідданою працею прищепив любов до знань. І ця цікавість до пошуку чогось нового відкриває нові горизонти, допомагає знайти себе, улюблену справу та впевнено крокувати дорогою життя. Воістину, ваше навчання і наставництво – це скарби, які залишаються на все життя. Ваша роль у житті кожного учня безцінна!
Кожна професія по-своєму важлива та відповідальна. Проте, у вашій праці є справжня місія: виховувати, вчити, надихати. Ви не просто передаєте знання, а й формуєте характер, прищеплюєте любов до навчання. Тож, з усім, що робите, робіть від щирого серця, як для Господа. Хай кожен урок, кожне слово, промовлене вами, будуть натхненні любов’ю та вірою в непереможну силу добра, а у ваших класах завжди панує атмосфера тепла, розуміння та підтримки.
Сьогоднішні українські вчителі виховали покоління, яке нині самовіддано бореться з ворогом за Україну, її народ та землю. Справжній патріотизм, зароджений ще зі шкільних років від мудрих наставників, спонукає до героїчних вчинків заради власної Батьківщини, заради повернення мирного життя, як це було у дитинстві сьогоднішніх наших мужніх воїнів. Ми віримо, що ці дні швидко повернуться в Україну, і наші діти навчатимуться не у бомбосховищах, а у затишних аудиторіях.
Щиро бажаю вам сил і наснаги нести цю високу місію у такий складний час. Нехай кожен новий день приносить задоволення від вашої праці, а ваші серця нехай залишаються відкритими для нових ідей і пошуків. Дякуємо вам за вашу важливу місію, за ваше терпіння і любов до тих, кого ви навчаєте. Молимо Господа, щоб благословив вас мудрістю, душевним миром, любов’ю і повагою від ваших учнів.
З повагою та вдячністю
+ ВІКТОР
митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський
1000-й день війни в Україні… війни після 77-річного затишшя, гаслом якого стало «ніколи знову»… Проте знову піхота, ракети, авіація, мобілізація, евакуація, кров і смерть… Знову герої та зрадники, захисники і перебіжчики, добровольці та перевертні.
Війна завжди приносить біль, страждання та непоправні втрати, але вона також дає важливі уроки, які, хоч і мають високу ціну, можуть змінити людей і націю. Уроки війни часто болючі, проте вони несуть глибокі прозорливі істини, які допомагають оцінити справжні цінності та переосмислити важливість життя. Які ж уроки нам, православним християнам, дала ця тисяча днів війни?
Насамперед, у перші дні війни ми вже по-іншому усвідомлюємо цінність миру та свободи. Війна нагадує, що мир — це не просто відсутність насильства, а дар, який треба берегти та цінувати. Ми починаємо по-новому розуміти, наскільки важливі мир і свобода, як багато сил потрібно витратити, щоб забезпечити їх. Війна вчить, що свобода — це не само собою зрозуміле благо, і вона може бути втрачена, якщо ми не будемо її захищати.
Війна відкриває для нас справжню силу єдності. Коли цілий народ стикається з зовнішньою загрозою, люди з різних куточків країни, з різними поглядами та переконаннями, можуть об'єднатися в одній меті — зберегти свою землю, свою культуру, свою гідність. Війна вчить важливості підтримки одне одного, навіть в найтемніші часи. Взаємодопомога стає основою виживання.
Кожен день війни нагадує, яке тендітне життя, і як важливо зберігати в собі людяність навіть серед хаосу і насильства. Християнські і моральні принципи стають важливими як ніколи раніше. Війна змушує ставити питання про те, як зберегти свою людяність, своє християнське покликання, навіть коли обставини вимагають від нас надлюдських зусиль. Вона вчить співчуття до тих, хто страждає, і розуміння важливості кожного життя.
Війна відкриває справжній героїзм — людей, які віддають своє життя за інших, за Батьківщину. Вона вчить нас, що інколи найбільший подвиг — це здатність залишатися сильним, стійким, не зламатися перед обличчям загрози. Це визнання жертв, яких готові понести герої, і тих безстрашних людей, які в найскладніші моменти стають на захист не лише фізичного простору, а й духовних цінностей.
Війна змушує переглянути свої пріоритети. Вона показує, що матеріальне багатство, кар'єра, соціальний статус — все це може втратити сенс перед лицем великих втрат. Війна вчить цінувати прості радощі життя, час, проведений з родиною, здоров'я, а також важливість духовного зростання і внутрішньої сили.
Коли все здається втраченим, війна вчить нас не здаватися. Вона показує, як важливо не втрачати надію і віру в перемогу. І ця віра завжди дієвіша, якщо підкріплена довірою до Бога, до Його Всемудрого Промислу про Своє творіння. Навіть в умовах найбільших труднощів людська сила духу та віра можуть стати тим вогником, що веде через найтемніші часи. Урок війни — не втрачати надії на краще майбутнє, навіть коли здається, що все зруйновано.
А ще війна вчить нас важливості пам'яті про минуле, вшанування подвигів, героїв і жертв. Збереження історичної пам'яті — це не лише шана тим, хто віддав своє життя за Батьківщину, а й наука для майбутніх поколінь. Лише пам'ятаючи про минулі болі, ми можемо будувати краще майбутнє, не повторюючи помилок.
Війна вчить, що справжня перемога — це не лише військова, а й моральна, духовна, це перемога справедливості. Війна – це не пошук мнимих ворогів, а запекла боротьба з реальним ворогом. Це не перекладання відповідальності на інших, а рішучість у прийнятті рішень та відповідальність за власні вчинки. Перемога — це вміння відновлювати себе після руйнувань, будувати мир і злагоду на основі прощення, співчуття та людяності. А тому наш християнський обов'язок — це не лише боротьба за мир і справедливість, хоча це також вкрай важливе, але й збереження нашої любові до ближнього, навіть коли навколо нас — біль, втрата і руйнування.
У Святому Письмі ми читаємо: «Не будь переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12:21). Саме цей заклик має бути нашим дороговказом в часи війни.
Війна завжди приносить біль, страждання та непоправні втрати, але вона також дає важливі уроки, які, хоч і мають високу ціну, можуть змінити людей і націю. Уроки війни часто болючі, проте вони несуть глибокі прозорливі істини, які допомагають оцінити справжні цінності та переосмислити важливість життя. Які ж уроки нам, православним християнам, дала ця тисяча днів війни?
Насамперед, у перші дні війни ми вже по-іншому усвідомлюємо цінність миру та свободи. Війна нагадує, що мир — це не просто відсутність насильства, а дар, який треба берегти та цінувати. Ми починаємо по-новому розуміти, наскільки важливі мир і свобода, як багато сил потрібно витратити, щоб забезпечити їх. Війна вчить, що свобода — це не само собою зрозуміле благо, і вона може бути втрачена, якщо ми не будемо її захищати.
Війна відкриває для нас справжню силу єдності. Коли цілий народ стикається з зовнішньою загрозою, люди з різних куточків країни, з різними поглядами та переконаннями, можуть об'єднатися в одній меті — зберегти свою землю, свою культуру, свою гідність. Війна вчить важливості підтримки одне одного, навіть в найтемніші часи. Взаємодопомога стає основою виживання.
Кожен день війни нагадує, яке тендітне життя, і як важливо зберігати в собі людяність навіть серед хаосу і насильства. Християнські і моральні принципи стають важливими як ніколи раніше. Війна змушує ставити питання про те, як зберегти свою людяність, своє християнське покликання, навіть коли обставини вимагають від нас надлюдських зусиль. Вона вчить співчуття до тих, хто страждає, і розуміння важливості кожного життя.
Війна відкриває справжній героїзм — людей, які віддають своє життя за інших, за Батьківщину. Вона вчить нас, що інколи найбільший подвиг — це здатність залишатися сильним, стійким, не зламатися перед обличчям загрози. Це визнання жертв, яких готові понести герої, і тих безстрашних людей, які в найскладніші моменти стають на захист не лише фізичного простору, а й духовних цінностей.
Війна змушує переглянути свої пріоритети. Вона показує, що матеріальне багатство, кар'єра, соціальний статус — все це може втратити сенс перед лицем великих втрат. Війна вчить цінувати прості радощі життя, час, проведений з родиною, здоров'я, а також важливість духовного зростання і внутрішньої сили.
Коли все здається втраченим, війна вчить нас не здаватися. Вона показує, як важливо не втрачати надію і віру в перемогу. І ця віра завжди дієвіша, якщо підкріплена довірою до Бога, до Його Всемудрого Промислу про Своє творіння. Навіть в умовах найбільших труднощів людська сила духу та віра можуть стати тим вогником, що веде через найтемніші часи. Урок війни — не втрачати надії на краще майбутнє, навіть коли здається, що все зруйновано.
А ще війна вчить нас важливості пам'яті про минуле, вшанування подвигів, героїв і жертв. Збереження історичної пам'яті — це не лише шана тим, хто віддав своє життя за Батьківщину, а й наука для майбутніх поколінь. Лише пам'ятаючи про минулі болі, ми можемо будувати краще майбутнє, не повторюючи помилок.
Війна вчить, що справжня перемога — це не лише військова, а й моральна, духовна, це перемога справедливості. Війна – це не пошук мнимих ворогів, а запекла боротьба з реальним ворогом. Це не перекладання відповідальності на інших, а рішучість у прийнятті рішень та відповідальність за власні вчинки. Перемога — це вміння відновлювати себе після руйнувань, будувати мир і злагоду на основі прощення, співчуття та людяності. А тому наш християнський обов'язок — це не лише боротьба за мир і справедливість, хоча це також вкрай важливе, але й збереження нашої любові до ближнього, навіть коли навколо нас — біль, втрата і руйнування.
У Святому Письмі ми читаємо: «Не будь переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12:21). Саме цей заклик має бути нашим дороговказом в часи війни.
Ми повинні залишатися людьми навіть у найважчі часи, навіть коли здається, що навколо нас — лише темрява і безнадія. Адже «Господь — моє світло і спасіння моє, кого мені боятись?» (Пс. 27:1).
Ми не можемо змінити те, що сталося, але ми можемо зробити все можливе, щоб відновити наше переможне мирне майбуття. Але це можливо лише з Богом у серці! Це і є найголовніший урок на всі часи.
Ми не можемо змінити те, що сталося, але ми можемо зробити все можливе, щоб відновити наше переможне мирне майбуття. Але це можливо лише з Богом у серці! Це і є найголовніший урок на всі часи.
Архістратиг Михаїл - очільник воїнства небесного та покровитель війська земного
Сьогодні ми святкуємо величне і значуще свято — Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних, − день, коли ми вшановуємо тих святих ангелів, які безупинно охороняють кожного з нас, нашу землю і ведуть нас до світла.
Цей день нагадує нам про велику силу небесного війська, яке невидимо для наших очей стоїть на сторожі добра і захищає людство від темних сил.
Церква вчить, що ангели — це не лише невидимі хранителі, а й вірні слуги Божі, які завжди на сторожі нашого благополуччя, ведуть нас через життєві випробування, допомагаючи долати труднощі. У Святому Письмі сказано, що Господь «…ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх путях твоїх» (Пс. 90:11). Вони поруч з нами завжди, навіть коли ми цього не помічаємо. Кожен з нас має свого ангела-хранителя, який не залишає нас у часи радості і горя, у часи випробувань і перемог. Лише ми, а ніхто інший, можемо своїми гріховними вчинками образити свого небесного охоронця і віддалити його з нашого життя. То ж пам’ятаймо про це і ніколи, за жодних обставин, не піддаваймося злим силам, які намагаються схилити нас на темну сторону і відірвати від Бога.
Цей день також є нагадуванням про ту невидиму, але реальну боротьбу, яку веде Святе Воїнство: святі мученики, що пролили свою кров за віру, святі апостоли, які не побоялися проповідувати Слово Боже навіть перед лицем небезпеки, і святі вірні воїни, які стояли на захисті рідної землі, правди і справедливості. Вони — приклад для кожного з нас, що в боротьбі за істину та любов до Бога ми завжди можемо покладатися на Його допомогу. І ми, на своєму рівні, покликані боротися за чистоту нашої віри, за мир на нашій землі, не дозволяючи злу і темряві брати над нами верх.
Кожен християнин покликаний служити іншим — бути готовим до самопожертви заради ближніх. Це не лише про фізичний захист, але й про збереження цінностей та свободи, яку дає Бог. Це служіння, яке може бути проявом справжньої віри і глибокої духовної зрілості. Захист своєї рідної країни — це не тільки політичний чи соціальний акт, а й вираз глибокої християнської любові до людей, і прояв відповідальності за мир і добробут у суспільстві. Молитва за мир не виключає необхідності фізичного захисту Батьківщини, але підкреслює, що захист має бути збалансований із прагненням до миру та примирення. Це означає, що навіть у важких умовах війни християни повинні не лише не припиняти молитви за мир, але й також приймати посильну участь у захисті держави як на передовій, так і в тилу, кожен на своєму місці та в міру своїх можливостей.
Нехай же Ангел-охоронець завжди буде з нами, а святі воїни та Небесне Воїнство, молитвами своїми за нас, допомагають у боротьбі за нашу Батьківщину, за мир і благополуччя в наших домівках. Нехай цей день буде для нас нагадуванням про силу духовного світу, який завжди поруч, і про нашу власну відповідальність за збереження Божого порядку на землі.
Хай благословить усіх нас Господь і охороняє ангелами Своїми!
Сьогодні ми святкуємо величне і значуще свято — Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних, − день, коли ми вшановуємо тих святих ангелів, які безупинно охороняють кожного з нас, нашу землю і ведуть нас до світла.
Цей день нагадує нам про велику силу небесного війська, яке невидимо для наших очей стоїть на сторожі добра і захищає людство від темних сил.
Церква вчить, що ангели — це не лише невидимі хранителі, а й вірні слуги Божі, які завжди на сторожі нашого благополуччя, ведуть нас через життєві випробування, допомагаючи долати труднощі. У Святому Письмі сказано, що Господь «…ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх путях твоїх» (Пс. 90:11). Вони поруч з нами завжди, навіть коли ми цього не помічаємо. Кожен з нас має свого ангела-хранителя, який не залишає нас у часи радості і горя, у часи випробувань і перемог. Лише ми, а ніхто інший, можемо своїми гріховними вчинками образити свого небесного охоронця і віддалити його з нашого життя. То ж пам’ятаймо про це і ніколи, за жодних обставин, не піддаваймося злим силам, які намагаються схилити нас на темну сторону і відірвати від Бога.
Цей день також є нагадуванням про ту невидиму, але реальну боротьбу, яку веде Святе Воїнство: святі мученики, що пролили свою кров за віру, святі апостоли, які не побоялися проповідувати Слово Боже навіть перед лицем небезпеки, і святі вірні воїни, які стояли на захисті рідної землі, правди і справедливості. Вони — приклад для кожного з нас, що в боротьбі за істину та любов до Бога ми завжди можемо покладатися на Його допомогу. І ми, на своєму рівні, покликані боротися за чистоту нашої віри, за мир на нашій землі, не дозволяючи злу і темряві брати над нами верх.
Кожен християнин покликаний служити іншим — бути готовим до самопожертви заради ближніх. Це не лише про фізичний захист, але й про збереження цінностей та свободи, яку дає Бог. Це служіння, яке може бути проявом справжньої віри і глибокої духовної зрілості. Захист своєї рідної країни — це не тільки політичний чи соціальний акт, а й вираз глибокої християнської любові до людей, і прояв відповідальності за мир і добробут у суспільстві. Молитва за мир не виключає необхідності фізичного захисту Батьківщини, але підкреслює, що захист має бути збалансований із прагненням до миру та примирення. Це означає, що навіть у важких умовах війни християни повинні не лише не припиняти молитви за мир, але й також приймати посильну участь у захисті держави як на передовій, так і в тилу, кожен на своєму місці та в міру своїх можливостей.
Нехай же Ангел-охоронець завжди буде з нами, а святі воїни та Небесне Воїнство, молитвами своїми за нас, допомагають у боротьбі за нашу Батьківщину, за мир і благополуччя в наших домівках. Нехай цей день буде для нас нагадуванням про силу духовного світу, який завжди поруч, і про нашу власну відповідальність за збереження Божого порядку на землі.
Хай благословить усіх нас Господь і охороняє ангелами Своїми!
ГІДНІСТЬ – НЕ СИНОНІМ ГОРДОСТІ
21 листопада в Україні відзначається День гідності. Це новітнє свято в нашій історії. Однак ще далеко до його запровадження на державному рівні, почуття гідності завжди супроводжувало справжню людину. І тут варто наголосити, що гідність – це не синонім гордості.
Адже гідність закладена в природу людини Самим Творцем: «І створив Бог людину за образом Своїм і подобою Своєю» (Бут. 1,27). Ці слова Святого Письма вказують, що кожна людина, незалежно від її соціального статусу, раси, національності або інших характеристик, має внутрішню гідність, тому що вона є образом Бога. Це дає людині невід'ємне право на повагу, любов та свободу. Цей образ і подоба Божі — це не лише фізичні риси, а й духовні: здатність до морального вибору, розуму, волі та відносин з Богом й іншими людьми. Господь неодноразово у Новому Завіті закликає людей шанувати один одного, зберігати повагу до ближнього і не принижувати гідність інших.
«Є така тонка і ніжна, сильна й мужня, недоторкана і незламана річ − гідність людської особистості», − ці слова, написані Василем Сухомлинським, відомі ще зі шкільної парти. Так, людська гідність не залежить від зовнішніх умов чи досягнень людини, вона закріплена в її природному праві бути людиною, мати власні переконання, почуття та вчинки. Корінь такої гідності – у благородних переконаннях і думках, а плід – у вчинках.
І саме з особистої гідності народжується гідність народу – вільного, мужнього, незламного. Історія, як і людське життя, складається з моментів, коли потрібно вибирати між правдою і брехнею, між світлом і темрявою, між добром і злом.
Сьогодні українці обрали захист своєї гідності. Це ті люди, які стали на захист справедливості, не вагаючись, не роздумуючи, а йдучи на передову зі щирою вірою у перемогу. Це й ті люди, які нині захищають християнську гідність від всепоглинаючої брехні та розбрату. І як же інколи важко зберігати цю людську гідність у випробуваннях, стражданнях та переслідуваннях!
Проте, якби нас не намагалися поділити чи посварити, ми — єдиний народ, єдина сила, єдина воля. Ми — нащадки тих, хто століттями боронив рідну землю від чужинців та ворогів, ми продовжуємо їхню справу, не припиняючи вірити в силу правди, в силу свободи, в мудрість нашого народу. Тільки разом, в єдності та з надією на Божу допомогу, ми здолаємо будь-яку загрозу як на фізичному фронті, так і на духовному.
Нехай цей день буде нагадуванням для кожного з нас про те, що наша гідність — це не просто слово, це принцип, дороговказ для нашого життя. Гідність – це основоположна цінність, що є частиною Божого задуму про кожну людину. Через Христа людина отримує можливість піднятися до справжньої гідності, виявляючи Божу любов і праведність у своїх вчинках.
Тож нехай серце кожного з нас б’ється в унісон з пульсом нашої Батьківщини, а віра в її велич і непереможність стане тим світлом, яке освітлює шлях у майбутнє – майбутнє, яке можна побудували не на гордості, брехні чи приниженні інших, а на засадах любові, взаємоповаги та гідності, дарованої Богом!
21 листопада в Україні відзначається День гідності. Це новітнє свято в нашій історії. Однак ще далеко до його запровадження на державному рівні, почуття гідності завжди супроводжувало справжню людину. І тут варто наголосити, що гідність – це не синонім гордості.
Адже гідність закладена в природу людини Самим Творцем: «І створив Бог людину за образом Своїм і подобою Своєю» (Бут. 1,27). Ці слова Святого Письма вказують, що кожна людина, незалежно від її соціального статусу, раси, національності або інших характеристик, має внутрішню гідність, тому що вона є образом Бога. Це дає людині невід'ємне право на повагу, любов та свободу. Цей образ і подоба Божі — це не лише фізичні риси, а й духовні: здатність до морального вибору, розуму, волі та відносин з Богом й іншими людьми. Господь неодноразово у Новому Завіті закликає людей шанувати один одного, зберігати повагу до ближнього і не принижувати гідність інших.
«Є така тонка і ніжна, сильна й мужня, недоторкана і незламана річ − гідність людської особистості», − ці слова, написані Василем Сухомлинським, відомі ще зі шкільної парти. Так, людська гідність не залежить від зовнішніх умов чи досягнень людини, вона закріплена в її природному праві бути людиною, мати власні переконання, почуття та вчинки. Корінь такої гідності – у благородних переконаннях і думках, а плід – у вчинках.
І саме з особистої гідності народжується гідність народу – вільного, мужнього, незламного. Історія, як і людське життя, складається з моментів, коли потрібно вибирати між правдою і брехнею, між світлом і темрявою, між добром і злом.
Сьогодні українці обрали захист своєї гідності. Це ті люди, які стали на захист справедливості, не вагаючись, не роздумуючи, а йдучи на передову зі щирою вірою у перемогу. Це й ті люди, які нині захищають християнську гідність від всепоглинаючої брехні та розбрату. І як же інколи важко зберігати цю людську гідність у випробуваннях, стражданнях та переслідуваннях!
Проте, якби нас не намагалися поділити чи посварити, ми — єдиний народ, єдина сила, єдина воля. Ми — нащадки тих, хто століттями боронив рідну землю від чужинців та ворогів, ми продовжуємо їхню справу, не припиняючи вірити в силу правди, в силу свободи, в мудрість нашого народу. Тільки разом, в єдності та з надією на Божу допомогу, ми здолаємо будь-яку загрозу як на фізичному фронті, так і на духовному.
Нехай цей день буде нагадуванням для кожного з нас про те, що наша гідність — це не просто слово, це принцип, дороговказ для нашого життя. Гідність – це основоположна цінність, що є частиною Божого задуму про кожну людину. Через Христа людина отримує можливість піднятися до справжньої гідності, виявляючи Божу любов і праведність у своїх вчинках.
Тож нехай серце кожного з нас б’ється в унісон з пульсом нашої Батьківщини, а віра в її велич і непереможність стане тим світлом, яке освітлює шлях у майбутнє – майбутнє, яке можна побудували не на гордості, брехні чи приниженні інших, а на засадах любові, взаємоповаги та гідності, дарованої Богом!
Сьогодні в усьому світі відзначається День волонтера.
В сьогоднішній день я хочу звернутися до наших волонтерів з глибокою вдячністю за невтомну працю. Ваше самовіддане та безкорисливе служіння є справжнім втіленням любові до ближнього, яку ми знаходимо у Святому Письмі. Як сказано у Євангелії від Матфея: «Істино кажу вам: оскільки ви зробили це одному з братів Моїх менших, то зробили Мені» (25:40). Ви, без сумніву, проявляєте цю любов у своїх діях, допомагаючи тим, хто цього найбільше потребує, і саме у цьому знаходите глибокий сенс вашої роботи.
Ваша діяльність — це не просто допомога. Це вираз глибокої віри, що ми покликані бути світлом для світу, що ми маємо не лише отримувати, але й віддавати. Як сказано у Посланні до Галатів: «Роблячи добро, не будемо сумувати, бо свій час пожнемо, якщо не ослабнемо» (Гал. 6:9). Ви — ті, хто не слабне, хто не здається, навіть коли боротьба здається важкою. Ви продовжуєте сіяти добрі справи, не очікуючи ні похвал, ні визнання. У цьому і полягає справжня суть волонтерства!
Ваше серце відкрите для потреб тих, хто опинився в скрутному становищі. Ви даруєте надію тим, хто втратив віру, радість тим, хто страждає, і мир тим, хто перебуває у хаосі. Кожен ваш крок, кожна ваша допомога — це втілення принципу: «Добро, яке ми робимо, не залишається непоміченим», і я продовжу цю думку – непоміченим може залишитись у людей, але ніколи не залишиться непоміченим у Бога!
У цей святковий день бажаю Вам, щоб Господь благословив ваші руки і серця, а ваша відданість та турбота про інших завжди знаходили відповіді у серцях тих, кому ви допомагаєте. Хай ваша праця буде посіяною на добру землю і приносить щедрі плоди миру і любові. Дякуємо за вашу безмежну доброту та сміливість бути вірними у служінні ближнім. Особлива вдячність за Вашу безупинну допомогу нашим військовослужбовцям Збройних сил України та усім постраждалим від російської військової агресії.
Дорогі волонтери‼️
Ви — справжні герої нашого часу‼️
Нехай Бог береже Вас‼️
В сьогоднішній день я хочу звернутися до наших волонтерів з глибокою вдячністю за невтомну працю. Ваше самовіддане та безкорисливе служіння є справжнім втіленням любові до ближнього, яку ми знаходимо у Святому Письмі. Як сказано у Євангелії від Матфея: «Істино кажу вам: оскільки ви зробили це одному з братів Моїх менших, то зробили Мені» (25:40). Ви, без сумніву, проявляєте цю любов у своїх діях, допомагаючи тим, хто цього найбільше потребує, і саме у цьому знаходите глибокий сенс вашої роботи.
Ваша діяльність — це не просто допомога. Це вираз глибокої віри, що ми покликані бути світлом для світу, що ми маємо не лише отримувати, але й віддавати. Як сказано у Посланні до Галатів: «Роблячи добро, не будемо сумувати, бо свій час пожнемо, якщо не ослабнемо» (Гал. 6:9). Ви — ті, хто не слабне, хто не здається, навіть коли боротьба здається важкою. Ви продовжуєте сіяти добрі справи, не очікуючи ні похвал, ні визнання. У цьому і полягає справжня суть волонтерства!
Ваше серце відкрите для потреб тих, хто опинився в скрутному становищі. Ви даруєте надію тим, хто втратив віру, радість тим, хто страждає, і мир тим, хто перебуває у хаосі. Кожен ваш крок, кожна ваша допомога — це втілення принципу: «Добро, яке ми робимо, не залишається непоміченим», і я продовжу цю думку – непоміченим може залишитись у людей, але ніколи не залишиться непоміченим у Бога!
У цей святковий день бажаю Вам, щоб Господь благословив ваші руки і серця, а ваша відданість та турбота про інших завжди знаходили відповіді у серцях тих, кому ви допомагаєте. Хай ваша праця буде посіяною на добру землю і приносить щедрі плоди миру і любові. Дякуємо за вашу безмежну доброту та сміливість бути вірними у служінні ближнім. Особлива вдячність за Вашу безупинну допомогу нашим військовослужбовцям Збройних сил України та усім постраждалим від російської військової агресії.
Дорогі волонтери‼️
Ви — справжні герої нашого часу‼️
Нехай Бог береже Вас‼️
Сьогодні православний світ оплакує втрату великого архіпастиря, справжнього служителя Христового — Блаженнішого Архієпископа Тиранського, Дурресського і всієї Албанії Анастасія.
Предстоятель Церкви Албанії став взірцем християнина, в якому ми ніколи не бачили жодної тіні самолюбства чи гордості. Він був тим, хто випромінював світло Христове, яке торкалося кожного, хто приходив до нього. Його серце було сповнене любові — не лише до своєї пастви, а й до всього людства.
Цей світлий пастир прийшов до Албанії в часи, коли Православна Церква цієї країни лежала в руїнах після десятиліть гонінь. Завдяки своїй мудрості, мужності та молитві, він зумів не лише відновити зруйновані храми, а й зібрати розпорошену паству, подарувавши їй надію та віру у відродження.
Незмінною рисою Архієпископа Анастасія була його відданість канонічному порядку Церкви. Він твердо стояв на сторожі церковної єдності, відкидаючи будь-які спроби порушити встановлений порядок. Його приклад нагадує нам про те, що справжній мир у Церкві можливий лише тоді, коли він базується на любові, вірності та істині.
Життя Архієпископа Анастасія стало свідченням того, що означає бути справжнім учнем Христовим. Я мав можливість двічі в своєму житті зустрітися із цим видатним пастирем. І можу на власному досвіді засвідчити, що його слова та мудрі поради до цього часу надихають мене.
Але ще більше надихали його вчинки — прості, але наповнені благодатною любовʼю до Бога та ближнього.
Він дійсно був людиною, яка втілила Євангельські слова: «Ви — світло світу» (Мф. 5:14).
Сьогодні Албанська Церква втратила свого Предстоятеля, а православний світ — великого ієрарха та молитовника. Але ми знаємо, що його молитви за свою паству, за Церкву та за весь світ не припиняться навіть тепер.
Нехай Господь упокоїть його душу в оселях праведників, де немає ні болю, ні печалі, ні зітхання, а життя безкінечне. Вічна йому пам'ять!
Предстоятель Церкви Албанії став взірцем християнина, в якому ми ніколи не бачили жодної тіні самолюбства чи гордості. Він був тим, хто випромінював світло Христове, яке торкалося кожного, хто приходив до нього. Його серце було сповнене любові — не лише до своєї пастви, а й до всього людства.
Цей світлий пастир прийшов до Албанії в часи, коли Православна Церква цієї країни лежала в руїнах після десятиліть гонінь. Завдяки своїй мудрості, мужності та молитві, він зумів не лише відновити зруйновані храми, а й зібрати розпорошену паству, подарувавши їй надію та віру у відродження.
Незмінною рисою Архієпископа Анастасія була його відданість канонічному порядку Церкви. Він твердо стояв на сторожі церковної єдності, відкидаючи будь-які спроби порушити встановлений порядок. Його приклад нагадує нам про те, що справжній мир у Церкві можливий лише тоді, коли він базується на любові, вірності та істині.
Життя Архієпископа Анастасія стало свідченням того, що означає бути справжнім учнем Христовим. Я мав можливість двічі в своєму житті зустрітися із цим видатним пастирем. І можу на власному досвіді засвідчити, що його слова та мудрі поради до цього часу надихають мене.
Але ще більше надихали його вчинки — прості, але наповнені благодатною любовʼю до Бога та ближнього.
Він дійсно був людиною, яка втілила Євангельські слова: «Ви — світло світу» (Мф. 5:14).
Сьогодні Албанська Церква втратила свого Предстоятеля, а православний світ — великого ієрарха та молитовника. Але ми знаємо, що його молитви за свою паству, за Церкву та за весь світ не припиняться навіть тепер.
Нехай Господь упокоїть його душу в оселях праведників, де немає ні болю, ні печалі, ні зітхання, а життя безкінечне. Вічна йому пам'ять!
СЛОВО БЛАЖЕННІШОГО МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ УКРАЇНИ ОНУФРІЯ ПІСЛЯ ПОСТРИГУ МОНАХА ВІКТОРА (КОЦАБИ) ТА МОНАХА АГАФАДОРА (ПОЛЯКОВА)
Сьогодні ви, монах Віктор і монах Агафадор, прийняли ангельський чин, чин малої схими. Ви присвятили себе цілковитому служінню Богові. Господь похвалює людину, коли вона приходить до Нього, і приймає людину в будь-якому віці та в будь-якому стані. Приймає і того, хто приходить до Нього наприкінці життя, приймає і тих, хто приходить у своєму ранньому віці – в юності. Коли людина присвячує себе Богові у віці, коли світ перестав бути для неї цікавим і через його духовну досконалість, то це одна жертва, але коли людина присвячує себе Богу, коли вона юна, сповнена сил – це зовсім інша жертва. І, мабуть, найбільше, що ми можемо принести Богові в жертву, – це свою юність.
Ви зараз подібні до того, хто не будучи впевненим що перепливе на інший бік річки, кинув усе і поплив. Звичайно, будуть труднощі у вашому житті, будуть спокуси і від плоті, і від світу, і від диявола, але ви сьогодні отримали таку Божу силу, таку благодать, з якою ви все зможете перенести. І коли буде важко – згадуйте, що ви маєте все для того, щоб усі ці труднощі перенести.
Найсильніша зброя для ченця, і для християнина взагалі, - це смирення. Коли людина бореться з пристрастями, не використовуючи смирення, - це похвально, проте у такому випадку вона схожа на людину, яка хоче повалити дерево, але починає обрізати гілки. І поки вона обрізає гілки з одного боку дерева – з іншого вони вже знову виростають. А коли людина бореться з гріхом за допомогою смирення, то вона подібна до людини, яка, бажаючи викорчувати дерево, вражає його в корінь і тоді воно засихає, падає і стає неживим. Пам'ятайте про це: та смиренна людина має велику Божу благодать. Бог дає смиренним благодать. В першу чергу потрібно упокорити себе перед Богом – що Він пошле, за все треба дякувати Йому. Хоча буде ремствування, буде невдоволення, але навіть тоді треба знати і пам'ятати, що все це благо наше, і що Бог робить тільки найкраще для людини. Потім відійде і ремствування і з'явиться подяка Богу. Так що бажаю вам допомоги Божої у вашому житті і щоб та річка, в яку ви сьогодні вступили, була не якимось безмірним водним простором, але щоб була такою, яку ви легко перепливете і на тому боці досягнете вічної Пасхи у Христі Ісусі Господі нашому. Поздоровляю вас ще раз. Допомоги Божої!
Дальні печери Києво-Печерської лаври,
храм преп. Феодосія Печерського,
20 березня 2015 року
Сьогодні ви, монах Віктор і монах Агафадор, прийняли ангельський чин, чин малої схими. Ви присвятили себе цілковитому служінню Богові. Господь похвалює людину, коли вона приходить до Нього, і приймає людину в будь-якому віці та в будь-якому стані. Приймає і того, хто приходить до Нього наприкінці життя, приймає і тих, хто приходить у своєму ранньому віці – в юності. Коли людина присвячує себе Богові у віці, коли світ перестав бути для неї цікавим і через його духовну досконалість, то це одна жертва, але коли людина присвячує себе Богу, коли вона юна, сповнена сил – це зовсім інша жертва. І, мабуть, найбільше, що ми можемо принести Богові в жертву, – це свою юність.
Ви зараз подібні до того, хто не будучи впевненим що перепливе на інший бік річки, кинув усе і поплив. Звичайно, будуть труднощі у вашому житті, будуть спокуси і від плоті, і від світу, і від диявола, але ви сьогодні отримали таку Божу силу, таку благодать, з якою ви все зможете перенести. І коли буде важко – згадуйте, що ви маєте все для того, щоб усі ці труднощі перенести.
Найсильніша зброя для ченця, і для християнина взагалі, - це смирення. Коли людина бореться з пристрастями, не використовуючи смирення, - це похвально, проте у такому випадку вона схожа на людину, яка хоче повалити дерево, але починає обрізати гілки. І поки вона обрізає гілки з одного боку дерева – з іншого вони вже знову виростають. А коли людина бореться з гріхом за допомогою смирення, то вона подібна до людини, яка, бажаючи викорчувати дерево, вражає його в корінь і тоді воно засихає, падає і стає неживим. Пам'ятайте про це: та смиренна людина має велику Божу благодать. Бог дає смиренним благодать. В першу чергу потрібно упокорити себе перед Богом – що Він пошле, за все треба дякувати Йому. Хоча буде ремствування, буде невдоволення, але навіть тоді треба знати і пам'ятати, що все це благо наше, і що Бог робить тільки найкраще для людини. Потім відійде і ремствування і з'явиться подяка Богу. Так що бажаю вам допомоги Божої у вашому житті і щоб та річка, в яку ви сьогодні вступили, була не якимось безмірним водним простором, але щоб була такою, яку ви легко перепливете і на тому боці досягнете вічної Пасхи у Христі Ісусі Господі нашому. Поздоровляю вас ще раз. Допомоги Божої!
Дальні печери Києво-Печерської лаври,
храм преп. Феодосія Печерського,
20 березня 2015 року
ПРЕПОДОБНІ ОТЦІ ПЕЧЕРСЬКІ - ПОСЛІДОВНИКИ ПОДВИГУ ПРЕПОДОБНОГО ІОАННА ЛІСТВИЧНИКА
Сьогодні, в 4-ту неділю Великого посту, Свята Церква вшановує пам’ять преподобного Іоанна Ліствичника. Його відома книга «Ліствиця» починається словом про зречення від світського життя, тобто від тієї метушні, яка не дає нам подумати про Бога, про вічність, про власну душу. А одна з останніх сходинок «Ліствиці» розповідає «Про земне небо, або про богоподібне безпристрастя і досконалість…»
Преподобний Іоанн Ліствичник жив у VII столітті на Синаї в Єгипті і там звершував свій подвиг. А в XI столітті на Київських пагорбах постає монастир — місце, на якому несли подібний подвиг преподобні отці наші Печерські. Вони також почали з того, що залишили світ з його гріховною суєтою, пристрастями, житейськими турботами. Вони зреклися від світського життя і оселилися в тісних і темних печерах, щоби там, будучи невидимими для світу, звершувати свій подвиг, боротися з власними пристрастями, протистояти дияволу та його слугам. Там, у печерах, вони пройшли всі сходинки «Ліствиці» і досягли того, про що писав преподобний Іоанн, ігумен Синайської гори. Вони досягли богоподібного безпристрастя, а їхні темні печерні келії перетворилися на земне небо, рай на землі, бо там засяяла Благодать Святого Духа, яку здобули святі подвижники.
Відблиски цього раю, це невидиме світло Божої Благодаті було доступне й нам, кожному, хто з вірою і молитвою спускався в печери. Ми приходили туди, поклонялися святим мощам наших преподобних отців, просили їхньої допомоги і заступництва. Кожен, хто побував у печерах, може засвідчити про ту благодать, яка відчувалася там явним чином. Це почуття неможливо забути. Як неможливо забути й ту допомогу, яку отримували всі, хто з вірою звертався до святих.
Я добре памʼятаю, як в роки мого навчання в духовній семінарії в стінах Києво-Печерської Лаври ми, будучи студентами, досить часто спускалися в святі печери, щоб попросити в угодників Божих допомоги у навчанні. Зараз я пригадую, що там завжди був нескінченний потік людей, через який іноді навіть важко було протіснитися. Там були всі: і старі, і малі; і здорові, і немічні; і багаті, і бідні; і віруючі, і не віруючі. А бувало й так, що людина заходила до печер невіруючою, а виходила переконаним християнином.
Кожен ішов у печери зі своїми проханнями: семінаристи просили преподобного Нестора Літописця допомоги в навчанні і в здачі іспитів, хворі зверталися до преподобного Агапіта за зціленням, воїни йшли до преподобного Іллі Муромця за благословенням на військову службу…
Але настали часи, коли припинився цей людський потік до нашої святині. Тепер, на превеликий жаль, неможливо просто так зайти в печери й помолитися святим Божим угодникам, неможливо відчути те небо на землі, про яке писав Іоанн Ліствичник і яке здобули святі Печерські своїм подвигом і молитвами.
Сьогодні мощі Печерських святих, які для нас є найбільшою святинею, які вшановуються православними людьми в багатьох країнах і на всіх континентах, — ці мощі сьогодні збираються досліджувати з точки зору їхньої наукової та історичної цінності. Для цього була створена комісія, до якої увійшли біологи, ембріологи, і навіть ветеринари.
Двічі на рік братія Києво-Печерської Лаври переоблачала святі мощі. Це робили монахи з постійною молитвою на вустах, благоговійно торкаючись мощей подвижників. За вченням Церкви Благодать Святого Духа, яку отримують святі угодники Божі, освячує не лише їхні душі, а й тіла, і не покидає їх навіть після тілесної смерті. Як же поводитимуться з мощами науковці, які увійшли до складу комісії по «інвентаризації святих»? Чи торкатимуться до них з молитвою? Чи віритимуть у їхню святість? Яким чином вони будуть визначати для себе «наукову цінність» святих мощей?
Усі ці питання з болем і журбою відгукуються в серці кожного віруючого християнина. Усі ми страждаємо зараз, спостерігаючи як наша всесвітньо відома святиня - мощі Києво-Печерських святих, може опинитися в нарузі! Так, нам дуже боляче від цього! Але відкриємо Євангеліє і прочитаємо як Христа вели на Голгофу, як Його зневажали, били, плювали на Нього.
Сьогодні, в 4-ту неділю Великого посту, Свята Церква вшановує пам’ять преподобного Іоанна Ліствичника. Його відома книга «Ліствиця» починається словом про зречення від світського життя, тобто від тієї метушні, яка не дає нам подумати про Бога, про вічність, про власну душу. А одна з останніх сходинок «Ліствиці» розповідає «Про земне небо, або про богоподібне безпристрастя і досконалість…»
Преподобний Іоанн Ліствичник жив у VII столітті на Синаї в Єгипті і там звершував свій подвиг. А в XI столітті на Київських пагорбах постає монастир — місце, на якому несли подібний подвиг преподобні отці наші Печерські. Вони також почали з того, що залишили світ з його гріховною суєтою, пристрастями, житейськими турботами. Вони зреклися від світського життя і оселилися в тісних і темних печерах, щоби там, будучи невидимими для світу, звершувати свій подвиг, боротися з власними пристрастями, протистояти дияволу та його слугам. Там, у печерах, вони пройшли всі сходинки «Ліствиці» і досягли того, про що писав преподобний Іоанн, ігумен Синайської гори. Вони досягли богоподібного безпристрастя, а їхні темні печерні келії перетворилися на земне небо, рай на землі, бо там засяяла Благодать Святого Духа, яку здобули святі подвижники.
Відблиски цього раю, це невидиме світло Божої Благодаті було доступне й нам, кожному, хто з вірою і молитвою спускався в печери. Ми приходили туди, поклонялися святим мощам наших преподобних отців, просили їхньої допомоги і заступництва. Кожен, хто побував у печерах, може засвідчити про ту благодать, яка відчувалася там явним чином. Це почуття неможливо забути. Як неможливо забути й ту допомогу, яку отримували всі, хто з вірою звертався до святих.
Я добре памʼятаю, як в роки мого навчання в духовній семінарії в стінах Києво-Печерської Лаври ми, будучи студентами, досить часто спускалися в святі печери, щоб попросити в угодників Божих допомоги у навчанні. Зараз я пригадую, що там завжди був нескінченний потік людей, через який іноді навіть важко було протіснитися. Там були всі: і старі, і малі; і здорові, і немічні; і багаті, і бідні; і віруючі, і не віруючі. А бувало й так, що людина заходила до печер невіруючою, а виходила переконаним християнином.
Кожен ішов у печери зі своїми проханнями: семінаристи просили преподобного Нестора Літописця допомоги в навчанні і в здачі іспитів, хворі зверталися до преподобного Агапіта за зціленням, воїни йшли до преподобного Іллі Муромця за благословенням на військову службу…
Але настали часи, коли припинився цей людський потік до нашої святині. Тепер, на превеликий жаль, неможливо просто так зайти в печери й помолитися святим Божим угодникам, неможливо відчути те небо на землі, про яке писав Іоанн Ліствичник і яке здобули святі Печерські своїм подвигом і молитвами.
Сьогодні мощі Печерських святих, які для нас є найбільшою святинею, які вшановуються православними людьми в багатьох країнах і на всіх континентах, — ці мощі сьогодні збираються досліджувати з точки зору їхньої наукової та історичної цінності. Для цього була створена комісія, до якої увійшли біологи, ембріологи, і навіть ветеринари.
Двічі на рік братія Києво-Печерської Лаври переоблачала святі мощі. Це робили монахи з постійною молитвою на вустах, благоговійно торкаючись мощей подвижників. За вченням Церкви Благодать Святого Духа, яку отримують святі угодники Божі, освячує не лише їхні душі, а й тіла, і не покидає їх навіть після тілесної смерті. Як же поводитимуться з мощами науковці, які увійшли до складу комісії по «інвентаризації святих»? Чи торкатимуться до них з молитвою? Чи віритимуть у їхню святість? Яким чином вони будуть визначати для себе «наукову цінність» святих мощей?
Усі ці питання з болем і журбою відгукуються в серці кожного віруючого християнина. Усі ми страждаємо зараз, спостерігаючи як наша всесвітньо відома святиня - мощі Києво-Печерських святих, може опинитися в нарузі! Так, нам дуже боляче від цього! Але відкриємо Євангеліє і прочитаємо як Христа вели на Голгофу, як Його зневажали, били, плювали на Нього.
Як над Ним знущався натовп, як Його ненавиділи всі навколо.
Але поруч із Ним стояли небагато Його учнів, які не відреклися від Нього, які сумували, плакали разом з Ним і не переставали бачити в Ньому Спасителя світу. Так само й ми будемо чинити!
Для нас, православних віруючих християн, історична і наукова цінність нетлінних мощей вже безсумнівно доведена святістю їхнього життя, тому ми продовжимо молитися до святих Києво-Печерських, вшановувати їхню пам’ять та намагатися хоч у малій мірі наслідувати їхній подвиг!
Преподобні отці наші Печерські, моліть Бога за нас!
Але поруч із Ним стояли небагато Його учнів, які не відреклися від Нього, які сумували, плакали разом з Ним і не переставали бачити в Ньому Спасителя світу. Так само й ми будемо чинити!
Для нас, православних віруючих християн, історична і наукова цінність нетлінних мощей вже безсумнівно доведена святістю їхнього життя, тому ми продовжимо молитися до святих Києво-Печерських, вшановувати їхню пам’ять та намагатися хоч у малій мірі наслідувати їхній подвиг!
Преподобні отці наші Печерські, моліть Бога за нас!